Статус глави держави в зарубіжних країнах

В європейських монархіях, в Японії та деяких інших країнах посада глави  держави є спадковою та довічною.

У сучасних спадкових монархіях  пост глави держави заміщується в порядку престолонаслідування, визначеному або в тексті конституції держави (Бельгія, Іспанія, Нідерланди), або в окремому документі -  складовій частині конституції (Данія, Швеція, Великобританія).

У наш час існує три системи  престолонаслідування:

1. Салічна (названа на честь германського племені салічних франків) бере свій початок зі зводу звичайного права - “Салічної правди”, згідно з яким жінка не мала права успадковувати земельну ділянку – алод. Згодом у середньовічній Франції цей звичай став тлумачитись, як заборона жінці займати королівський престол. За салічної системи пост глави держави може займати лише особа чоловічої статі. Такий порядок встановлено в Бельгії та Норвегії, і хоча в конституціях цих країн прямої вказівки на заборону жінці займати королівський престол немає, заборона ця дотримується як правовий звичай;
2. Кастильська система (Кастилія – основна історична область Іспанії, іспанська мова офіційно називається кастильською). За цієї системи у разі відсутності прямих спадкоємців–чоловіків королівський престол може займати й жінка. Такий порядок встановлено в Іспанії, Великобританії, Нідерландах. При цьому в конституціях Іспанії та Нідерландів стосовно порядку престолонаслідування не має мови про перевагу спадкоємців чоловічої або жіночої статі, тож жінки успадковують престол на підставі принципу “дозволено все, що не заборонено”. (Зараз главою держави у Великобританії є королева Єлизавета ІІ, а в Нідерландах – королева Біатріс).
3. Датсько-шведська (скандинавська) система. За цієї системи престол можуть наслідувати як чоловіки, так і жінки у порядку старшинства, про що прямо зазначено в актах про престолонаслідування – складових частинах конституцій Данії та Швеції (у Данії зараз править королева Магрета). Окрім того, у цих монархіях до спадкоємців престолу ставляться обов’язкові вимоги релігійного характеру: вони повинні сповідувати євангелічну лютеранську віру.

Майже в усіх європейських монархіях існують достатньо  жорсткі обмеження, пов’язані зі вступом спадкоємців та навіть чинних монархів до шлюбу. Так, наприклад, у ст.57 Конституції Іспанії говориться: “якщо той, хто має право на спадкування корони, укладе шлюб, незважаючи на заборону короля або Генеральних Кортесів, не має, так само, як і його нащадки, права наслідування Корони”. Згідно з актом про спадкування престолу Данії, король не має права укладати шлюб без згоди парламенту, а спадкоємець престолу, який уклав шлюб без згоди короля, так само, як і його нащадок, втрачає право спадкоємства. Передбачені і санкції за порушення таких заборон: відповідно до ст.28 Конституції Нідерландів, “король вважається таким, що зрікся престолу, якщо він укладає шлюб, незатверджений актом парламенту”.

Король, законно успадкувавши пост глави держави, виконує свої обов’язки довічно, однак у конституціях більшості європейських монархій передбачена можливість відсторонення монарха від виконання своїх обов’язків, якщо він виявить ознаки неспроможності керувати державою. Як правило, після того, як монарх відновлює здатність виконувати свої обов’язки, він поновлюється в правах. У всіх цих випадках відповідні рішення ухвалює парламент. (Так, наприклад, у 1989 році був відсторонений від посади, а потім поновлений у своїх правах король Бельгії Бодуен; формальним приводом до цього була відмова монарха – затятого католика підписати закон про легалізацію абортів).

Як виняток, порядок  заміщення посади монарха може передбачати  його обрання.

Так, виборною є посада Папи Римського – глави міста-держави  Ватикану, який обирається колегією кардиналів - священнослужителів Римської католицької церкви вищого рангу, чільників національних церков, при цьому обраний Папа Римський здійснює свої повноваження довічно. Обрання монарха передбачено й у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані. Питання про заміщення вакантної посади глави держави вирішує сім’я колишнього монарха. Новим монархом може бути обраний будь-який член родини – не обов’язково старший син. Згідно з арабською мусульманською традицією, посаду глави держави у жодному разі не може займати жінка. Обраний монарх здійснює свої повноваження довічно.

Виборним є пост монарха  у федераціях монархій – ОАЕ, Малайзії, причому спільний монарх обирається серед монархів складових частин федерації терміном на 5 років.

Виборні монархії існували й у минулому, наприклад, обирався король Польсько-Литовської держави – Речі Посполитої.

