Система вільної конкуренції

Іншою особливістю німецької промислової структури є переважання картелів (угода між номінально незалежними підприємствами про фіксацію цін, обмеження випуску, розподіл ринків та проведенні в життя інших монополістичних, орієнтованих на придушення конкуренції заходів). Такі контракти або угоди суперечили прийнятим у Великобританії і США законам, але в Німеччині такі об'єднання були законні. Кількість картелів швидко росло; з 4 ст 1875 р . до більше 100 в 1890 р . і майже 1000 в 1914 р . Вигідність такого економічної поведінки була пов'язана і з тим, що залізниці, що належали державі чи регульовані державою, встановлювали більш низькі тарифи на транспортування вантажів за кордон, ніж усередині країни. У результаті використання цих механізмівнімецький експорт на світовий ринок

швидкозбільшувався. 
       На всіх етапах промислової революції в Німеччині значну роль грав зовнішній чинник. На першому етапі це проявилося в запозиченні законодавчих норм, на другому етапі - це був приплив іноземного капіталу, третій етап характеризувався експансією німецької промисловості на світові ринки. 

                                                   РОЗДІЛ V

                                       РОСІЯ ТА ЇЇ РОЗВИТОК

Провідною галуззю економіки Росії залишалося зернове господарство.

Прогрес у цій сфері матеріального виробництва в той час був пов'язаний

із широким поширенням трипілля і застосуванням природних добрив. Хліб

поступово став основним товарним продуктом сільського господарства.

До середини століття російський народ завзятою працею переборов розруху,викликану іноземними вторгненнями. Селяни знову заселили покинуті раніше села, зорали пустища, обзавелися худобою і сільськогосподарським інвентарем.У результаті російської селянської колонізації були освоєні нові райони: на півдні країни, у Поволжі, Башкирії, Сибіру. В усіх цих місцях виникли нові вогнища землеробської культури.Але загальний рівень розвитку сільського господарства був низьким. У землеробстві продовжували застосовуватися такі примітивні знаряддя, як соха і борона. У лісових районах Півночі усе ще існувала підсічка, а в степовій смузі Півдня і Середнього Поволжя - переліг.

Основою розвитку тваринництва було селянське господарство. Скотарство особливе розвивалося в Помор'я, на Ярославщині, у південних

повітах.Швидко росло дворянське землеволодіння в результаті численних

пожалувань урядом маєтків і вотчин дворянам. До кінця XVII століття

вотчинне дворянське землеволодіння стало перевищувати домінуюче раніше

помісне землеволодіння.Центром чи маєтку вотчини було село чи сельце.

Звичайно в селі нараховувалося близько 15-30 селянських дворів. Але були

села в два-три дворів. Сіло відрізнялося від села не тільки великими

розмірами, але і наявністю церкви з дзвіницею. Воно було центром для

всіх сілець, що входять у його церковний прихід.

У сільськогосподарському виробництві переважало натуральне господарство.Дрібне виробництво в землеробстві було з'єднано з домашньою селянською промисловістю і дрібним міським ремеслом.

У XVII столітті помітно зросла торгівля сільськогосподарськими

продуктами, що було зв'язано з освоєнням родючих земель півдня і сходу,

появою ряду промислових районів, що не робили свого хліба і ростом

міст.Новим і дуже важливим явищем у сільському господарстві XVII в. Був

його зв'язок із промисловим підприємництвом. Багато селян у вільне від

польових робіт час, головним чином восени й узимку, займалася

ремісництвом: вони виготовляли полотнини, взуття, одяг, посуд,

сільськогосподарські знаряддя і т.д. Деяка частина цих виробів

використовувалася в самім селянському чи господарстві віддавалася як

оброк поміщику, інша продавалася на найближчому ринку.Феодали усе більше встановлювали контакт із ринком, де вони збували отримані по оброку продукти і ремісничі вироби. Не задовольняючи оброком, вони розширювали власну запашку і налагоджували власне виробництво виробів.Зберігаючи в основному натуральний характер, сільське господарство феодалів уже значною мірою було зв'язано з ринком. Росло виробництво продуктів для постачання міст і ряду промислових районів, що не робила хліба. Південні повіти держави перетворювалися в хлібовиробні райони, відкіля хліб надходив в область донського козацтва й у центральні області (особливо в Москву). Надлишок хліба давали і повіти Поволжя.

Головний шлях розвитку сільського господарства цього часу - екстенсивний: у господарський оборот землевласники включають усе більшу кількість нових територій.

