Спадкування

4

ЗМІСТ

ВСТУП

1.1. Основи поняття спадкового права та принципи спадкового права

1.2. Основні етапи розвитку законодавства про спадкування

1.3. Спадщина як об’єкт спадкового права

2 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

2.1. Поняття спадкування за заповітом, умови його дії, форма і види спадкування за заповітом

2.2. Заповідальне розпорядження

2.3. Спадковий договір

3 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

3.1. Черговість спадкування

3.2. Зміна черговості одержання права на спадкування

3.3. Здійснення права на спадкування

4 МІЖНАРОДНЕ СПАДКОВЕ ПРАВО

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Спадкове право – це один із найдавніших інститутів права, який був і залишається актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки з ним пов'язані не лише політичні, економічні та соціальні аспекти життя суспільства, а й родинні, шлюбні відносини, особисті інтереси людей. Тому проблемам спадкування завжди приділялася увага в юридичній літературі. Особливо посилився науковий інтерес до правової спадщини українського народу після проголошення України незалежною державою.

Вивченню спадкового права присвячено багато праць відомих радянських та українських учених, зокрема Б. Серебровського, К. Граве, М. Гордона, Д. Ватмана, В. Дронікова, Б. Антимонова, Т. Коваленко, А. Немкова, Е. Флейшиць та ін. За останні роки вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями з окремих питань інституту спадщини, проведених В. Васильченком, В. Чуйковою, Л. Шевчук, Є. Рябоконем, Ю. Заікою та В. Співаком, С. Фурсою та Є. Фурсою, О. Дзерою, Н. Кузнецовою та ін. Разом із тим у сучасній науковій літературі історія становлення, розвитку та реформування спадкового права України викладена недостатньо і фрагментарно, до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному комплексному дослідженню спадкового права в нових умовах.

Мета цієї роботи – проаналізувати і назвати новели змісту інституту спадкового права у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р.

Для досягнення даної мети необхідно вирішити наступні питання:

- розглянути загальні положення про спадкування;

- розкрити основи поняття про спадкування та основні принципи спадкування;

- охарактеризувати спадкування за заповітом та за законом;

- проаналізувати міжнародне спадкове право.

В Україні останнім часом прийнято значну кількість нормативних актів, у тому числі кодексів, призначених регулювати різні види суспільних відносин. Але особливе місце серед них посідає Цивільний кодекс України, оскільки він містить значну кількість новел, що стосуються спадкового права, метою яких є гармонізація відповідних інститутів українського цивільного права із законодавством європейських країн у цій галузі, а також більш повний захист спадкових прав та інтересів учасників цивільних правовідносин.

Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом та за законом. Спадкування за законом має місце лише у випадку, якщо воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Основні норми, що регулюють умови і порядок спадкування за заповітом, містяться у главі 85 ЦК України. У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається у заповіті. При спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець не висловив бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним. Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги «Спадкове право». На відміну від Цивільного кодексу УРСР, у ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. На думку Є. Рябоконя, «це дозволяє стверджувати, що, незважаючи на те, що на практиці спадкування за законом зустрічається значно частіше, інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль по вирішенню до спадкування за заповітом» [20, с 236]. С. Фурса і Є. Фурса вважають, що, якщо законодавець у ЦК України розмістив першими норми, що регулюють спадкування за заповітом, то цим він констатував пріоритет, який надається ним такому виду спадкування. Хоча, виходячи із аналізу зазначених норм, воля спадкодавця буде дійсною доти, доки вона не суперечитиме закону [27, с 65].
1 ЗАГАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

1.1. Основи поняття спадкового права та принципи спадкового права

Під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб – його спадкоємців. Спадщиною є сукупність цих прав та обов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування складає інститут цивільного права, який іменується «спадковим правом» [1, c. 11].

Спадкове право захищає власність фізичних осіб, стимулює їхню матеріальну зацікавленість у результатах праці, врешті, зміцнює сімейні відносини, оскільки закон відносить до спадкоємців осіб, пов'язаних зі спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням. Нормами спадкового права передбачено захист прав неповнолітніх, а також непрацездатних осіб. Спадкування – це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці – це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять, цивільні права і обов'язки спадкодавця [2, c. 121].

Спадкування виникає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку, де підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб – обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто фактично відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Крім цивільних прав, до спадкоємців переходять також і майнові обов'язки спадкодавця (наприклад, сплата боргів, відшкодування заподіяної шкоди тощо). Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини переходять до спадкоємців як єдине ціле. Тому, якщо спадкоємець приймає якусь частину спадщини, то він вважається таким, що прийняв усю спадщину, що йому належить за законом і за заповітом. Такий перехід прав і обов'язків називається універсальним правонаступництвом, де спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле.

Оскільки при спадкуванні права та обов'язки померлого переходять до його правонаступників як єдине ціле, спадкове правонаступництво традиційно вважається універсальним (загальним). Наведене у ст. 1216 ЦК визначення спадкування у сукупності з іншими нормами спадкового права дає підстави стверджувати про подальший розвиток концепції універсальності у вітчизняному законодавстві і, зокрема, наступних її ознак:

- безпосередність універсального правонаступництва, оскільки спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам;

- одночасність переходу до спадкоємців спадкового майна;

- перехід до спадкоємців прав та обов'язків померлого спадкодавця є усій сукупності, навіть якщо спадкоємці і не знали б про існування деяких з них. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. Він не вправі встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може, наприклад, відмовитись від набуття деяких прав або від відповідальності за борги спадкодавця чи поставити прийняття спадщини в залежність від якої-небудь умови [3, c. 16].

