Передумови виникнення правових відносин

Розділ 2. Загальні юридичні передумови виникнення правових відносин

2.1. Норма права

Правова норма - головний елемент права як соціального утворення, головне поняття всієї правової системи. Процес формування і реалізації права, законодавство, всі юридичні поняття і конструкції і навіть теорії в своїй основі прямо чи опосередковано мають правову норму.

Правова норма (норма  права) - загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді державно-власного припису і яке регулює суспільні відносини.

Правова норма - це нормативна установка, але визначеним чином  оформлена, тобто виражена в законодавстві. Отже, нормативно правова установка  це елемент природного права, правова норма - елемент позитивного права.

Далеко не всі нормативні установки природного права є  правовими нормами. В той же час  багато правових норм (організаційні, організаційно-технічні, процедурні) взагалі  не пов’язані чи мало пов’язані с природним правом.

Правова норма - це формально  визначене правило поведінки (безпосередньо  чи в поєднанні з іншими нормами  права), що виходить від держави і  надає учасникам суспільних відносин даного виду суб’єктивні правові  права і накладає на них суб’єктивні правові обов’язки. Бабаєв В.К. дещо по-іншому дав поняття правових норм. На його думку правова норма - це загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.¹⁷

А ось Голлунский С.А. вважає, що правова норма це не всяке розпорядження, що має правовий характер, а тільки таке розпорядження, яке представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування. Пиголкин А.С. в своїй роботі правову норму визначив, як правило поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб’єктів права, узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини. Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи.¹⁸

Правова норма є елементом  позитивного права. Право, як вважає Бабаєв В.К., - складається з нормативних установок (які є елементом права).¹⁹

Правова норма це також  нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавстві. Далеко не всі нормативні установки є правовими нормами.

Норма права, будучи цеглинкою  правової системи, має в той же час різну структуру, спеціалізацію, складаючись у галузі й інститути права²⁰.

Багато правознавців звертають увагу на те, що норма  права характеризує міру волі волевиявлення  і поводження людини, і її найбільша  ефективність досягається при збігу  цілей окремої особистості і  суспільства, сполученні загальнолюдських і соціально-групових інтересів.

А. Б. Венгеров виділяє  крім загальнообов'язковості, формальної визначеності, системності, можливості державного примусу також такі ознаки правової норми, як неперсоніфікованість, багаторазовість застосування. Інші автори додають до цього типовість, відображення найбільш важливих цінностей суспільства, соціальної групи чи особистості. ²¹

Каркунов Н.М., розглядаючи  право в загально-соціальному  змісті і юридичному змісті запропонував його поділ на природне і позитивне. ²²

Природне право - це право, яке належить людині від народження (право на життя і т.д.). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих державою. I позитивне право не відхиляє природного права, з точки зору сучасної науки. Спостерігається деякий зв’язок між ними. Як було зазначено вище, цей зв’язок добре показав Бабаєв В.К. Норма права це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє змістом і формою і в системо утворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому. ²³

Нормі права, як частині  системи в тій чи іншій мірі притаманні суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням  визначенню права в цілому. Норма  права це загальнообов’язкове, встановлене  чи санкціоноване і таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей). По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов’язковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те, скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики даної дії як такої.

Отже, норми права містять  вказівки на суттєві признаки поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права  є владним розпорядженням незалежно  від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені і міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права  являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються. В  приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В цей метод включаються:

- обставини, при яких  застосовується норма; 

- коло учасників, яке регулюється цією нормою відносин;

- взаємні права і  обов’язки; 

- санкції за невиконання  обов’язків.

По-четверте, норма права  загальнообов’язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для всіх людей, що входять  до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Іншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п’яте, абстрактність  норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права загальне і загальнообов’язкове правило поведінки.

Тому можна зробити  висновок, що праву відомі норми, які  застосовуються безпосередньо і  опосередковано через інші норми. Таким чином, норма права це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого. Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості - один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’єктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином дозвільно-зобов’язуючий характер є одною з характерних рис правових норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність першого).

На думку Л.I. Спиридонова, «право закріплює умови, при яких індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби  іншого».²⁴ Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування балансу обмінних зв’язків - тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов’язкові, що є однією з найбільш характерних властивостей правових норм.

Норма права є науковим, об’єктивно обґрунтованим розпорядженням моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин. Загальний характер норми права не витікає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яке об’єктивно існує в багато численних окремих матеріальних відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами. В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»; впорядкування їх структури і системи в цілому. Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

1) Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

2) Відповідність норм  права вимогам моралі и правосвідомості; 

3) Дотримання вимог  системності та інших закономірностей  діючої системи права при прийнятті  нових норм;

4) Врахування в процесі нормо творення загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо  короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена  в якості вихідного від держави  і загальнообов’язкового правила  поведінки, що нею охороняється, яке закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичні права і накладає на них юридичні обов’язки;

б) правова норма є загальним  правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма державно-владне розпорядження;

д) правова норма явище широке, багатопланове і в той же час  конкретне за змістом.

2.2. Правосуб'єктність

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність.

Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів права - учасників правовідносин. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.²⁵

В юридичній науці тривалий час  панувала думка про те, що правосуб'єктність юридичної особи відрізняється  від правосуб'єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи  правоздатність і дієздатність виникають  одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про  повний збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті через здійснення всіх не заборонених законом операцій.