Правове положення особистості

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Держава й правове положення особистості.

1. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини державою.

Основними гарантіями прав і воль людини є національна  законодавство і сама держава, на території, якої проживає дана особистість. Про це свідчать процедури міжнародного право захисту: особистість може реалізувати своє право на міжнародний  захист тільки в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні способи, але користуватися таким  правом можуть громадяни не кожної держави, а тільки тої, котра визнала  юрисдикцію відповідних міжнародних  органів. Звідси і випливає необхідність наявність юридичного право забезпечення людини, що повинна існувати в будь-якій державі.

Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини - це система ефективних юридичних способів реалізації, охорони  і захисту прав і воль людини. Він складається з перерахованих  нижче елементів:

1. Національне законодавство, є основою всього юридичного механізму забезпечення прав і воль людини. Позначаючи втримування позитивних законів, будучи їхнім соціальним джерелом, права і воля людини, що перетвориться з можливості в реальність, повинні бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в законодавстві основних прав і воль людини відповідно до міжнародно-правових актів.

2. Юридичні процедури реалізації прав і воль людини. Кожне право людини відбувається в конкретному порядку, послідовності. Порядок реалізації яких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав і воль, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення відповідних процедур з боку держави, тому без їхньої допомоги взагалі не можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутності належної юридичної процедури перетворює приписання законів про права людини на формальні, декларативні положення. Юридична процедура реалізації прав і воль людини - це встановлена в законі і націлена на придбання людиною конкретних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість дій уповноваженого і зобов'язаного суб'єктів, а так само обсяг, утримування, форми, способи, методи і строки їхнього здійснення. Існує два види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані із правозастосуванням і процедури не пов'язані з ним. Вони відрізняються друг від друга конкретним їхнім утримуванням. Якщо при в становленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх позначити, то при в становленні іншого він повинен досягти утворення такої процедури, що дала б особистості найбільш доцільний для неї в даній життєвій ситуації варіант використання свого права.

3. юридичні способи охорони прав і воль людини. Права й волі людини вимагають не тільки гарантії їхньої належної реалізації, а й таких способів, які могли б «відгородити» людину від можливих зазіхань на них.

Тому в правовій системі  кожної держави існують різні  юридичні способи охорони прав і  воль людини. При наявності різних правоохоронних способів їх можна розділити  на відповідні групи. По-перше, це норми  права, які встановлюють:

1) заборони;

2) завдання й компетенцію відповідних органів по охороні прав і воль людини;

3) конкретні міри запобіжних злочинів проти прав і воль людини, їхньої профілактики:

4) міри юридичної відповідальності;

5) конкретний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, діяльність компетентних заходів. Так діяльність Конституційного суду України - є міра превентивного впливу й спрямована на запобігання неконституційності законів.

По-третє, це правозастосуванні  акти, які приймаються для запобігання  правопорушень.

Серед правоохоронних способів важливу роль грають міри юридичної  відповідальності. Їхнє застосування визнане втримувати правопорушника прав і воль людини в майбутньому, а так само застерегти інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій.

4. Юридичні способи захисту прав і воль людини.

 У випадках порушення прав і воль людини або виникнення перешкод на шляху їхнього здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Існують різні способи захисту. По формах це: судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські способи.

Залежно від мір захисту  розрізняють способи:

1) припинення порушених  прав і воль людини;

2) ліквідація перешкод  для їхнього здійснення;

3) визнання або підтвердження  прав;

4) поновлення порушених  прав.¹¹

Найбільш демократичним  і ефективним способом захисту прав, воль і законних інтересів громадян є правосуддя, як проголошено в Загальній декларації людини.

Право на захист служить серйозної  юридичної правий, воль і законних інтересів громадян. Воно означає можливість громадянина використовувати надані законом коштів для захисту честі й достоїнства, життя й волі, і ін. від будь-яких зазіхань.

 

 

 

 

2. Співвідношення держави й особистості

Питання про співвідношення таких понять, як держава й особистість, було важливим для юридичної науки  в усі часи. Вся величезна кількість  теорій і поглядів, що існували в  історії політико-правової думки  і стосуються співвідношення «держава - особа», можна звести до трьох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий,  гуманістичний (природно-правовий  підхід). Цей підхід випливає із  розуміння особи як цілі, держави  - як засобу для досягнення  мети. Його зміст - права належать  людині від природи. Вона має  їх незалежно від держави. Ці  права є невід'ємними. Завдання  держави і суспільства полягає  в тому, щоб додержуватися цих  прав, не допускати їх порушення;  створювати умови для їхньої  реалізації. Конкретні зміст і  обсяг прав змінюються і розширюються  в міру розвитку суспільства,  самі ж фундаментальні права  залишаються незмінними;

2) державний, статичний  (юридико-позитивістський). Цей підхід  випливає із розуміння держави  як мети, а особи - як засобу  для досягнення мети. Його зміст  - свої права людина одержує  від суспільства і держави,  природа цих прав патерналістична;  держава - джерело і гарант  прав людини завдяки закріпленню  їх у законі; право і закон  не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно  від державної доцільності і  можливості.

3) З юридико-позитивістським  підходом багато в чому схожа  марксистська теорія, яка схильна  підкоряти права людини державній  доцільності. Відмінність між  ними полягає у тому, що марксизм  орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право  - зведена в закон воля пануючого  класу), а не на його раціональну  самоцінність. При марксистському  підході ставлення питання про  права особи стає зайвим внаслідок  розуміння особи як виразника  сукупності суспільних відносин. Якщо перший підхід є характерним  для демократичних держав, то  другий - для антидемократичних,  тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний  підхід до прав людини; для  демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обов'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах «людина - держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади - законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини¹².

