Спадкування

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з врахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

Відказоодержувач має право вимоги спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Предметом заповідального відказу може бути яке-небудь певне право спадкодавця. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до передачі третій особі також декількох окремих прав, або зобов'язати останнього передати частину своїх спадкових прав певним особам. Крім того, заповідач може зобов'язати спадкоємця не тільки до передачі майна, але і до придбання для відказоодержувача будь-яких предметів та надання їх останньому. Зміст заповіту може вичерпуватися заповідальним відказом.

Особливим видом заповідального відказу є надання права довічного користування. Таке розпорядження може бути надане тільки тому спадкоємцю, до якого за спадщиною переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно. Відказоодержувачем може виступати будь-яка особа. Наприклад, заповідач може заповідати житловий будинок синові, визначивши при цьому в заповіті, що син зобов'язаний надати право довічного користування будинком братові спадкодавця.

У випадку наступного переходу права власності на це майно до інших осіб право користування ним зберігає чинність.

Оскільки право користування є особистим, невідчужуваним, то члени сім'ї відказоодержувача не отримують цього права одночасно з ним, якщо інше не передбачено самим заповітом. Якщо, наприклад, за життя відказоодержувача члени його сім'ї користувалися житловим приміщенням, то після його смерті право на мешкання цих осіб в ньому вирішується на загальних підставах.

Відказоодержувач отримує не право власності на зазначене майно, а лише право користування ним, тому він позбавлений можливості розпоряджатися ним, передавати іншим особам [15, c. 264].

Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ, виконує його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому спадкодавець був обтяжений боргами, то борги оплачуються у першу чергу та вираховуються з вартості отриманого в спадщину майна. Оскільки при виконанні заповіту охороняються інтереси спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, то і ця частка враховується за даних обставин. Отже, заповідальний відказ виконується у тій частині майна, яка залишилася після відрахування обов'язкової частки, виплати боргів, тобто може бути виконаний і не повністю, як передбачалося заповітом.

Відказоодержувач стає кредитором спадкоємця, що прийняв спадщину, оскільки отримує право вимагати виконання покладеного на нього зобов'язання. Спадкоємець, що прийняв спадщину, не має права ухилятися від виконання відказу або за своїм розсудом змінювати розмір чи предмет відказу. Право вимоги до спадкоємця щодо виконання заповідального відказу відказоодержувач отримує з часу відкриття спадщини та може пред'явити його в межах загального строку позовної давності.

Права відказоодержувача мають особистий характер, тому з його смертю до відкриття спадщини, заповідальний відказ втрачає свою чинність. Можливості під призначення відказоодержувача законом не передбачено.

Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідачу також надано право зобов'язати спадкоємців до здійснення певних дій немайнового характеру. Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця здійснити певний ритуал поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача тощо.

Заповідач може покласти на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладенням. Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, зобов'язує останнього надати одну кімнату для розміщення бібліотеки, та ін. Покладення не створює цивільно-правового зобов'язання між спадкоємцем та конкретною особою, а лише зобов'язує спадкоємця виконати певні дії. Закон не передбачає кола суб'єктів, які мають право вимагати виконання таких дій. Однак, уявляється, що така вимога може бути заявлена особами, зацікавленими в здійсненні загальнокорисної мети, а також виконавцями заповіту, прямим обов'язком яких є точне виконання волі заповідача [16].

Якщо особа, на користь якої було заповідано майно з покладенням на неї здійснення дій немайнового характеру, помре або не прийме спадщину, цей обов'язок переходить до тих спадкоємців, які отримують її частку у спадщині.

Заповідач не має права позбавити права на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законом встановлена обов'язкова частка. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, котрі незалежно від змісту заповіту, мають право вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки. Неповнолітніми є особи, що не досягли вісімнадцяти років. Непрацездатними вважаються жінки, що досягли 55 років та чоловіки 60 років; інваліди І,II,III груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія. Спадкоємці інших черг навіть за відсутності спадкоємців першої черги, а також внуки та правнуки спадкодавця право на обов'язкову частку не мають.

