Захист права власності

Міністерство  освіти і науки, молоді і спорту України

Національний  Технічний Університет 

«Харківський Політехнічний Інститут» 

Кафедра «Правознавства» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

З правознавства

На тему:  «Захист права власності» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                      Виконав:

                                                                         ст

                                                                         

                                                                         Перевірив: 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Вступ 

  У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання  інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних  актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України.

       Поведінка тих чи інших осіб  може створювати загрозу для  власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.

         Дана проблема виглядає особливо  актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом ”.

  Певною  мірою захист права власності  здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Право власності.

  1.1.Загальне  поняття власності  і права власності

  Існування людини забезпечується головним чином  завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються  необхідні для неї матеріальні  блага (за винятком благ, безпосередньо  створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.

  В цивільноправовій науці право власності  має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

  До  інституту права власності мають  відноситися такі норми, як:

  а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

  б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

  в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

  г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

  д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

  Вищенаведені  критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства  ті норми, які мають бути віднесені  до інституту права власності. Безумовно  переважна їх частина є цивільно-правовими.

         Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

  Суб'єктивне  право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.

   Суб'єктивне право власності —  це не абстракція. Воно характеризується  своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Кожна з правомочностей має своє призначення.

      Володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

       Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

  Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

  Становлення інституту права власності взагалі  та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.

  1.2. Загальні умови  виникнення права  приватної власності  у громадян

  Для виникнення у громадян права приватної  власності на те чи інше майно необхідні  певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. Правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.

  Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення.

  Можуть  бути випадки переходу права власності  в порядку правонаступництва, в  яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).

  Віддаючи  належне проблемі класифікації підстав  виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих  підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.

  В ст.12 «Підстави виникнення права  приватної власності» Закону України  «Про власність» записано:

  1. Праця громадян є основою створення  і примноження їх власності.

  2. Громадянин набуває права власності  на доходи від участі в суспільному  виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

  В Законі України «Про власність» спадкування  майна розглядається як підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

  За  Законом «Про власність в СРСР»  створення власності можливе за перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність». Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді, а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом». Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом (ст.524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом — це підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.

  1.3. Об'єкти права  приватної власності  громадян.

  У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватній власності громадян, може бути обмежена лише законом.

  Як  випливає із змісту ст.9 Закону України  «Про власність», не можуть бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

  Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної  безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності  тих чи інших суб’єктів правовідносин  або мають набуватися з дотриманням  спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

  1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

  2. Вибухові речовини і засоби  вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали  і обладнання для його виробництва.

  3. Бойові отруйні речовини.

  4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі  отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

  5. Протиградові установки.

  6. Державні еталони одиниць фізичних  величин.