Для правового статусу  особистості в державі характерні такі риси.

Права, свободи й обов'язки,що становлять правовий статус, є рівними, кожна особистість (у межах свого  статусу) має рівні юридичні можливості скористатися наданими їй правами і  виконувати покладені на неї обов'язки.

Права, свободи й обов'язки, зафіксовані в правових нормах, охороняються державою, їхня реалізація забезпечується як державою, так і самим громадянином.

Права, свободи й обов'язки гарантовані в інтересах суспільства  й держави, кожної особистості зокрема.

Права, свободи й обов'язки особистості виступають як єдина  система, що постійно розширюється і  поглиблює свій внутрішній зміст  у міру цивілізованості суспільних відносин.

Права, свободи й обов'язки на всіх етапах існування держави  є необхідною умовою і передумовою  всебічного і гармонійного розвитку особистості, виражають природу  держави.

Права, свободи й обов'язки, які входять до правового статусу  особистості, характеризуються єдністю, що виявляється в їхньому соціально-економічному призначенні.

Правовий статус є цінним правовим явищем, вищим досягненням  сучасного права, що виражає те високе значення, яке має особистість  у суспільстві¹³.

У наш час питання про  співвідношення держави, права й  особистості набуло ще більш актуального  значення, оскільки Україна будує  правову демократичну державу, головною метою якої є задоволення потреб людини, охорона її прав і свобод. Відповідно до Конституції України (ст. 3): "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи  людини і їх гарантії визначають зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною  за свою діяльність. Утвердження і  забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави"¹⁴.

Взаємини держави  й особистості є показником ступеня  демократизації будь-якого суспільного  лада. Держава є посередником між  особистістю і її волею, отже воля (не у всім, але багато в чому) залежить від характеру держави.

У державно-організаційному  суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить важлива роль. Значення держави обумовлене її відносною  незалежністю стосовно людини і суспільства, тими важелями вплив на суспільні  відносини, якими вона монопольно розташовує.

Стійкий зв'язок людини з  конкретною державою знаходить своє вираження в інституті громадянства. Суть громадянства виражається в  наявності стійкого політико-правового  зв'язку між окремою особистістю  і державою.

Стан у громадянстві є  юридичною й морально-політичною підставою виконувати обов'язки громадянина, користуватися правами і волею, установленими державою для своїх  громадян. З погляду відношення держави  і особистості М.Н. Марченко розглядає  державу, як необхідні кошти узгодження інтересів різних соціальних груп, особистості, суспільства, як організація підлегла суспільними інтересами і контрольована суспільством. Людина, її основні права і волі розглядаються, кінцева мета втручання в громадське життя і одночасно є межею такого втручання.

Ідеї гармонізації відносин особистості і держави знаходять  вираження теорії і практиці правової держави¹⁵.

Характеру взаємини держави  є найважливішим показником співвідношень  суспільства в цілому, цілей і  перспектив її розвитку. Неможливо  зрозуміти сучасне суспільство  і сучасну людину без вивчень  різноманітних відносин людей з  державою.

Поряд з тим, що держава  проголошує права і волі, воно так  само вважає й обмежує права і  волі громадян.

Позбавлення права, як міра юридичної  відповідальності не може бути застосовна інакше як на підставі їх у порядку, установленим законодавством.

У теж час держава не тільки формулює права й обов'язки особистості, але й несе свої обов'язки, крім того, держава повинна захищати проголошені нею права й обов'язки від порушень.

Людина повинна брати  активну участь у виборах важливих державних відносинах і їхній  реалізації це випливає з гуманістичних, природних правовідносин держави  і укладає в собі ті норми, які  укладає справжня демократія. Основною перевагою демократії є те, що вона в стані враховувати об'єктивний склад воль громадян, також вона в стані визнавати правовий статус людини, що диктується правовою природою суспільних відносин.

Всі сучасні держави в  залежності стану притримування  основних прав і воль людини можна  розділити на: диктаторські; ті які  декларують права і волю; ті які  дійсно дотримуються повагою прав і  воль людини.

 

3. Правове положення особистості в Україні.

Протягом багатьох тисячоріч Україна не існувала, не мала національного самовизначення, внаслідок чого людина є «гвинтиком» у механізмі держави і належних гарантій і прав не мала.

Так час безповоротно зник - 1 грудня 1991 року народ України в  могутньому пориві самовизначення висловив свою суверенну волю побудувати незалежну  державу. Загальні контури нової  української державності закріплені в Декларації про суверенітет  України. Саме цей документ став орієнтиром у будівництві України як демократичної  правової держави, що повинна піклуватися  про затвердження прав і воль людини, піклуватися про повноцінний  політичний, економічний, соціальний і  духовний розвиток його права.

Виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів  міжнародного права Верховна Рада України  прийняла закон, відповідно до якого  ув'язнені і відповідним чином  ратифіковані Україною міжнародні договори становлять сьогодні нерозривну частку національного законодавства України.

Наступним етапом створення  Української демократичної держави, що нерозривно пов'язана із процесами  відновлення юридичної бази захисту  прав і воль громадян з'явилося прийняття  нової Конституції України (28 липня 1996 року). Яскравою рисою Конституції  є її соціальна спрямованість, орієнтація на людину як на вищу соціальну цінність суспільства. І оскільки Конституція  є основним нормативним актом, що визначає правове положення особистості  в Україні, то я зупиняюся на короткій її характеристиці.