Обов'язкова частка виділяється у тому разі, якщо порушуються права такого спадкоємця: він не зазначений у заповіті або йому заповідана частка, що є меншою від обов'язкової.

Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту, отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які б спадкували, якби такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Якщо спадкоємцю, який має право на обов'язкову частку, в майні спадкодавця припадає частка, рівна обов'язковій або більша, то правила цієї статті не застосовуються.

Тоді, коли заповідана частина майна, обов'язкова частка вираховується, виходячи з вартості всього спадкового майна, але виділяється такому спадкоємцеві з тієї частини майна, яке не охоплено заповітом, а залишена частина такого майна розподіляється між рештою спадкоємців за законом. Якщо такого майна недостатньо, тоді суми можуть бути утримані із частини майна, що заповідано.

Право на отримання обов'язкової частки не може бути поставлене в залежність від згоди інших спадкоємців. Однак якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, то з відповідним позовом вони мають право звернутися до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи на підставі урахування відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, врахування в деяких випадках і майнового стану особи, що отримує спадщину тощо.

Якщо заповідачем для спадкоємця , що має право на обов'язкову частку, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема виплата боргу, то вони є дійсними лише в тій частині, яка перевищує його обов'язкову частку.

2.3. Спадковий договір

Спадковий договір є новелою в цивільному законодавстві України. Проте він не є новим явищем у правових системах ряду країн континентальної Європи. Згідно з поняттям та видами правочинів, викладених у ст. 202 ЦК, спадковий договір – це двосторонній правочин. У той самий час цей двосторонній правочин є одностороннім договором (ч. 2 ст. 626 ЦК), оскільки лише набувач зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони – відчужувача. Відчужувач у спадковому договорі не має обов'язків, він наділяється лише правом вимоги до набувача. У літературі висловлена думка, що спадковий договір – це альтернатива договору довічного утримання (догляду), оскільки в першому випадку моментом набуття права власності є смерть відчужувана, а в другому випадку моментом виникнення у набувача права власності на майно – посвідчення нотаріусом відповідного договору, або, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (статті 334, 748 ЦК) [17, c. 34].

Відчужувачами у спадковому договорі можуть бути три суб'єкти: подружжя, один з подружжя, інша особа. Сімейний кодекс України не дає визначення понять «подружжя» або «один із подружжя». Зміст зазначених категорій розкривається за допомогою аналізу понять «шлюб» та «сім'я». Так, відповідно до ч. 1 с 36 СК шлюб вважається підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя. У свою чергу, поняття шлюбу наведено у ст. 21 СК: це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів громадянського стану. Таким чином, поняття «подружжя» або «один з подружжя» означають, що стороною спадкового договору може бути чоловік або жінка, або один з них, які зареєстрували у державному органі реєстрації актів громадянського стану шлюб і перебувають у ньому. При цьому на статус подружжя не впливає наявність чи відсутність у них сім'ї (ст. 3 СК) [18].

На відміну від сторін у договорі довічного утримання, відчужувачем у спадковому договорі може бути не будь-яка фізична особа, а тільки та, яка відповідає загальним вимогам СК щодо шлюбного віку (статті 22, 23 СК), а також не входить до кола осіб, шлюб з якими СК визнає недійсним (частини 1-3 ст. 39).

Відокремлення відчужувачів за критерієм перебування осіб у шлюбі пов'язане з особливостями спадкового договору з участю подружжя (ст. 1306 ЦК) та може розглядатись як певна гарантія виконання подружжям обов'язків щодо взаємного утримання, регулювання сімейних відносин за домовленістю сторін.

Під «іншою особою», яка може бути відчужувачем, слід розуміти фізичних осіб, які відповідають загальним вимогам щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Відповідно до договірної природи правочинів укладення спадкового договору можливе через представника, принаймні ЦК цього не забороняє. Набувачами за спадковим договором можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, які здатні відповідно до законодавства виконати розпорядження відчужувана. Як правило, через зміст розпорядження відчужувача можна визначити і статус набувача.

