Симон Петлюра

       Де шукати причини підписання тяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих доказів, які вказували б на те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав для спільної боротьби з більшовизмом, за належність України. 3 цього приводу в листі до українського посла в Швейцарії М. Василика він писав: «Жодної орієнтації - крім українсько-державної у мене не було і не буде». Цей союз був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись з недовір'ям як до «червоної», так і “білої” Росії, представники уряду УНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тільки не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажі України полякам», С. Петлюра писав: «Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було».[9:1:78]

         С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні. Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд. Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопада республіканська армія відступала за межі Наддніпрянської України.[12:4:174-178]

 

3.2 Петлюра в  еміграції

 

       На початку грудня 1920 року, втративши територію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично став еміграційним. С.В.Петлюра разом з ним якийсь час перебував у Тарнові, а пізніше — у Варшаві. Опинившись в еміграції, політичне й військове керівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тільки приводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру з керівних позицій. С.В.Петлюра негайно починає переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий-квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.[5:1:3]

      Тим часом після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загострилась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичну діяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. Оскільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати. Однак Угорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію. У цю країну тоді почали прибувати українці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.[15:1:42]

        С.В.Петлюра жваво листувався з друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. В одному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: «Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде».[10:1:128]

          25 травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі був смертельно поранений С.В. Петлюра сімома кулями чекістського агента С.С.Шварцбартом, який на допиті заявив, що зробив цей злочин аби помститися за антиєврейські погроми в Україні, до яких начебто був причетний Петлюра.[4:1:3]

          Чому ж було вбито саме С. Петлюру, а не відомих погромників Денікіна, Волинця, Булака, Балаховича чи когось іншого, що тоді проживали в Парижі? Очевидно вичерпну відповідь на це питання можна дати більш ґрунтовно проаналізувавши весь спектр багатогранної діяльності С.В.Петлюри на ниві державної творчості як особистості і як політичного діяча. Але, ясна річ С.В.Петлюра, як особистість посів своє місце в українській історії. Опинившись на вигнанні, Симон Петлюра не втрачав ні на хвилину віри у державу, оскільки документи наглядно засвідчують його багатогранну державницьку діяльність. Вона занепала не тільки питання відносин з державами різних континентів, які не подавали своєчасного допомоги Українській Народній Республіці в її первинній боротьбі з Радянською Росією. Намагались дипломатично не визнавати право Українського уряду в екзилі , водночас підкреслюючи, мовляв, у вас немає території. Залишаючись на чолі державницьких інституції УНР поза межами рідної землі, Симон Петлюра, поряд з опрацьовуванням планів повернення на батьківські терени, виявив увагу до долі тих, хто опинився разом з ним у сусідів або й ще далі від українського народу, робив усе, що було в його силах, для їхньої моральної та матеріальної підтримки.[1:1:3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

         Симон Петлюра — не тільки символ. Він жив і діяв, думав і відчував, проводив і боровся. У найбільш вирішальному періоді визвольної боротьби, у найважчу пору — в час розбурханої революцією стихії, коли з усіх боків наступали ворожі сили, Симон Петлюра не завагався стати на чолі держави, а щоб унезалежнити себе від політичних впливів партії, він вийшов зі складу партії, постанови якої не раз бували суперечні з напрямними державного проводу.[11:8:9]

       Збройні Сили або регулярна армія покликані служити державі охороняти її бути силовим гарантом державності. Симон Петлюра з цього приводу стверджував: «Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державності. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільності там захитується і внутрішня сила армії - її єдність та дисциплінованість».[11:9:10]