Серед інших норм, що свідчать про сприйняття законодавцем концепції універсальності спадкування, можна навести наступні. Стаття 608 ЦК встановлює загальне правило щодо збереження прав кредитора (обов'язків спадкодавця) у разі смерті боржника – фізичної особи. Статтею 1281 ЦК закріплюється правило про відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця. Частина 2 ст. 1268 ЦК містить норму про безумовність акту прийняття спадщини. Згідно з п. 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 p., спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину [4].

Оскільки спадкове наступництво є, за загальним правилом, наступництвом у всій спадщині, закликання кожного із спадкоємців до спадкування стосується усієї спадкової маси. Законодавство не допускає залишення окремих частин останньої як «безхазяйного майна» у випадках відмови від її прийняття або позбавлення права спадкування окремих спадкоємців. Зазначені причини і зумовили виникнення так званого «права прирощення», існування котрого протягом багатьох років у ЦК УРСР (ст. 554) та закріплення якого новим ЦК України (частини 1,2 ст. 1275) є ще одним доказом входження концепції універсальності у вітчизняне правове поле [5].

1.2. Основні етапи розвитку законодавства про спадкування

Інститут спадкування, якому присвячена книга шоста нового Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 p., хоча й зберіг у цілому свій правовий фундамент, але у порівнянні з ЦК УРСР 1963 р. зазнав значних як кількісних, так і якісних змін. Зокрема, якщо у ЦК 1963 p. регулюванню спадкових відносин була присвячена всього 41 стаття (з 524 по 564), то у книзі шостій ЦК міститься 93 статті (з 1216 по 1308), тобто обсяг відповідного нормативного матеріалу зріс більше ніж удвічі.

Складнішою стала структура інституту спадкування (книга шоста ЦК поділяється на 7 глав: глава 84 «Загальні положення про спадкування»; глава 85 «Спадкування за заповітом»; глава 86 «Спадкування за законом»; глава 87 «Здійснення права на спадкування»; глава 88 «Виконання заповіту»; глава 89 «Оформлення права на спадщину»; глава 90 «Спадковий договір» [6, с 799-848].

Однак збільшення кількості статей не є простим нагромадженням правового матеріалу, що переважно негативно впливає на системність та логічність викладу. Навпаки, такий підхід не тільки подарував українському праву «спадкові» новели, а й забезпечив збалансованість, конкретність і якість у ті положення спадкового законодавства, які раніше мали неоднозначне тлумачення та були предметом наукових і судових баталій. Як правильно зауважив Ю. Толстой, «для оподаткування не тільки за заповітом, а й за законом необхідний цілий набір передбачених законом юридичних фактів» [7, с 518].

Поміж новел змісту інституту спадкового права слід згадати запровадження норм, раніше невідомих радянському цивільному праву: спадковий договір, спадкування подружжя, секретний заповіт під умовою, встановлення сервітуту у заповіті тощо. Разом із тим, хоч оновлене спадкове законодавство України є більш досконалим правовим інструментом, ніж ЦК УРСР 1963 p., воно так само, як і будь-який закон, не позбавлене певних вад і прогалин [6, с 813-816, 843-848].

Загальні положення про спадкування закріплені у главі 84 ЦК України, в якій визначається спадкування. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать права та обов'язки спадкодавця. їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва.

Спадкове правонаступництво має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі права та обов'язки спадкодавця за винятком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій особі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї [6, с. 799].

Новий ЦК України визначає, що входить, а що не входить до складу спадщини. Згідно із ст. 1218 до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Широко відомим є вислів римських юристів, що ніхто не може перевести більше прав на іншого, ніж він мав би сам.

За нормами встановленого законом шестимісячного строку також можливі певні дії спадкоємців для захисту своїх спадкових інтересів. Так, у ст. 1270 нового ЦК у порівнянні з відповідною ст. 549 ЦК УРСР набагато повніше і конкретніше йдеться про підстави, процедуру та правові наслідки у питанні прийняття спадщини, а у ст. 1272 – про наслідки пропущення строку для прийняття спадщини. У цих статтях, зокрема, зазначається, що термін прийняття спадщини може поновити суд, якщо спадкоємець не знав і не повинен був знати про відкриття спадщини або пропустив термін з інших поважних причин. Такого самого результату можна досягти й без звернення до суду - у випадку письмової згоди на це всіх спадкоємців, які прийняли спадщину [6, с. 826-821].

1.3. Спадщина як об’єкт спадкового права

Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки спадкодавця, що можуть переходити у спадщину. Але йдеться не про будь-які права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, а лише ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи. Об'єкти спадкування бувають майнового та немайнового характеру. З розвитком економічних відносин коло об'єктів, які мають майновий характер, розширюється. До них, зокрема, належать: жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого користування, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий внесок членів ЖБК, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативів, члена садівницького товариства, а також інше майно споживчого й виробничого призначення.