Формування та діяльність УПА

Переважаюча військова  сила, агентурна робота, провокації (досить лише згадати чекістські спецгрупи, які робили злочини під видом відділів УПА) — усе це складові, які забезпечили перемогу комуністичної влади. Ще в лютому 1945 року загинув Дмитро Клячківський, у березні 1950-го радянська держбезпека вистежила Романа Шухевича, який також загинув. Після цього УПА швидко втратила боєздатність. 24 травня 1954 року МҐБ був в_захопленні спадкоємець Шухевича Василь Кук, дійсна роль якого в забезпеченні трагічного фіналу драми УПА ще не прояснена до кінця…

І хоча окремі повстанські бойовки протрималися до кінця 1950-х років, як відзначалося в одному з офіційних документів уже на початку 1956 року було закінчено «ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів». Військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним фактором утихомирення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режиму. А от і наслідок: за офіційною радянською статистикою, з 1944-го по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах, включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано майже 500 тис. осіб [24].

 

ВИСНОВКИ

 

Найпохмуріші сторінки в історії другої світової і Великої Вітчизняної воєн, як і в історію України вписали українські націоналісти, що воювали на стороні нацистської Німеччини проти "власного" народу і інших народів антигітлерівської коаліції і винищування людей, що перевершили в бузувірській майстерності, навіть своїх арійських господарів, що замишляли ради власного благополуччя загнати все людство у величезний концентраційний табір. Разом з гітлерівцями українські націоналісти за роки окупації України знищили на території України більше п'яти мільйонів її мирних громадян і півтора мільйони військовополонених, що складає третину всього тодішнього населення УРСР. Більше двох мільйонів працездатних українців і українок були насильно відправлені на каторжну працю до нацистської Німеччини. Більше 10 млн. чоловік втратило рідних і близьких, нормальних умов життя. 

Враховуючи все це, Міжнародний Військовий Трибунал, що розглядав в Нюрнберзі справу по звинуваченню головних нацистських  злочинців, кваліфікував НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ в ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ в РОКИ ВІЙНИ як КОЛАБОРАЦІОНІЗМ, сприяння нацистській Німеччині в здійсненні її загарбницьких планів. Услід за цим багаточисельні трибунали, що розглядали справи на українських націоналістів, що звинувачувалися в тяжких військових злочинах, засуджували їх як посібників гітлерівських окупантів.

У сучасній історіографії  є декілька точок зору з питання  оцінки діяльності ОУН-УПА в роки війни. Одна з них представлена істориками радянської школи, які стверджують, що ОУН-УПА виступали як посібники окупантів і були ярими ворогами радянської влади. Друга - відображає погляди західної історіографії (в основному, емігрантською) і вважає оунівців мало не головною силою, що виступала на Україні проти фашизму і що добилася їх вигнання з українських земель. Цієї ж точки зору дотримуються сучасні українські націоналістичні рухи.

Ті автори, які відстоюють необхідність реабілітації ОУН-УПА, роблять  це дуже своєрідним чином. Вони подають  далеко не всім відомі і безперечні факти з історії українського націоналістичного руху, а лише ті, де ОУН, УПА, дивізія СС «Галичина», УГВР тощо видаються «борцями за національне визволення України, за Українську Соборну Самостійну Державу».

Автори цих творів, майже без винятку, не згадують, що у програмних документах ОУН, починаючи з І Конгресу (Відень, 1929 p.), вказувалося, що український націоналізм є таким же природним рухом, як «у Німеччині – гітлеризм, в Італії – фашизм», що метою ОУН визнавалась побудова держави «з сильною державною владою в руках Вождя Нації»; що незалежний розвиток держави вважався можливим лише за умови «тривалого забезпечення її імперських позицій», розбудови «українського мілітаризму»; що треба боротися «за панівне становище серед інших народів»; що принципом ОУН є «Україна для українців»; що мораль оунівця – це «мораль завойовника», а його рисами повинні бути «догматизм,... фанатизм,... аморальність,... творче насильство...»; що їх влада «мусить бути страшна»; що не треба лякатися, що з українського населення залишиться половина [24].

Адвокати націоналізму для широкого вжитку, як правило, обходять питання про те, як визначаються в програмових документах ОУН «етнографічні межі» України. Як зазначає сучасний дослідник, «...ідеологія українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами України... нема і не може бути миру між Україною та її сусідами, допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишаються в рамках польської держави, поки Придністров’я є частиною Молдавії, поки південне Полісся входить до складу Білорусії, поки Курська й Воронезька області, Краснодарський та Ставропольський краї є частиною Російської Федерації... Перманентна війна України проти всіх її сусідів – річ для ОУН нормальна, вона навіть обґрунтована ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим» [24].

Фашистські по суті імперіалістичні  наміри українських націоналістів  знаходять відображення у своєрідній психологічній атмосфері, характерній для ОУН. Ось спогади учасника УПА: «Буде війна» – цими словами взаємно віталися повстанці, зустрічаючи друзів...» [24].

