Особливості силової політики в системі міжнародних відносин

Зміст

                                                                                                                  стор.

Вступ ……...………………………………………………………………….. 3

Розділ І. Природа  сили в міжнародній політиці. Співвідношення сили і

влади ……………...……………………………………………………………6

Розділ  ІІ. Основні підходи до розуміння  сили в міжнародних

відносинах…………………………………………………………………….18 

Розділ ІІІ. Характеристика основних аспектів силової політики в міжнародних відносинах …………………………………………………… 25

Висновки  …………………………………………………………………….. 34

Список  використаної літератури ……………………………………………36 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Актуальність  дослідження. Проблема сили й загроза її застосування супроводжують усе існування людства. Історія людства переповнена силовою боротьбою. Подібний вибір був обумовлений не тільки тим, що вона виступала найбільш ефективним інструментом досягнення зовнішніх цілей, але і станом самого світу, самих міжнародних відносин, що об’єктивно просувають силу в якості основного інструмента регулювання міжнародних протиріч. «Прагнення людей до сили, – вказував свого часу Р. Моргентау, патріарх американської школи «політичного реалізму», – не є історичною випадковістю, це закономірний факт, що відображає саму суть людського буття» [11].

     Політична наука зробила чимало для осмислення феномену сили в міжнародних відносинах. Було запропоновано величезну кількість теорій, концепцій, гіпотез, які з різних позицій вирішують проблему сили в міжнародних відносинах. Ще  Аврелій Августин вважав, що причиною постійних конфліктів у суспільстві є вільна воля людини, її розбещеність. Набагато пізніше К. Маркс причину застосування сили бачив у історичній потребі суспільного розвитку (класова боротьба - джерело прогресу). Починаючи з Т. Гоббса, вважалося, що силова боротьба й військові конфлікти є вродженою властивістю людської вдачі. На думку мислителя, «війна всіх проти всіх» відповідає внутрішній сутності людини. Є чимало гіпотез, пов'язаних із боротьбою за виживання, з перенаселеністю, браком ресурсів тощо. Однак поступово все більше теоретиків і практиків військові конфлікти почали пов'язувати з політичними проблемами. Так, ще на початку XIX ст. К. Клаузевіц прийшов до думки, що війна є не щось інше як силове продовження політики. На його переконання, «силу може стримувати лише сила» [8, 12].

     На  жаль, людство не змогло виробити ефективні  політичні механізми протистояння грубій силі в міждержавних відносинах. Після Другої світової війни стримуючим механізмом слугувало протистояння двох систем і двох військових блоків. Ядерна зброя і загроза світової катастрофи була наймогутнішим стримуючим фактором. Ядерні держави намагалися не доводити ситуацію до крайності, при якій навіть локальний конфлікт міг викликати глобальне протистояння. «Холодна війна» багато десятиліть утримувала рівновагу сили й загрози застосування сили.

     Після закінчення «холодної війни» не створено потужної міжнародної структури, яка регулювала і перешкоджала б застосуванню сили. ООН, як свідчать сучасні численні конфлікти не є достатньо ефективною. Із двох наддержав одноособовим військовим лідером залишилися США. Однак одній державі, хоча й найпотужнішій, важко справитися із загрозою міжнародного насилля.

     Вагомим фактором, що активізує насилля, виступають глобалізаційні процеси, перш за все – глобалізація економіки. Перевага транснаціональних корпорацій передбачає не в останню чергу силовий тиск на конкурентів. Насильство живиться великою мірою нерівністю і боротьбою на світовому ринку, конкуренцією за ринки. Засилля західної культури, «вестернізація» культурних цінностей викликає в багатьох народів спротив і намагання захистити свою національну та культурну ідентичність. Сприяють посиленню насильства й міжнародні засоби масової інформації. У світі йде жорстока боротьба за перерозподіл і контроль над міжнародною інформаційною мережею.

     На  думку багатьох мислителів, проблема насилля (революції, війни, повстання) виникає передусім за перерозподіл матеріальних ресурсів. У цьому проявляється своєрідна варварська форма прогресу людства в умовах дефіциту. Війни  часто завершувалися революціями, що сприяло прогресу суспільства. Отже, сила у відповідних умовах є умовою необхідної форми реалізації прогресу людства.

     Об’єктом  даної роботи є феномен силової політики як комплексного суспільно-політичного явища в міжнародних відносинах.

     Предметом даного дослідження виступає аналіз  особливостей застосування сили в теорії  міжнародних відносинах.

     Мета  і завдання дослідження – комплексно і об’єктивно висвітлити    особливості силової політики у  системі міжнародних відносин.

     Реалізація  поставленої мети передбачає, зокрема, розв’язання таких завдань:

• розкрити зміст поняття «сила» та проаналізувати його у співвідношенні з поняттям «влада»;
• проаналізувати складові елементи сили та особливості їх взаємодії;
• дослідити основні аспекти силової політики в міжнародних відносинах;
• вивчити науково-дослідні підходи до розуміння сили в системі міжнародних відносин.