Отже, спадковість посту монарха  є загальним, але не абсолютним правилом заміщення посади монарха. Зазвичай, ця посада довічна, проте в ОАЕ  та Малайзії він обмежений 5 роками, хоча в складових частинах цих федерацій такі посади є спадковими та довічними. Головна відмінність заміщення посади монарха – у цьому процесі не бере участі народ або його представники. Натомість, участь народу або його представницького органу є обов’язковою під час заміщення посту президента при  республіканській формі правління.

3. Місце президента в політико-державному  механізмі республіки.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент  або сполучає повноваження глави  держави і глави уряду і  бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент  наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко делегує в уряді, призначає членів Верховного суду.

У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з яким за принципом поділу влади нормально функціонують законодавча і судова влади. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади.

У президентських республіках  статус президента як керівника нації  має на увазі його безумовне верховенство в системі всіх державних органів. В усіх країнах президент є главою держави, він очолює уряд і збройні сили.

Хоча зразком для  більшості конституцій послужила  конституція Сполучених Штатів Америки, політичні реалії цих країн настільки  не схожі, що виконуються ці конституції  по-різному. Це відноситься в першу чергу до статусу президента. Законодавча влада в країнах дуже слабка, і президент має досить засобів для тиску на неї. Крім того країни Латинської Америки відрізняє явна нестабільність партійних систем, які часто виступають просто в ролі придатка державного апарата, що порозумівається введенням адміністративно-поліцейського контролю за діяльністю політичної партії. Положення політичних партій нестабільно, і часто під час військових переворотів їхня діяльність буває цілком заборонена.

Таким чином, при слабкій законодавчій владі і партіях, у країнах немає сили здатної зрівноважити вплив президента. Президент у цих країнах стає центром політичного життя і не тільки главою виконавчої гілки влади, але нації в цілому. І хоча по конституції баланс влади існує, на ділі домінує президент, і його повноваження значно перевищують повноваження інших гілок влади.

Принцип "поділу влади" закріплений практично в будь-якій конституції. Він передбачає установлення формально незалежних друг від друга  законодавчої, виконавчої і судової галузей влади.

Виконавча влада. Конституції  країн проголошують президента "Главою Держави", "Главою Нації", і тим  самим ставлять виконавчу владу  значно вище інших гілок влади. Але  до складу виконавчої влади входить  не тільки президент, але і кабінет міністрів. У різних країнах цей орган наділений різними повноваженнями. Традиційно кабінет міністрів розглядається як робочий орган при президенті, своєрідний апарат "помічників" президента. Таке відверто принижене положення кабінету міністрів покликано підкреслювати чільну роль самого президента.

У більшості країн  Латинської Америки Рада Міністрів  як конституційний орган відсутня, і міністри підлеглі безпосередньо  президенту.

Законодавча влада. У  президентських країнах установилися досить своєрідні відносини між президентом і виконавчою владою. Їх суть у відвертому контролі виконавчої влади в особі президента за діяльністю національного конгресу. Американські політологи затверджують, що в країнах Латинської Америки законодавчі органи влади є більш консервативними, ніж виконавчі, і парламенти, що обираються, на їхню думку, часто представляють інтереси землевласників, тому парламенти критично відносяться до програм земельних реформ, висунутих урядом. У зв'язку з цим, багато дослідників вважають, що президент у цілому є більш популярним інститутом.

Однак в останні роки національні конгреси роблять деякі  спроби здійснити парламентський контроль за діяльністю уряду. Однак, тому що у  конгресу відсутнє право прийняття  резолюцій, що схвалюють чи засуджують діяльність навіть окремих міністрів чи інших вищих державних чиновників, тому і можливості контролю конгресу за виконавчою владою не мали вирішального значення.

Необхідно згадати, що конституції  країн передбачають можливість імпічменту президента. Хоча випадки відсторонення президентів від влади в порядку процедури імпічменту украй рідкі. Як правило, ця процедура використовується як резервне знаряддя в руках груп тиску, коли виникає необхідність змінити, але дотриманням демократичної форми, главу держави. Однак в останні роки процедура обвинувачення президентів у порядку імпічменту стала приймати в деяких країнах реальний характер.

При визначенні характеру  взаємин президента і законодавчого  органу влади необхідно мати на увазі  і наявність особливих груп тиску. Як правило, вони впливають на політичну лінію уряду. Ці групи тиску бувають широко представлені в конгресі і традиційно характеризуються багатопартійним членством, що гарантує їм можливість вимагати й одержувати підтримку відразу декількох політичних партій чи угруповань. Ступінь їхнього ефективного тиску на уряд визначається тією обставиною, що вони виражають інтереси економічної еліти суспільства.