      Таким чином, всі демократичні інститути держави, партії рухи, політичні угруповання, партійні блоки повинні розуміти, що держава існує до того часу, поки існує боєздатна армія цієї держави. Як тільки в армію приходить політична боротьба думок і рухів, вона перестає існувати як єдина боєздатна державна сила, гаранта державності вже не існує, під загрозою державний суверенітет, а військо розпадається на збройні групи підтримки тієї чи іншої із протиборствуючих конкуруючих між собою. Принципова позиція Петлюри стосовно армії і держави певним чином сприяла збереженню Українських регулярних Збройних Сил, однак Головний Отаман не вважав це своєю кінцевою метою. Петлюра працював на перспективу і думав про майбутнє армії, його діяльність була спрямована на організацію майбутньої Української армії, коли взагалі передумов для відродження цієї армії на найближчу перспективу не намічалося. Зараз, коли минуло майже 80 років з того часу як Петлюра займався цими питаннями, досить складно реконструювати ті основні напрямки, які хвилювали тоді Головного Отамана, маючи лише вибіркові інформаційні дані. Тому картина всього того, що зробив або ще намагався зробити Петлюра в організації і становленні Українських регулярних Збройних Сил, буде неповною. Можна лише припускати на основі цих розрізнених інформаційних матеріалів хід логіки Головного Отамана в цьому питанні.

         Після розгрому військ Української Народної Республіки більшовиками, усупереч вкрай несприятливим зовнішнім і внутрішнім обставинам, Головний Отаман С. Петлюра продовжував стояти на чолі визвольної боротьби. В умовах, коли М. Грушевський, В. Винниченко і деякі інші визначні діячі національно-демократичної революції залишили Україну і з-за кордону спостерігали за останніми спробами зберегти її незалежність, С. Петлюра залишився в епіцентрі подій. Ввійшовши в революцію 1917 року послідовним автономістом, палким прихильником перебудови Росії на федеративних засадах, він поступово перейшов на самостійницькі позиції і на багато десятиліть став символом боротьби українців за створення власної незалежної демократичної держави.

          B дальшому, в тракті розвитку подій революції, після падіння гетьманату, отамани від політики, якби за прикладом Французької революції 1795 року, створили Директорію із «законодавчою владою» замість того, щоб стати на шлях відновлення законної влади Центральної Ради.  Директорія, від постання та пізнішої чинності, була, як цілком правдиво висловився Ісаак Мазепа: «Лебідь, рак та щука», в якій шляхетну роллю лебедя відгравав Симон Петлюра, закликаючи вояків Армії УНР до боротьби за майбутню Україну власними силами за всяких обставин до кінця і сам віддав у цій боротьбі власне життя.[11:10:11]

         Симон Петлюра — це національний вождь, нерозривно зв'язаний з нашим збройним історичним зривом — етапом національної революції. Він є еманація і виразник тієї національної революції і як дитина революції він є уособленням революційної стихії та її вождь. Він вийшов з народу і на ньому відбилися всі питомі властивості тієї доби української історії. І тому, щоб зрозуміти як слід цю велику постать, треба бачити її на тлі тодішніх подій і настроїв, думок і переконань.[11:11:9]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. Вергель О. Він хотів процвітання України // Самостійна Україна.-1994.-№4-ст.3.

2. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри. Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень, 1976р). Статті , замітки, матеріали – Мюнхен, Париж-1980.-ст.28 ,114.

3. Литвин С. Про військову діяльність Симона Петлюри //Історія України.-2000.-№23-24.-ст.19-21

4. Сергійчук В. Правда про Симона Петлюру – великого сина України-Українська газета. - 1996.-23.05.-ст.3

5. Темко Г. Симона Петлюра і збройні сили України//Дніпро.-1996.-№5,6.-ст.124

6. Толочко П.П. Прем’єр - міністри України часів Директорії // Українська старовина. - 2001.- №6.-ст.147.

7. Хміль І. Петлюра і петлюрівщина.-Радянська освіта.-1990.-5.06.-ст.3

8. Винниченко В. Відродження нації.-К.,-1990.-ст.78.

9. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.-К.-1991.-ст.128.

10. Драган А. Альманах Українського Народного Союзу на рік 1979.- Джерсі Ситі –Ню Йорк,- Свобода – 1979.-ст.6-83.

11. Іванис В. Симон Петлюра – президент України.-Торонто,-1952.ст.36-188.

12. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921рр. Ч.2.-Л.,- 1991.-ст.1161.

13. Михальчук В. Симон Петлюра та українська національна революція. - К.,-1995.-ст.31-130.

14. Михальчук В. У 70-річчя Паризької трагедії 1926-1996р. Збірник пам’яті Симона Петлюри.-К.-1997.-ст.42.

