Закони Хаммурапі: історія, структура, принципи

                     Усе вищевикладене передбачає майнову правоздатність заміжньої жінки, вказує на її почесне місце у сім'ї чоловіка як дружини , матері, вдови [9, c. 523-527].

                     Підставами для розлучення за законами Хаммурапі.У законах Хаммурапі зазначені три фактори, за якими дружині дозволялося розлучатися з чоловіком:

      перелюбство чоловіка;

      залишення чоловіком дому і місцевості проживання;

      фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов'язків.

                       Відання дружини у кабалу було можливе у таких випадках (за ст. 117, 151, 152):

• коли дружина не знімала з себе відповідальності за боргами чоловіка,  
• що виникли до укладення шлюбу;
• коли чоловік закріплював у шлюбному договорі своє небажання  
• сплачувати борги дружини, що виникли до укладення шлюбу;
• коли згідно із шлюбним договором відповідальність за спільні борги 
• чоловіка і дружини, що виникли за час перебування їх у шлюбі, була   
• взаємною.

                         Відповідно до законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба тощо. У Вавилоні вдова могла вийти заміж вдруге, але коли в неї були неповнолітні діти, то тільки з дозволу суду [11, c. 346 - 349].

                         Спадкове право. У Вавилоні був свій порядок спадкування. За законами Хаммурапі спадщина розподілялася тут порівну між синами, а дочки одержували свої частки у вигляді приданого. Розрізняються два види спадщини - згідно із законом і по заповіту, або вони існують одночасно: коли померлий (спадкодавець) не залишає заповіту, в якому виражена його воля, майно (спадкова маса) переходить до тих, хто на нього має право згідно із законом. Першим виникло спадкоємство згідно із законом. Майно залишалося в роді, потім, з розпадом роду, воно зосереджується в сім'ї і є її загальною власністю. Спадкоємство по заповіту з'являється на вищому етапі розвитку приватної власності : право розпоряджатися своїм майном всупереч традиції, по своїй волі, передавати його не родичеві не було відомо в глибокій старовині.

                        В законах Хаммурапі говориться головним чином про законне спадкоємство. Заповідальна свобода знаходиться ще у зародку. Батько має право відмовити синові в спадку, але не по свавіллю, а в покарання за "важкий гріх", і то дозволу суддів, які досліджують справу. Первинне право заповіту було не стільки вираженням свободи розсуду спадкодавця, скільки обмеженням цієї свободи. Законодавець раніше усього хоче забезпечити дітей. За законами Хаммурапі діти отримують у спадок майно в рівній частці: сестри отримують стільки ж скільки і брати. Це - важлива особливість семітичних законодавств. "Нічого подібного немає ні в старому афінському, ні в старому китайському праві".

                        Долю померлого сина отримують його діти. Усиновлені наслідують на рівних підставах з "законними" дітьми. Діти народжені від наложниці, наслідують, якщо батько визнає їх своїми (і тільки рухоме майно) [4, c. 37].

                        Зобов'язальне право. Закони Хаммурапі ліквідували по життєве боргове рабство і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість за відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна – хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то доводилося віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім'ї боржника (ст. 117). Коли заложник загине  в домі кредитора від побоїв або поганого ставлення, то " якщо взятий в заклад є сином боржника, належить вбити сина кредитора, якщо він є рабом боржника – належить відважити 1/3 міни срібла, і, крім того, кредитор втрачає все, що позичив" (ст.. 116). Існувала ще одна пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

                         Плата за орендоване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два роки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не освоєні землі. Законодавство, що визначало відносини між власником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46). Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або загибелі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільськогосподарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, будівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо будинок розвалювався)(ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274) [6, c. 514].

                     Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цього питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

                       В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, будівель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вважався недійсним (ст. 9 – 13; 36).

                       Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124).

                       Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245).

                       Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які завжди карались смертю.

                        Кримінальне право за законами Хамураппі засновувало свої вимоги на двох принципах:

      карається те, що порушує встановлений традицією порядок;

      карається те, що завдало шкоди людині чи її підвладному.

                        Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом розглядався законами як більш тяжкий, ніж така сама дія вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників.  Водночас образа людини "вищої за становищем" мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община. Закони Хаммурапі розрізняли крадіжку майна, що належало палацу, храму, окремій людині. . Із змісту законів можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти сім’ї  [3, c. 43].

                         Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за суспільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочинця стягувався певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214).