У разі недодержання сторонами спадкового договору вимоги ст. 1304 ЦК про нотаріальне посвідчення цього договору він вважається нікчемним (ст. 220 ЦК) [19, c. 6].

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії. Отже, нотаріальна форма для спадкових договорів є обов'язковою умовою і договір набирає чинності після здійснення на його тексті посвідчувально-го напису. У ст. 203 ЦК серед встановлених вимог впадає в око вимога, що зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства. Зазначений критерій доволі загальний і спірний. Він носить оціночний характер, що на практиці може призвести до необхідності проведення експертних досліджень щодо відповідності змісту спадкового договору моральним засадам суспільства. Зокрема, укладення спадкового договору не на користь непрацездатних спадкоємців за законом навряд чи можна узгодити з моральними принципами українського суспільства. Так, скажімо, за ч. 2 ст. 59 СК при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до законодавства мають право користуватись ним. З огляду на цей припис нотаріус не вправі посвідчити спадковий договір щодо нерухомості відчужувача, якщо у цьому договорі не враховані інтереси дитини та інших зазначених у законі осіб, які виступають користувачами цієї нерухомості.

У спадковому договорі може бути передбачено здійснення набувачем певної дії до відкриття спадщини або після її відкриття. Оцінюючи інститут спадкового договору в сукупності, вбачається доцільним конкретизувати кількість дій, які повинен вчинити набувач. На наш погляд, це питання вирішують сторони договору на власний розсуд. Так, зокрема, про множину розпоряджень, а отже, і про множину дій, йдеться у ст. 1308 ЦК, яка регламентує розірвання спадкового договору. Виходячи зі змісту статей 6, 627, 628 ЦК, сторони спадкового договору вільні у визначені умов договору, в тому числі у частині обсягу, змісту зобов'язань, часу їх виконання. Принаймні ЦК не містить посилань до типових умов спадкового договору.

Здійснення набувачем певних дій не обмежується законодавцем наперед визначеним колом осіб, а тому його дії можуть бути вчинені на користь третіх осіб.

У ст. 1308 ЦК хоча і передбачена можливість розірвання спадкового договору лише судом, заздалегідь визначених підстав, проте сторони вправі розірвати договір за згодою або в інших випадках, передбачених договором або законом. Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У ч. 1 ст. 1308 ЦК прямо не зазначається, що невиконання набувачем розпоряджень, у тому числі у разі неможливості їх виконання, визнається істотним порушенням умов спадкового договору. Проте, сприймаючи цей припис через призму ст. 651 ЦК, важко уявити собі, як таке невиконання можна віднести до «інших випадків порушень». Безперечно, коли набувач взагалі не виконав розпорядження відчужувана, то це завжди буде істотним порушенням договору. Але у ст. 651 ЦК зазначається, що істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Неважко помітити, що ключовим моментом для розуміння «істотності порушення» договору слугує певна міра, ступінь позбавлення відчужувача очікуваних дій від набувача. На нашу думку, при частковому невиконанні набувачем розпоряджень відчужувача істотність порушення умов спадкового договору, як підставу для його розірвання, можна вирішити лише у порядку цивільного судочинства [20, c. 116].

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. Тобто в даному випадку йдеться про розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин. Відповідно до ч. 1 ст. 652 ЦК зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Згідно із ч. З ст. 652 ЦК у разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд на вимогу набувача може визначити наслідки розірвання договору, в тому числі визнати набувача в цілому, частково власником майна відчужувача, або присудити грошову компенсацію, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених набувачем у зв'язку з виконанням ним спадкового договору [21, c. 18].

Розірвання спадкового договору за згодою сторін вчиняється у такій самій формі, що й укладення договору.

3 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

3.1. Черговість спадкування