Полномочия Верховной Ради после конституционной реформи

      МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В. ДАЛЯ

   ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

    КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА 
 

                                                       До захисту допустити: проф. Фомін А.І.    

                                                                      «___»__________________2008р. 
 
 
 

    КУРСОВА РОБОТА 

    студента  2-го курсу, групи ЮІ-171 юридичного факультету

Муліков Ю.С. 

з дисципліни «КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ» 

                   ТЕМА: ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ 

                   КЕРІВНИК:  професор, д.і.н. Фомін А.І. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Луганськ 2008р.

Зміст

.ВСТУП……………………………………………………………………….…..с. 3 

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ  ПАРЛАМЕНТУ ТА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ……..….с. 5 

РОЗДІЛ ІІ. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОЇ РАДИ           УКРАЇНИ…………………………………………………………………………с. 8 

РОЗДІЛ ІІІ. ПОРЯДОК  ФОРМУВАННЯ ТА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ…………………………………………………………………..с. 15 

РОЗДІЛ ІV. КОМПЕТЕНЦІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ У СВІТЛІ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ……………………………………………….с. 21 

ВИСНОВКИ...........................................................................................................с. 26 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….с. 28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

   Доктрина  поділу влади, яка базується на принципі відносної автономності й необхідного для забезпечення балансу інтересів різних соціальних прошарків суспільства паритету гілок влади, одночасно виходить із визнання певного пріоритету законодавчої гілки влади. Це обумовлюється тим, що інші гілки влади (виконавча й судова) хоч і мають власну, чітко окреслену Конституцією сферу діяльності, але в підсумку провадять свою діяльність на основі виконання закону.

   Законодавча влада в демократичній державі переважно здійснюється загальнодержавним представницьким органом, оскільки народна законотворчість - прийняття законів референдумом - явище, яке трапляється в законодавчій практиці надзвичайно рідко, а в Україні законодавчі референдуми взагалі ще не проводилися. Це положення має принципове вихідне значення в аналізі місця та ролі Верховної Ради України в системі органів державної влади[14, с. 244].

   Актуальність  теми обумовлено тим, що у світи триває економічна криза, яка не оминула і України. Але в Україні поряд з економічною кризою триває і політична. Політична криза виникла тому, що в країні немає єдності у вищих ешелонах державної влади. Через це немає єдності і серед політичних сил, які входять в український парламент. Непорозуміння, які виникають між політичними силами гальмують розвиток парламентаризму в Україні, заважають плодотворній роботі парламенту. В результаті в країні погіршується економічне становище. Для подолання кризи потрібні антикризові закони, над якими парламент нажаль не працює в повній мірі.

   Актуальність теми полягає також в тому, що зараз в Україні тривають дискусії з приводу прийняття нової Конституції. На мою думку, якщо буде прийнятий новий основний закон держави, то в Україні зміниться форма правління. Через що мають зміцнитися повноваження Верховної Ради України.

   Мета  дослідження: дослідження та аналіз сутності та особливостей конституційного статусу, структури та компетенції Верховної Ради України. З вказаною метою пов’язанні наступні задачі: вивчення юридичної літератури, в якій досліджується український парламент та нормативно-правової бази, яка встановлює статус, структуру та регламентує діяльність Верховної Ради України.

   Об’єкт  дослідження – Верховна Рада України.

   Предмет дослідження – процес становлення  і розвитку та сучасний стан українського парламенту.

   Практичне значення отриманих результатів  – дослідження цього питання необхідно для того, щоб виробити стратегію розвитку парламентаризму в Україні, визначити напрямки виходу з політичної кризи.

   В дослідженні я використаю історичний метод та метод порівняльного аналізу, а також формально-логічний.

   Верховна  Рада України – є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Тому багато вітчизняних та закордонних вчених-правознавців приділяють вивченню питань пов’язаних з парламентом України багато уваги. Серед них найяскравішими представниками є: Погоріло В.Ф., Баймуратов М.О.   Фрицький О.Ф., Кравченко В.В., Рияка В.О. та ін. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І.

ПОНЯТТЯ ПАРЛАМЕНТУ ТА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

   Термін  «парламент» походить від англійського «Parliament», який завдячує своїм народженням французькому дієслову parler – говорити. Хоча, в дореволюційній Франції парламентом називався суд провінціального рівня, і лише потім став еквівалентом англійського.