                        До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів. Переховування рабів, зняття рабського знаку відносяться до злочинних дій. Як окремий злочин закони називають грабіж. Усі майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, калічницькі покарання, штраф. У випадку несплати штрафу наставала смерть.

                        Серед злочинів проти сім’ї закони називають перелюбство (але тільки з боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську владу (ст. 192; 195)  [18, c. 28].

                        Загальна риса месопотамського законодавства – жорстокість. Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах у майже 30 видах злочинів: спалення, утоплення, садіння на кілок;  тілесні покарання : відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Метою покарань була відплата. Розмір же штрафу (як і тяжкість калічницьких покарань) залежав від соціального становища злочинця і потерпілого.

                         У законах Хаммурапі  наявні певні згадки про різницю між умисним і неумисним злочином.  Про це свідчить ст. 206 :" Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця людина має поклястися: " Я вдарив його неумисно", а також сплатити за лікаря"; ст. 207 :"Якщо та помре від її побоїв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, то вона повинна відважити ½ міни срібла". Неумисне нанесення рани за законами Хаммурапі під час бійки звільняло від покарання вільну людину [1, c. 23 - 24].

                         Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить ст.  109:" Якщо в будинку корчем ниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе їх у палац, то цю корчем ницю належить вбити", або переховування, про що свідчить ст. 16:" Якщо людина приховає у своєму будинку втікача раба, який належить палацу або мушкенуму і не виведе його на поклик оповісника, то господаря будинку належить вбити".

                          Що стосується обставин, які обтяжують злочин, то нанесення у бійці побоїв, що спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визначалася в залежності від того, ким був потерпілий: авілум чи мушкенум.

                         З особливою жорстокістю каралася крадіжка під час пожежі, про що свідчить ст. 25:" Якщо  в будинку людини спалахне вогонь і людина, яка прийшла погасити його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візьме собі що-небудь із майна господаря будинку, то цю людину належить кинути у цей вогонь" [12, c. 357 - 358].

                        Водночас закони Хаммурапі свідчать про закріплення архаїчних норм первіснообщинного ладу, самосуд, про що свідчить ст. 129:" Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду".

                        Отже,  закони Хаммурапі регулювали правові відносини населення у сфері права власності, шлюбно – сімейного і спадкового права, зобов'язального, а також кримінального права. Щодо визначення форм власності, як було вже зазначено, закони Хаммурапі були досить показові.Вони розрізняли храмову, двірцеву, общинну і приватну форми власності. Також у Законах розглядається особливий правовий режим так званого майна "ілку". За шлюбно-сімейними нормами вавилонського права, жінка була шанованою і займала досить незалежне становище. Закони Хаммурапі також розглядали певні причини, які були підставами для розлучення. Дані Закони також регулювали певний порядок спадкування у Вавилоні. Щодо зобов'язального права, Закони Хаммураппі ліквідували пожиттєве рабство і сваволю кредиторів. Кримінальне право законів Хаммурапі містило досить жорстокі міри покарання за скоєння злочину, а також розрізнялися певні види злочинів, обтяжуючі обставини тощо.

                                                      ВИСНОВОК

              Отже, найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є

кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі.

Закони відображають багатовіковий досвід юридичної думки і практики, у ньому помітний вплив давніх законів Шумеру й Аккади.

Текст законів Хаммурапі складається з трьох частин: вступу, 282 статей і

висновку. Найголовнішою рисою Законів  була охорона кастового ладу, який тією чи іншою мірою притаманний усім країнам Стародавнього Сходу. Найважливішими передумовами створення законів Хаммурапі є бажання царя встановити на території держави єдині для всіх закони, закріпити суспільний лад країни і згладити всі гострі соціальні суперечності.

У законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та   права. Це типова кодифікація рабовласницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна. Більш того, регулювання правових відносин відбувалось за певними принципами: принципом талону, "залякуванням" тощо.

Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу.

З іншого боку, закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя. Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. Закони не містять загальних принципів, відсутня система у викладенні, хоча певна логіка має місце.

Закони Хаммурапі являють собою надзвичайно цікавий законодавчий пам'ятник. Це дуже важливе джерело в історії держави і права стародавньої Месопотамії.  Це перший відомий в світі історії детально викладений звід законів, у якому освячувались рабовласницькиї лад і приватна власність.

                    Список використаних джерел:

1.      Васильев Л. С. История религий Востока. - М.: Высшая школа, 1988. – С. 19– 27.