Історія архівної справи в Україні

Церковні  архіви

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації, храмів та монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков. До архівів церковної адміністрації належать архіви Греко-католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій.

На збереженість церковних  архівів впливала соціально-політична  ситуація на Правобережжі у XVIII ст. Так, через безперервні конфлікти, у т.ч. релігійні, католицькі ієрархи не мали постійної резиденції. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у XVIII ст. і греко-католицькі митрополити. У другій половині XVIII ст. резиденція митрополита найдовше перебувала у Радомишлі. Слідом за митрополитами по їхніх резиденціях мігрував митрополичий архів у повному складі, або розрізнений на частини (згадуються "митрополитанські архіви" Варшавський, Львівський, Луцький та ін.).

Важливість на той  час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української греко-католицької церкви. Опис (можливо, перший) цього архіву відомий з 1699 р. За наказом митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета, наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце), з'єднано у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування митрополичого архіву здійснювали і в другій половині XVIII ст. Митрополичий архівіст А. Война 1763 p. склав "Реєстр остатка найденных бумаг". Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад "про унію", "про релігію", були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту з'єднання уніатів з православними (1839) частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії¹⁵, в тюках, на вагу, без описів і "без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами". За постановою Святійшого Синоду 1843 p. архів колишніх уніатських митрополитів передано до Синодального архіву "для надлежащего хранения".

Православна церква в  Правобережній Україні після  переходу її унію Перемиської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій  до кінця XVIII ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено "окремий стіл" – "генеральне побиття". Після включення Правобережної України до складу Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська), Житомирська (з 1799 р. – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до 1797 р. З часу заснування православних єпархій на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.

Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798 p.).

Магнатські  архіви

З діяльністю найбільших землевласників Правобережної України  – князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов'язано формування магнатських архівів. Тут зосереджувалися королівські грамоти на володіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації маєтків, родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки із метричних книг та ін. До приватних архівів різними шляхами потрапляли і документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах зберігалося офіційне і приватне листування.

Як залишки магнатських  архівів відомі архівні фонди Любомирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова, або компактні комплекси в складі наукових документальних колекцій.

Розвиток  архівної справи на Закарпатті

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення  його до складу Угорщини і реформування місцевих органів управління. Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітати (жупанії), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи, насамперед записи , постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. У зв'язку з цим стало можливим заснування жупаністських архівів. В адміністративних будинках обов'язково передбачалося приміщення для комітатських архівів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем і упорядником документів у комітатських архівах був старший нотар, він завідував і комітатською печаткою. Матеріали комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, а й у наукових цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVIII ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай¹⁶.

Територіальні зміни  жуп негативно впливали на долю архівів: під час переміщень документи  розпорошувалися, пошкоджувалися, частково втрачалися. Відомі на Закарпатті у XVIII ст. архіви привілейованих міст Берегова, Мукачева, Ужгорода, приватні графські архіви, архіви Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря отців Василіан (останній зберігав документи про монастирські володіння, декрети про дарування монастиреві сіл).

Заснування  історичного архіву у Львові

Важливим етапом у  розвитку архівної справи було заснування історичного архіву у Львові. Перші  відомості про його формування за часів панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають кінця XVIІІ ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу 1783 р. австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 р. акти почали надходити до Львова. Того ж року галицький губернатор призначив регентом новоствореного архіву Антонія Полетила. Архів отримав назву "Цісарсько-королівська установа давніх галицьких гродських і земських актів та корроборації документів". Неофіційно його називали Бернардинським за місцем перебування. Крім гродських і земських актів Галичини (включно з Краківським і Сандомирським воєводствами) сюди потрапили книги підкоморських, каптурових (періоду міжкоролів'я), скарбових судів, Коронного трибуналу. Різноманітність зосереджених в архіві документів, брак будь-якого довідкового апарату до них змусили місцеві влади кілька разів звертатися до імператора з проханням про впорядкування архіву. За розпорядженням уряду 1787 р. А. Полетилові доручили прийняти 150 писарів для нумерації документів, складання до них алфавітних покажчиків (індексів) і відновлення пошкоджених документів. У 1828 р. в історичному архіві Львова зберігалося 15 323 томи книг, фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні довідки про шляхетське походження на підставі документів, що відклалися у фонді Станового комітету у Львові.

Першої реорганізації архів зазнав 1808 p., коли його формально ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхетському судові. 1877 р. архів перейшов у відання Крайового комітету і знову став самостійною установою під назвою Крайовий архів гродських і земських актів у Львові. У 1860-х pp. граф О. Стадницький заповів значні кошти на видання найдавніших документів архіву. Перший том фундаментального видання "Akta grodzkie і ziemskie z czasow Rzeczypospolite Polskiej z archiwum t. zw. Bernardynskiego we Lwowie" (AGZ) підготували до друку львівські історики О. Петруський і засновник львівської історичної школи К. Ліске. Загалом протягом 1868-1935 pp. побачило світ 25 томів видання. З 1880 р. в архіві працював видатний історик О. Бальцер. З 1891 р. аж до смерті (1933) він був директором архіву, який з 1919 р. отримав назву Земського. Бальцер вивчав історію гродських і земських судів, склав індекси до XI-XV томів AGZ, організував в архіві спеціалізовану бібліотеку. Під керівництвом О. Бальцера було завершено описання галицьких, сяноцьких і перемиських гродських і земських актів.