Судова влада. Викликають інтерес і відносини президентів  з Верховним судом - вищим судовим  органом, що здійснює конституційний нагляд за діяльністю всіх державних органів, у тому числі і президента країни.

У президентських країнах  судова галузь влади проголошується окремою і самостійною, тому суди вважаються незалежними при здійсненні своїх функцій, підпорядковуючись тільки закону. Крім того, Верховний суд вважається незалежним від президента. Формально Верховний суд має пріоритет у питаннях, що стосуються взаємин із президентом країни.

Однак фактично контроль Верховного суду за діяльністю президента носить сугубо номінальний характер. Найбільш важливим у цьому відношенні є право Верховного суду чи всієї судової системи в цілому але здійснення конституційного нагляду, тобто суд має право перевіряти акти, видавані президентом, з погляду відповідності їхньої конституції і чинному законодавству. Зазвичай рішення Верховного суду про неконституційність того чи іншого акту президента не скасовує цей акт, а просто проголошує його недійсним. Скасувати ж прийнятий акт може тільки сам президент.

Як ми змогли переконатися інститут глави держави – невід'ємна частина будь-якої країни і будь-якого політичного режиму. Однак, статус, права і повноваження глав держав далеко не однакові. Монарх – є більш древнім різновидом глави держави, ніж інститут президентства, що з'явився лише вже в новітній час. На наш погляд, президент – найбільш прогресивний вигляд глави держави, тому що має найбільш широкі повноваження. Однак, на цей день і монархічні держави є не рідкістю, тому вимагають детального вивчення.

У цивілізованих країнах  президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою за принципом поділу влади нормально функціонують законодавча і судова влади. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади.

4. Акт глави держави. Інститут  Контрасигнатури.

Контрасигнування актів глави держави - (від лат. contra — проти і signare — позначати, засвідчувати печаткою) — скріплення підписом глави уряду і/або окремі члена уряду акта глави держави. Без такого підпису акт недійсний. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування актів глави держави є неоднаковою. У країнах з парламентарними формами державного правління контрасигнуються усі або майже всі акти президента або монарха, в т. ч. рішення про призначення глави і членів уряду, розпуск парламенту, повернення законопроекту на повторний розгляд у парламенті тощо. Інститут контрасигнування актів глави держави, що застосовується у такому обсязі, містить суперечності. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом глави уряду рішення глави держави про його ж таки призначення. Особливо це стосується ситуації, коли глава уряду контрасигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до інших дій, які засвідчувати б офіційним зайняття ним посади. Підпис відповідної особи під актом про її призначення є, по суті, підтвердженням прийняття цього призначення. Не менші суперечності можуть виникнути і з приводу контрасигнування актів глави держави. про розпуск парламенту. Досить реальною є ситуація, коли члени уряду, котрі скріплюють своїм підписом відповідний акт, не мають довіри парламенту. Тому в деяких країнах глава держави не чекає ініціативи з боку уряду і сам пропонує йому визначитися з приводу розпуску парламенту. Це підносить роль глави держави у використанні його повноважень на більш високий рівень. У президентських республіках президент видає акти на свій розсуд і без будь-якого контрасигнування. У країнах зі змішаною формою державного правління, зокрема в тих, де глава держави наділений за конституцією більш-менш широкими і реальними владними повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнування актів глави держави так чи інакше обмежена. В ст. 106 Конституції України визначено коло актів Президента України, що мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання. Усі ін. акти Президент видає на власний розсуд і без контрасигнування з боку глави і членів уряду. Сам же інститут контрасигнування не можна сприймати однозначно і пов'язувати з відсутністю у глави держави відповідних владних повноважень. Як свідчить світова державно-правова практика, такий зв'язок далеко не завжди наявний. Призначення контрасигнування, яке має давню історію традицію, започатковану ще у феодальні часи, виявляється насамперед у тому, щоб зняти з глави держави політичну (конституційно-правову) відповідальність за прийняті ним рішення і покласти її на уряд та його окр. членів. Існує й інше трактування цього інституту, за яким контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи. В конституційній теорії також прийнято, що відповідний підпис компетентного члена уряду може лише засвідчувати законність видання акта глави держави, його відповідність вимогам основного закону. Інститут контрасигнування актів глави держави є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління. Поняття «контрасигнування» іноді вживається і для позначення практики скріплення актів глав урядів окр. міністрами, що має місце в ряді країн. Така практика засвідчує наявність колективної відповідальності всіх членів уряду, що ґрунтується на їх солідарності за вчинені дії.