Закони Хаммурапі: історія, структура, принципи

                        Отже, закони Хаммурапі регулюють правові відносини вавилонського населення у різних сферах життя і мають певну внутрішню структуру.

                                                                СТРУКТУРА

3.1. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі

                       Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за своїм юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони – більшою чи меншою мірою – мали правоздатність у галузі як майнових, так і особистих прав.(глиняний 35).

           Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками. Цілком повноправним суб'єктом права вважався самостійний чоловік – господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов'язані з майновими  ти сімейними відносинами. Така особа називалася авілумом ("людина", "син чоловіка"). До іншої категорії загалом повноправних і вільних людей належав мушкенум ( "той, що падає ниц" ).

                      Мушкенуми були власниками землі, яка передавалась їм на певних умовах з державного фонду.  Авілуми в основному сповідували звичаєве право.

                      Закони Хаммурапі регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації. Мушкенуми були предметом особливого піклування з боку царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від авілумів : закони "дешевше" оцінювали їхнє майно, заподіяні їм тілесні ушкодження тощо. Однак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд з храмовою і палацовою. У разі розлучення вони сплачували лише третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, в той час як авілуми зберігали обов'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів. Поле, будинок, сад "платника податку", куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди відмінялися. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів за рік [18, c. 15 - 17].

                      Інакше кажучи, дві категорії вільних – авілуми і мушкенуми у майнових відносинах захищалися законами Хаммурапі однаково, а тілесні пошкодження – по-різному. Підтвердженням того, що закони Хаммурапі захищали майно цих категорій однаково, є  ст.15: " Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, чи рабиню палацу, чи раба мушкенума, чи рабиню мушкенума її належить вбити" [16, c. 16].

                     Що стосується тілесних ушкоджень, то тут розбіжності лежать на поверхні, про що свідчить зміст деяких параграфів (ст.196: "Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око"; ст..197: "Якщо людина зламає кістку людини, то належить зламати її кістку").

                    Якщо розглядати  відповідальність авілума за тілесні пошкодження мушкенуму, то в такому випадку принцип талону не застосовується. Авілум просто має виплатити штраф.

                    Дуже цікавим є закріплений у законах Хаммурапі правовий статус тамкара і селянина. Вони стоять поруч. Ст. 117 гарантувала тачкареві повернення його грошей: " Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи доньку, то вони повинні служити в будинку їх покупця чи позикодавця три роки і на четвертий рік їх належить відпустити на волю". Очевидним є той факт, що закони Хаммурапі захищали селянина, який взяв у борг і не мав змоги його повернути.   

                     Перш за все, у цих законах не передбачено боргове рабство, тобто за неповернуті борги не можна було стати рабом як це було в Римі або Афінах. Потрібно було лише відпрацьовувати.

                      По-друге, те, скільки років повинен відробляти борг боржник, встановлював не тамкар-лихвар, а закон.

                      По-третє, закони Хаммурапі охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Про це свідчить ст.. 116:" Якщо заставник помре у будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара…" [14, c. 65 - 68].

                       Ще одну групу населення  становили воїни- редуми, баїруми ("погонщик", "ловець"). За службу цареві їх наділяли землею, де вони вели сільське господарство на певних умовах( ілку-таку назву мало їхнє землекористування).Закон зобов'язував воїнів суворо виконувати головну мету – нести службу. Якшо воїн відмовлявся іти у похід, то на нього чекала смертна кара ( ст.. 26:" Якщо редум чи баїрум якому наказано виступити у царський похід, не піде, чи пошле замість себе найманця, то цього ре дума чи баїрума належить вбити" ).Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу. У разі взяття у полон і навіть тривалої відсутності права воїна на наділ зберігалися( ст.. 27:" Якщо редум чи баїрум буде взятий у полон, перебуваючи на царській службі, а його поле й сад будуть віддані іншому, якщо він повернеться у своє поселення, то йому треба повернути його майно"). Майно і наділ, надані воїну на праві ілку, не можна було продавати ( ст.. 35:" Якщо людина купить у ре дума велику чи дрібну худобу, яку дав редуму цар, то вона втрачає своє срібло"). Однак, якщо редум чи баїрум сам покинув свій наділ і з власної волі був відсутній понад три роки, він не міг претендувати на повернення майна (ст. 30 :" Якщо редум чи баїрум через обтяжливість своєї повинності покине своє поле, сад чи будинок та буде відсутній і після нього інший візьме його поле, сад чи будинок і буде нести його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і вимагатиме своє поле, сад чи будинок, їх не належить йому віддавати. Закони захищали воїнів і від зловживань з боку нижчих військових начальників, на яких чекала смерть за спробу привласнити наділ чи дарунок царя (ст.. 34: " Якщо декум чи лубуттум  візьме речі ре дума, завдасть шкоди редуму, віддасть ре дума у найм, зрадить ре дума на суді більш сильному чи візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума, лубуттума  належить вбити") [15, c. 13 - 14].

                     Найнижче на соціальних сходах стояли раби. Рабство було патріархальним ( раб працював нарівні з хазяїном, харчувався з ним за одним столом, жив у його будинку, був майже членом його сім'ї ) і палацовим ( повна протилежність патріархальному рабству). Рабів могли мати як авілуми, так і мушкенуми. Раби авілумів мали значний обсяг прав. Так, вони могли одружуватись з вільною жінкою. Причому діти від цього шлюбу вважалися вільними. Про це свідчить ст. 175 :" Якщо раб палацу або мушкенума одружиться з донькою людини і вона народить дітей, то господар раба не може висувати претензій до дітей доньки людини щодо обернення їх у рабство" [10, c. 35 - 42].