   Вважається, що батьківщиною парламенту є Англія, де з ХІІІ століття владу короля обмежували збори великих феодалів (лордів), вище духовенство (прелатів) та представників міст та графств (сільських територіальних одиниць). Подібні установи пізніше виникли у Польщі , Угорщині , Франції, Іспанії та інших державах. Згодом вони розвились в представницькі установи сучасного типу або були змінені ними.

   Щодо  місця парламентів у державному механізмі та відповідно їх функцій, то теоретично розподіл влади Дж. Локка та Ш. Монтеск’є обмежували їх роль здійсненням законодавчої функції, тоді як Ж.-Ж. Руссо обґрунтовує ідею єдності верховенства влади, з якої витікало право законодавчої влади контролювати виконавчу. Не важко побачити, що ці ідеї лежать в основі відповідно дуалістичних та парламентських форм правління.

   Сучасний  парламент – це загальнодержавний  представницький орган, головна  функція якого в системі поділу влади полягає в здійсненні законодавчої влади[17, с. 95-96].

   Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності він представляє різноманітні групові, партійні та національні інтереси

   Виборці делегують повноваження депутатам  через вибори. Тому, у світлі сказаного, палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є представницькими установами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором).

   Представницькі  установи наділені безпосередніми повноваженнями, обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов демократичного режиму.

   Отже, парламент – виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.

   Парламентаризм у широкому розумінні. – це система формування та діяльності верховного представницького органу, держави, а також політико-державних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти та існує політичний режим, створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму.

   Парламент і парламентаризм є показником рівня  стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму.

   Парламентаризм  – це цілісна політико-державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що входять до державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні парламенту тощо.

   Парламентаризм є установою що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм – це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів[11, с. 133-134].

   Під парламентом звичайно розуміють  однопалатну представницьку установу або нижню палату двопалатного парламенту, хоча з юридичних позицій цей термін більш складний. В англосаксонському праві парламент – це триєдина установа, до складу якої входять глава держави (монарх Великобританії, президент Індії), верхню та нижню палати (закон, як правило, може бути прийнято при згоді всіх трьох сторін). В державах англосаксонського права, де главою держави є президент та існує одна палата (наприклад, у Танзанії згідно Конституції 1977р.), парламент розглядається як двоєдина установа, яка складається з голови держави та Національних зборів. У континентальному праві (Німеччина, Франція) під парламентом розуміються дві його палати, а глава держави не є складовою частиною парламенту. Нарешті, іноді парламентом вважається тільки однопалатний законодавчий орган (Україна)[19, с. 281].

   Основні повноваження сучасних парламентів:

• прийняття законів;
• затвердження кандидатури на посаду прем’єр-міністра, запропонованого главою держави; іноді – затвердження міністрів;
• винесення вотуму недовіри уряду;
• ратифікація міжнародних договорів;
• прийняття державного бюджету та контроль за його виконанням;
• формування рахункової палати або іншого органу, який контролює фінанси;
• призначення генерального прокурора;
• призначення судів верховного суду або інших вищих судів;
• призначення судів конституційного суду або їх частину;
• проведення парламентських розслідувань;

   вирішення питання про імпічмент вищих  посадових осіб[20, с. 42].

   Таким чином, парламент – є одним з головних органів держави, який здійснює законодавчу владу.

   РОЗДІЛ  ІІ.

   КОНСТИТУЦІЙНИЙ  СТАТУС ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

   Конституція України, прийнята у 1996 р., закріпила нову організацію державної влади, яка суттєво відрізняється від тої, що існувала до здобуття нашою країною державної незалежності, - ієрархічної системи. Основний закон України сприйняв загальновизнаний принцип організації влади у державі – принцип поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Органи державної влади отримали рівноправність та незалежність один від одного. Верховна Рада набула всіх основних рис парламенту – єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади в Україні.

   Єдиним  органом законодавчої влади в  Україні є парламент — Верховна Рада України[1, ст. 75].

   Пріоритетною  рисою українського парламенту як органу законодавчої лади є його винятковість як єдиного органу законодавчої влади, що зумовлено, насамперед, унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.

   Нині  в Україні не існує інших органів  законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих – крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень.

   Верховна  Рада є загальнонаціональним представницьким  органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь український народ - громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції і її змісту, так і з назви парламенту - «Верховна Рада України».

   Колегіальний  характер Верховної Ради як парламенту України полягає у її складі і порядку роботи. Вона складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції).

   Виборний  характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.