Правонарушения

Основні функції юридичної  відповідальності – охорона правопорядку і виховання людей. Обидві ці функції переслідують конкретну мету – попередження правопорушень.

Юридична відповідальність виконує і правовідновну функцію, тобто служить відновленню порушених прав особи.

Юридична відповідальність здійснюється відповідно до певних принципів. Здійснення особою дій, заборонених  законом, ще не спричиняє за собою  юридичної відповідальності. Більш  того, до відповідного рішення особа  взагалі вважається невинною, а отже, не несе юридичної відповідальності.

В окремих випадках особа, що вчинила правопорушення, може бути взільнена від відповідальності. У інших випадках правопорушник  звільняється від покарання, тобто  від відповідних позбавлень, але  не від юридичної відповіадльності.

Юридична відповідальність нерозривно пов’язана з державою, нормами права, обов’язком і протиправною поведінкою громадян і їх об’єднань.

Юридична відповідальність завжди пов’язана із застосуванням заходів державно – примусової дії.

Взагалі, суть юридичної відповідальності полягає не в тому, щоб притягати громадян і організації до віповідальності і покладати на них несприятливі наслідки, а тому, щоб запобігти правопорушенням, забезпечивши таку поведінку, при якій правові зобов’язання виконувалися б свідомо і добровільно.

Головна мета юридичної  відповідальності – забезпечити  порядок в суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Питання про соціальну  природу і причини правопорушень  досить складне і відповісти на нього  однозначно неможливо, оскільки в правознавстві існує багато концепцій про причини правопорушень. Вивченням причин і умов вчинення правопорушень займається кримінологія. Вона вивчає, в першу чергу, причини злочинності, інші правопорушення вивчаються окремими галузями права, в тому числі адміністративним, трудовим і цивільним. Аналізу причин і умов вчинення проступків у нас, на жаль, майже немає в науковій літературі.

Проблема  правопорушень – одна з як найдавніших проблем, з якою стикалося людське суспільство. Її актуальність залишається украй високою і в даний час, оскільки ще не створені умови, сприяючі зниженню рівня злочинності.

Всі правопорушення володіють  ознаками, що дозволяють відрізнити їх від будь – яких інших соціальних явищ.

Всім правопорушенням  властиві суспільна небезпека і протиправність. Вони можуть здійснюватися тільки людьми (не всіма, а лише деліктоздатними особами). Важливо також відзначити, що злочин – це саме поведінка, а не спосіб мислення.

Також необхідна наявність  всіх елементів правопорушення, а  саме: суб’єкта, об’єкту, суб’єктивної і об’єктивної сторони. Тут однією з найважливіших ознак є наявність провини правопорушника.

Правопорушення вкрай неоднорідні. Існують певні критерії ( наприклад, за ступенню суспільної небезпеки діяння), які дозволяють розрізнити злочини (найтяжчі правопорушення) і провину (менш небезпечні).  Всередині цих двох групп також існує внутрішнє розділення: у злочинів – по ступеню тяжкості, у провини – залежно від сфери суспільних відносин, норми якої були порушені.

Основна причина правопорушень безпосередньо пов’язані із задоволенням потреб людини (незаконним шляхом). Отже, повнісю повністю викоренити правопорушення не можливо. Можливо лише впливати на умови їх здійснення, і цим самим  знизити рівень злочинності, зокрема, до мінімуму, але ніколи до нуля.

Несприятливими умовами, що збільшують кількість правопорушеннь є: низький рівень життя і правової культури населення, нестабільність в державі (а в наслідок цього відсутність якої – небудь ідеології і криза моралі), такі соціальні явища, як наркоманія і акоголізм, а також недосконалість законодавства.

У сучасній Україні проблема зниження рівня злочинності стоїть особливо гостро. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливає, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» - притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення.

Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхиленнями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неминуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопорушника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внутрішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій.

Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відповідає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інтересам, воно є справедливим і необхідним.

Отже, юридична відповідальність — це найсуворіший, «жорсткий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші, причому теж передбачені законом, заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально – виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не повинна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповноваженими на це органами, особами. Невідворотність відповідальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь – які і будь – чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.

Незнання  закону не звільняє від відповідальності. Знати закони суспільства і додержувати їх – моральний обов'язок кожної людини.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

              

1. Закони  та інші нормативно - правові акти

 

1. Конституція України. – К: 1996. – 48 с.
2. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 144с.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 347 с.
4. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально - правового значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.
5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське видавництво,1997. – 351 с.

 

2. Література

 

1. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270 с.
2. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.368-376
3. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.
4. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.
5. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.: Наукова думка, 1997. – 695с.
6. Котюк В. Теорія права. – К. Вентурі, 1996. – 208с.
7. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М;1982.
8. Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических вузов. -  М.: Право и Закон, 1996. – 424с.
9. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167с.
10. Малеин Н.С, Правонарушение: понятие, причины, ответственность.- М, 1985. – 192с.
11. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – М., 2000. – 776с.
12. Молдован В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана,1997. – 176с.
13. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994. – 238 с.
14. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник/Пер. з. рос. – Харків: Консум, 2001. – 656с.
15. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, - 1995. – 208с.

 

3. Матеріали періодичних видань

 

1.  Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його адміністративного делікту // Право України. – 1999. - №3. – с.50 – 54
2. Свиридов Б. Злочин і кара. Сучасний аспект // Віче. - 1999. - №12. – с.118 – 123