                       У законах Хаммурапі раби розглядалися в основному нарівні з майном. У разі заподіяння їм ушкоджень, вони мали одержувати відшкодування (ст. 199 :" Якщо вона ушкодить око раба або зламає кістку раба людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни"; ст. 213:" Якщо вона вдарить рабиню людини і спричинить викидень її плоду, то вона має відважити 2 сиклі срібла"; ст. 214 :" Якщо ця рабиня помре, то вона має відважити 1/3 міни срібла"). За законами Хаммурапі рабиня могла народити лише раба. Щоб рабиня та її діти стали вільними, вона мала народити від свого господаря і вже незалежно від того, чи визнає він її дітей чи помре без цього визнання, вона отримувала свободу. Більш того, якщо володар визнавав дітей рабині, то вона і її діти отримували право на спадщину, з тією різницею, що діти дружини мали одержати свою частку першими.

                    Закони Хаммурапі забороняли рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.

                      Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли для продажу на ринок або в інше місце, господар надівав на них кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім'я господаря випалювалося на зворотному боці долоні раба. Такі заходи здійснювалися для того, щоб виключити втечу рабів.

                      Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що суспільство за законами Хаммурапі було становим. Закони визнавали, що особи не були однаковими за своїми  юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Найбільш широкий спектр прав мали авілуми і мушкенуми. Це – дві категорії вільного населення. Досить цікавим є становище тамкара і селянина за законами Хаммурапі. Ці Закони захищали інтереси цих верств  населення, особливо у тих випадках, коли селянин взяв у борг і не мав чим повернути. Ще одну верству населення становили воїни- редуми і баїруми, які за службу цареві наділялися земельними наділами. На найнижчих соціальних сходах стояли раби. Рабство у Вавилоні було патріархальним і палацовим. Закони Хаммураппі ж розглядають рабів нарівні з майном.

              3.2. Характеристика правових відносин за законами Хаммурапі

                       Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. Але закони Хаммурапі взагалі були дуже показові у визначенні форм власності. Вони розрізняли власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об'єктів приватної власності сад, поле, дім, рабів та інше майно . У законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий редим так званого майна " ілку ". Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їхньої обов'язкової служби.  Воїн володів і користувався майном " ілку", але не мав права його продати чи обміняти. Згідно з законами царя Хаммурапі документ чоловіка, який купив це поле, сад чи дім ре дума, баїрума, слід розбити і цей чоловік втрачає своє срібло, а поле і сад повертаються до воїна ( ст. 37 )Якщо хтось купить у ре дума волів або овець, подарованих редуму царем, - він " втрачає своє срібло" (ст. 35).Однак і сам воїн " не може відписувати з своїх поля, саду чи дому, зв'язаних з його повинністю, своїй жінці чи дочці", а також віддавати за свій борг (ст. 38). Якщо редум чи баїрум під час перебування на царській службі потрапить у полон, а його син може нести повинність, слід віддати синові поле і сад. Якщо син малолітній, то слід віддати 1/3 поля і саду його матері, і мати виростить його. Водночас, якщо воїн не піде в царський похід або, найнявши найманця, пошле його замість себе,- "цього ре дума чи баїрума слід убити; найнятий ним дістає його дім" (ст.. 26) [8, c. 34].

                      За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. . Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні – самостійно обробляли свою землю.            Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується.

            Шлюбно-сімейне  і спадкове право. Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося. Дівчат видавали заміж із 7-8 років. Діяло правило: немає договору немає шлюбу й сім'ї. "Якщо чоловік узяв дружину і не уклав з нею письмового договору, то ця жінка не дружина" (ст.128).

                      Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювалися з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі продажу (ст.159: " Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю : Я не візьму твоєї дочки", то батько дівчини може забрати все, що було йому принесене" ; ст. 160 :" Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже : Я не віддам тобі своєї дочки", то він повинен повернути все у подвійному розмірі, що йому було принесене"). Посаг і подарунки від жениха давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці) [13, c. 39 - 41].

                      У сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі-продажу справжньою купівлею. Кюк вважає угоду, пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку придане (tirhatu) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй.

                       Незалежно від обсягу і характеру влади чоловіка над приданим дружини, необхідність повернення його дружині, передачі дітям чи родичам дружини була загальним правилом законів Хаммурапі.

                        Однією з характерних особливостей шлюбно-сімейного права за законами Хаммурапі є те, що чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще й наложницю.

                        Відомо, що спадкова частка дочки була прожитковою часткою, право власності на яку належало її братам. Придане дружини, яке складалось із спадкової прожиткової частки могло переходити до її чоловіка лише на праві користування ( ст. 173 : "Якщо там, куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка умре, то її посаг від першого і другого чоловіка повинні поділити між собою" ).

                         Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій законом Хаммурапі формі запроваджував вільний шлюб. Адже у невільному шлюбі дружина не могла мати б права власності. Разом з тим укладення шлюбу у Вавилоні на підставі укладення договору купівлі-продажу нареченої могло мати лише обрядовий характер [6, c. 513 - 514].

                         Крім інституту внесеного майна дружини (sirictu), у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізнялося від приданого (tirhatu) та від внесеного майна (sirictu) і має особливу назву – nudunu. Ст. 150: " Якщо чоловік видасть їй документ з печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; брату вона не повинна віддавати".

                        Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишалося після померлого чоловіка. Вона посідала в сім'ї чоловіка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалося матір'ю.

                       Треба зазначити, що за законами Хаммурапі можна було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідала за борги чоловіка, що виникли у нього до укладення шлюбу, а чоловік  - за такими самими боргами дружини. За борги, що виникли під час шлюбу, була встановлена спільна відповідальність подружжя.