Заснування  Центрального архіву давніх актів у  Києві

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у  першій половині XIX ст. висунув невідкладні завдання – врятування архівних фондів документів, концентрації найцінніших архівних фондів та створення історичних архівів. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві пов'язане з діяльністю Київської археографічної комісії (Тимчасової, комісії для розгляду давніх актів), яка існувала з 1843 р. при Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської археографічної комісії (КАК), відомий історик права, професор М. Іванишев один з перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг. Діячі КАК зуміли оцінити значення актових книг – невичерпного джерела для історичної науки і археографічної практики.

Актові книги зберігалися  в неупорядкованих архівах державних  установ, псувалися від часу, нищилися, розпорошувалися, потрапляли до рук колекціонерів. Були випадки і фальшування документів з метою одержання дворянського звання. У 30-40-і роки XIX ст. працювали комісії для перевірки і опису актових книг (гродських, земських, книг магдебургій і ратуш). Щоб запобігти фальшування документів, комісії підраховували і нумерували аркуші, прошнуровували книги, завіряли печатками і підписами своїх членів. До кожної книги складали опис з переліком кожного документа та позначкою, чи визнається він "несомнительным или же подлежащим сомнению й почему именно"¹⁷.

На початку свого існування КАК розгорнула широку евристичну діяльність у державних, церковних і приватних архівах. Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадовільні умови зберігання актових книг і небезпеку, яка загрожувала цим книгам. Кременецький повітовий стряпчий В. Сивицький у рапорті 1843 р. описував стан архіву Кременецького магістрату, в якому справи були нерозібрані, звалені на купу, актові книги зберігалися без загального покажчика¹⁹.

Тяжкий стан архівів  у Правобережній Україні у  першій половині XIX ст. вимагав створення у Києві архівосховища для зберігання актових книг. Ідея створення Архіву давніх актових книг знайшла підтримку місцевої адміністрації, зокрема генерал-губернатора Д. Бібікова, бо не розходилася з політичними намірами російського уряду в Україні, яку вважали Південно-Західним краєм імперії.

1852 р. було видано  закон про заснування Центрального  архіву в Києві й передання  до нього актових книг. На подібних засадах створювалися архіви у Вільно та Вітебську. До центральних архівів західних губерній мали передаватися актові книги до 1799 р. включно. Центральний архів давніх актів у Києві підпорядковувався Міністерству народної освіти й перебував під безпосереднім управлінням попечителя учбового округу через правління Університету Св. Володимира. Штат архіву складався з завідувача, двох помічників і архівного служителя. В архіві видавалися також завірені витяги з актових книг, складалися каталоги і описи.

До архіву було ввезено 5 883 актові книги і 454 979 окремих документів. Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалася в Центральному архіві давніх актів у Києві, стала основою  для археографічного опрацювання  і видання унікальної серії – "Архив Юго-Западной России". 3 Центральним архівом давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України – В. Антоновича, О. Левицького, І. Каманіна, М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського.

Створення харківського історичного архіву

Центром зосередження документів адміністративно-господарських, судових  і фінансових установ Лівобережної і Слобідської України XVII-XIX ст. став Харківський історичний архів. Його створення пов'язане безпосередньо з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ), метою якого було сприяння розвитку і розповсюдженню історичних і філологічних знань. Для досягнення цієї мети Товариство опікувалося придбанням археологічних предметів та рукописів. В процесі діяльності ХІФТ виникла необхідність організації архіву для зберігання зібраних документів. Ним став створений у 1880 р. при Харківському університеті Історичний архів. Очолював його завідувач, завданням якого було зберігання документів, складання і видання описів та систематичних покажчиків. Завідувач засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів²⁰. При архіві була посада архіваріуса, якого обирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи ХІФТ 1880 р. з  Чернігова до Харкова перевезли  архів Малоросійської колегії. Архівні  документи Колегії впорядкували, описали архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д. Багалія. Документи архіву почали залучатися до наукового обігу.

Отже, перший комплекс документів Харківського історичного архіву склали документи Старої Гетьманщини. Другим важливим документальним комплексом документів у Харківському історичному архіві був відділ Харківсько-Слобідський, який поповнювався матеріалами Слобожанщини. До архіву було передано справи ліквідованих установ: Харківської полкової канцелярії з 1703 p., гусарських полків з 1765 р; Слобідсько-Української губернської канцелярії з 1765 p., намісницького правління, 20 "столбцов чугуевской переписки" XVII ст. та ін. Згодом архів поповнювався старими справами існуючих на той час установ: Харківської казенної палати, повітових поліцейських правлінь.

Комплектувався Харківський  історичний архів і документа  ми особового походження. У 1890 р. при  архіві виник третій важливий комплекс документальних джерел – Відділ рукописів  місцевих діячів, де зосереджувалися  фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.