На відміну від сільського господарства, промислове виробництво

просунулося вперед більш помітно. Саме широке поширення одержала домашняя промисловість; по всій країні селяни робили полотна і сермяжне сукно,мотузки і канати, взуття валяний і шкіряний, різноманітний одяг і посуд і багато чого іншого. Через скупників ці вироби потрапляли на ринок.

Поступово селянська промисловість переростає домашні рамки,

перетворюється в дрібне товарне виробництво.

Серед ремісників найбільш численну групу складали тяглі - ремісники

міських посадів і черносошних волостей. Вони виконували приватні

замовлення або працювали на ринок. Палацеві ремісники обслуговували

потреби царського двору; казенні і записні працювали по замовленнях

скарбниці ( будівельні роботи, заготівля матеріалів і ін.);

приватновласницькі - із селян, бобирів і холопів - виготовляли все

необхідне для поміщиків і вотчинников.

Ремесло в досить великих розмірах переростало, насамперед у тяглеців, у товарне виробництво. Здавна існувала в країні металообробка була

заснована на видобутку болотних руд. Центри металургії склалися в

повітах до півдня від Москви: Серпуховському, Каширському, Тульському,

Дедилівському, Алексинському. Інший центр - повіти до північно-заходу

від Москви: Устюжна Железнопольська, Тихвін, Заонежьє.

Великим центром металообробки виступала Москва - ще на початку 40-х

років тут нараховувалося більше півтори сотні кузень. У столиці

працювали кращі в Росії майстра по золоту і сріблу. Центрами срібного

виробництва були також Устюг Великий, Нижній Новгород, Великий Новгород,Тихвін і ін.

                                              РОЗДІЛ VI

                           НАУКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ

Науко́ва організа́ція пра́ці (НОП) — процес вдосконалення організації праці на основі досягнень науки і передового досвіду. Терміном «НОП» характеризують зазвичай поліпшення організаційних форм використання живої праці в рамках окремо взятого трудового колективу (наприклад, підприємства).

Організація праці повинна розглядатися з двох боків:

                   як стан системи, що складається з конкретних взаємопов'язаних      елементів і відповідає цілям виробництва;

                   як систематична діяльність людей по впровадженню нововведень в існуючу організацію праці для приведення її у відповідність з досягнутим рівнем науки, техніки і технології.

Праця людей в процесі виробництва організовується під впливом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Тому організація праці завжди має дві сторони: природно-технічну і соціально-економічну. Ці сторони тісно пов'язані між собою і визначають зміст організації праці.

                                                 ВИСНОВКИ

Таким чином, у період вільної конкуренції європейські країни, спершу Франція, потім Англія, Німеччина й Росія, зазнають на собі дії демографічного переходу від режиму відтворення населення, за якого висока смертність компенсується високою народжуваністю, до режиму, за якого обидва показники відносно низькі. Оскільки на першому етапі переходу під впливом поліпшення структури харчування, санітарно-гігієнічних умов життя (каналізація, кип'ятіння води, регулярне миття та ін.), успіхів медицини (вакцинація, допомога при пологах тощо) різко знижується смертність, а народжуваність усе ще залишається досить високою, населення починає швидко зростати, подвоюючись за 25—45 років.

Так, населення Європи між 1800 і 1900 pp. збільшилося майже в три рази — зі 150 до 410 млн осіб. І це незважаючи на все ще досить високу дитячу смертність, високу смертність робітничого класу, війни, епідемії та масову міграцію зубожілих селян у Південну й Північну Америку. Населення обох континентів зросло шестикратно — з 25 до 150 млн осіб. Успіхи інших регіонів світу в цьому були значно скромнішими: населення Китаю зросло лише на 35—40 %, Африки — у півтора, Азії — в два рази.

Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XVIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820—1860 pp., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.

Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі дуже суперечливі наслідки.

Соціальна структура суспільства епохи вільної конкуренції була досить проста. На одному полюсі розташовувалася еліта: стара земельна аристократія, верхівка колоніальної адміністрації, армії та флоту, великі домовласники і рантьє, стара й нова буржуазія, зокрема великі підприємці. Ця соціальна група мала дуже високий (навіть за нинішніми мірками) рівень життя, але її частка в населенні була невелика — у межах 1,5—2 %, а її влада в суспільстві спиралася переважно на репресивний апарат: на поліцію, суд, в'язниці й каторги.

Близько 35 % населення, а у Франції та Росії — всі 70 %, становили селяни. П'ята частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату. 10—12 % населення становили дрібні торговці й ремісники. Під впливом жорсткої конкуренції з боку великої буржуазії багато їх розорялися і поповнювали ряди пролетаріату.

На середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.

Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10—11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу. Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти.

                         СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.