Навіть через лічені роки після закінчення війни, яка  завдала українському народу стільки горя, провідний ідеолог і публіцист УПА П.Полтава в статті «Підготовка третьої світової війни та завдання українського народу», чітко усвідомлюючи можливі втрати України, не вважає за необхідне приховувати бажання цієї війни, намагаючись лише замаскувати його посиланням на волю народу: «...український народ не є проти цієї війни, він на неї чекає» [24].

А один з провідників ОУН. Ст. Ленкавський у 1948 році наголошував: «Нам по суті треба наслідувати фашистсько-гітлерівські методи».

Ми вибірково навели лише деякі з багатьох свідчень такого роду. Але й цього достатньо, щоб  дійти висновку, що український інтегральний націоналізм є фашизмом. Цей висновок робить і авторитетний історик Іван Лисяк-Рудницький. Він називав «інтегралів» непатріотами, «бандеро-націоналістичними головорізами», які «опановані божевільною жадобою влади і хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би роль самовладного диктатора, ОУН(р) – роль безконтрольної монопартії «ордену», а «служба безпеки» – функцію рідного НКВД». І.Лисяк-Рудницький висловлював «надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму», бо якщо хоч на деякий час їх допустити до проводу, то «бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу» [24].

На жаль, так тоді і  сталося і може повторитись.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

1. Бібліотека Українського Націоналіста. – ч.2.  – Хмель С.В. “Українська партизанка” (з крайових матеріалів). // “Шлях Перемоги” – Львів, 1994. – 128 с.

2. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917— 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: В 2 кн. Кн. 1. Київ, 1994. 432 с.

3. Боровець-Бульба Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Київ; Торонто; Нью-Йорк, 1996. 270 с.

4. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943-1959. Книга друга: 1946-1947. Літопис УПА. Нова серія. Т. 5 – Київ-Торонто: „Літопис УПА”, 2002.

5. Бурнашов Г. В. Лицарі честі і чину. - Івано-Франківськ. – Вид-во “Нестор”,1998. – 258 с.

6. Бурнашов Г. В. Полководець УПА (видання перероблене і доповнене). – Івано-Франківськ, 1999. – 304 с.

7. Бутко С., Демченко Т. За Україну, за її волю. - Чернігів, 1992.

8. Галамай С.П. Боротьба за визволення України. 1928-1989 рр.. Репринт. вид. – Львів: “Каменяр”, 1993. – 343 с.

9. Даниленко В., Касьянов Т., Кульчицкий С. Сталінізм на Україні. Київ, 1991. 265 с.

10. Дужий, Петро. Степан Бандера – символ нації: Ескізний нарис про життя і діяльність провідника ОУН / У двох частинах. Частина перша. – Львів: ”Галицька Видавича Спілка”, 1996.

11. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1993. – 230 с.

12. Катерина Зарицька. 1914—1986. Сучасність. 1986. — №9. — С.122—123.

13. Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956.  Історико-архівні нариси. Том 1.  Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. - Центральний державний архів громадських об'єднань України// Київ, 2005-345 с.

14. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів 1993.

15. Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы / Авт. сост. Гогун А., Кентий А.  — Киев: Украинский издательский союз, 2006. — 430 с.

16. Лебедь М. Українська Повстанська Армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Ч. 1. Німецька окупація України. [Репринт. изд.]. Дрогобич, 1993. 208 с.

17. Літопис УПА  - Т.19. Група УПА “Говерля”. Книга друга: спомини, статті та видання історичного мемуарного характеру. / Зібрав і упор. П.Содоль. – Торонто. – Львів, 1993. – 359 с.

18. Мірчук П. Нарис історії ОУН. - Львів, 1990. – 486 с.

19. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952.(Документи і матеріали). - Львів, 1991. – 466 с.

20. Мудрик-Мечник Степан. Революційна ОУН під проводом Степана Бандери. - Стрий, 1993.

21. Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.[Електронний ресурс] // Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА – Режим доступу: http://www.ukrlife.org/main/evshan/upa_naukovo.htm

22. ОУН-УПА верно служила  Гитлеру  [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.otechestvo.org.ua/vesti/20053/v3004.htm

23. ОУН-УПА. Персоналії [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.oun-upa.org.ua/personalities/ .

24. Поддубний Л. "Без права на реабилитацию, Книга 1" [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ukrstor.com/ukrstor/bezprava-kniga1-3.9.html.

25. Українська Повстанська Армія. Накази командування 1942—1952 рр. Івано-Франківськ, 1992. 23 с.

26. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр. Том 1. – К.: Політвидав України, 1967 – 479 с.

27. Чорний ліс. Видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорній ліс), 1947 – 1950. Передрук підпільного журналу УПА. Книга друга, 1948-1950. З англійськими резюме. Літопис УПА. Том 4. - Торонто: Видавництво “Літопис УПА”, 1979.

28. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія. Виннипег, 1953. (Історія Українського війська. Ч. 4.); То же. Київ, 1991. 192 с.

29. Шаповал. Ю. Українська Повстанська Армія: 70 років самотності.[Електронний ресурс]// «Дзеркало тижня. Україна» №36– Режим доступу: http://zhitomir-online.com/suspilstvo/11924-ukrayinska-povstanska-armya-70-rokv-samotnost.html

30. Якимович Б. Драма Карпатської України. // Дзвін, 1990, №11. — С. 84—87.