15.   Додатки взяті  з Інтернету: http://petlura.poltava.ua/2011/07/03/hronolohiya-osnovnyh-dat-zhyttya-i-diyal/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

Дата	Події
3 травня 1879 р	Народився у м. Полтаві (на вулиці Загородній, будинок 20)
1888 – 1895	Навчається у початковій церковнопарафіяльній школі
1895 – 1901	Навчається у Полтавській духовній семінарії.
Улітку 1901	бере участь у Всеукраїнському  студентському з’їзді.
1902	розпочав журналістську  діяльність. У львівському Літературному  Науковому Віснику, що редагувався  М. Грушевським, вийшла його перша публіцистична  праця, присвячена стану народної освіти на Полтавщині.
Восени 1902	виїхав на Кубань, дає  приватні уроки у Катеринодарі, працює в археографічній експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, організував у Катеринодарі осередок РУП – Чорноморську вільну громаду.
Грудень 1903	перший арешт за революційну  діяльність.
Березень 1904	повернувся в Україну, перебуває у Києві.
Восени 1904	емігрував до Львова, де працює співредактором рупівських часописів “Селянин” і “Праця”, встановлює контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем.
Жовтень 1905	повернувся до Києва.
Грудень 1905	бере участь у ІІ з’їзді РУП, обраний членом ЦК УСДРП
27 січня 1906	за направленням ЦК УСДРП  виїхав до Петербурга, де редагує місячник “Вільна Україна”.
Улітку 1906	повертається до Києва, працює секретарем газети “Рада”, згодом у  часопису “Україна”.
Травень 1907	працює у редколегії газети “Слово”, від вересня – редактор.
Восени 1908	переїхав до Петербурга, де працює бухгалтером у транспортному товаристві, співпрацює з журналами “Мир” та “Образование”.
1911 рік	переїхав до Москви, одружився  з Ольгою Більською, працює бухгалтером у страховій компанії.
25 жовтня 1911	народилася донька Леся (у  Києві).
1912–1914роки	редактор журналу “Украинская  жизнь”
Початок 1916	добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває  на посаді Уповноваженого Головного  Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського  Союзу на Західному фронті.
1917 р.	Квітень – виступає ініціатором  і організатором проведення у  Мінську Українського з’їзду Західного  фронту, обраний головою української фронтової ради.
4-5 квітня	бере участь у роботі конференції  УСДРП, обраний членом Центрального комітету УСДРП та редколегії центрального органу УСДРП – “Робітнича газета”.
5-8 травня	бере участь у 1-му Всеукраїнському  військовому з’їзді, обраний головою  УГВК.
28-30 червня	у складі комісії Центральної  Ради веде переговори з делегацією Тимчасового уряду (Керенський, Церетелі, Терещенко, Некрасов).
17 липня	на засіданні Генерального Секретаріату звітував про переговори з Брусиловим. 28 серпня – на засіданні  Малої Ради запропонував надіслати  телеграму військам не підкорятися  наказам генерала Корнілова.
30 липня	подав на розгляд воєнного міністра вимоги: реорганізувати армію  в Україні на основах національно-територіального  принципу.
6 серпня	виступав на засіданні  Центральної Ради з питань українізації війська.
1924 р.	1 січня – у Відні  зустрівся з П. Чижевським та Є. Чикаленком.
2 січня – 23 травня	перебуває в Будапешті.
23 травня	у Берні по дорозі на Цюріх  гостював у Л. Курбаса.
24 травня – 7 серпня	прибув до Цюріха, мешкає у готелі “Сімплон” на Шюценгасе.
8 серпня – 15 жовтня	перебуває в Женеві. Мешкає у пансіоні на rue Candole.
9 вересня	лист до В.Кедровського щодо організації наукового з’їзду українських емігрантів-учених.
25 вересня	лист до генерала Сальського про створення Товариства вояків Армії УНР.
16 жовтня	прибув до Парижа.
1926 р.	Січень – створено організацію  “Прометей”, в основу діяльності якої була покладена ідея об’єднання всіх поневолених більшовиками народів  для боротьби з радянською Росією.
18 квітня	у “Тризубі” друкує статтю “Ловці душ”, що була відповіддю на промову  Чубаря з нападками на уряд УНР.
23 травня	бере участь у Третьому з’їзді Союзу Українських Емігрантських  Організацій у Парижі.
25 травня	С. Петлюру вбито.