     Структурно  робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

     Ступінь розробленості проблеми. Феномен силової політики за своєю суттю є водночас складним та цікавим явищем, його дослідженням займаються ще починаючи із найдавніших часів і до сьогодні.

        Аналіз теорії міжнародних відносин XX ст. характеризується різноманітними дослідженнями сучасних аспектів, процесів та явищ, пов’язаних із поняттям «сили». Серед науковців, дослідників, теоретиків цього явища провідними є: Р. Арон «Мир і війна між націями» [2],  К. Клаузевиц «О войне» [8], Г. Моргентау «Международная политика» [11], С. Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій» [18], Т. Парсонс, М.Вебер, а з вітчизняних науковців цією проблематикою займались М. Шепєлєв «Теорія міжнародних відносин» [21], М. Мальський, М. Мацях [10] та ін. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Природа сили в  міжнародній політиці.

Співвідношення  сили і влади.

     Поняття «сила» тісно пов’язане з поняттям «влада», і в політологічній літературі вони нерідко використовуються як взаємозамінні.

     Для останнього в грецькій мові використовується слово arche, що має два значення: «суверенітет» і «початок». Значення похідних слів підкреслює верховенство, першість, начало. Етимологія «влади» пройнята ідеєю руху, першого поштовху. У латинській мові «владу» (potestas) позначає здатність, володіння достатньою силою (potencia) для здійснення будь-якої діяльності. Тут акцент ставиться не стільки на джерелі, скільки на субстанціональній основі — сили. В англійській мові термін «power» використовується для позначення і сили, і влади, що призводить до смислової неоднозначності. «Power» має ще ряд значень: держава (держава); можливість діяти; офіційний авторитет, потужність або право; володіння авторитетом, впливом, контролем над другими. Навіть поверхневий погляд на етимологію показує, що поняття влади багатовимірне, які її прояви в суспільстві [5, 11].

     У сучасному науковому лексиконі  «влада» має багато значень серед  яких: володіння ресурсами, здатність зробити що-небудь за допомогою необхідних засобів, спосіб контролю при конфліктності інтересів суб'єктів політики, вплив дією на кого-небудь, можливість змусити кого-небудь зробити те, що по своїй волі він би не зробив. Крім того, «влада» часто вживається для позначення універсального відношення, застосовного до різних сфер суспільних стосунків: міжособистісних, сімейних і так далі Це ускладнює розуміння власне політичної суті влади [5, 12].

     Влада і сила як категорії розроблялися ще до виникнення ТМВ — в рамках філософії, філософії політики, соціології, політології, психології. У американській політичній науці склалося декілька підходів до визначення влади. Перший з них, так званий конфліктний, пов'язаний з ім’ям Макса Вебера, який називав владою нав’язування волі з одного боку, і підпорядкування — з іншого [4, 221]. Причому нав’язування відбувається всупереч можливому супротиву. Влада визначається як така, що належить суб’єктові (його атрибут).

     Інша  точка зору, інтеграційна, належить американському соціологу Т. Парсонсу [13]. Він трактує владу як відношення, що виникає в соціальних системах, яке головним чином регулює та приводить в рівновагу, інтегрує життя суспільства через різні інститути, тобто реалізує колективні цілі. Для соціологів і політологів володіння владою означає здатність політичного впливу, який реалізується через участь в ухваленні рішень. При цьому вони звертають увагу на два аспекти, раціональний і особистісний.

     Розмежування  «влади» і «сили» можна виявити в книзі  Т. Парсонса «Соціологічна теорія і сучасне суспільство» [13]. Воно слідує з узагальненого визначення, яке описує владу як центральне поняття, що пов’язує категорію в аналізі політики. «Влада розуміється як аналогічний грошам посередник, циркулюючий усередині того, що називається політичною системою, але також цілком відчутно мігруючий і за її межі у всі інші  підсистеми суспільства», перетворюючись там на відповідного посередника. У економічній сфері це гроші, в суспільній — вплив. «Влада є узагальненою здатністю забезпечувати виконання взаємних обов’язків, коли зобов'язання легітимують їх у відповідності колективним цілям і де на випадок непокірності передбачається презумпція примушення силою»[13, 153].

     Влада існує постійно, якщо вона перетворюється на явище всезагальне, універсальне, якийсь символ, подібно до того, як в економіці золото стає символом грошей взагалі. Символи політичної влади – це ресурси насильства і легітимність їх застосування. Іншими словами, про існування влади можна говорити, коли з разових актів прояву влади складаються регулярні владні відносини між суб'єктами політики. Вони включають до певної міри добровільне підпорядкування і спираються на норми моралі і права, а також на легітимне озброєне насильство.

     Сила  виступає як один з можливих способів здійснення влади. «Сила — це спосіб (way), але зовсім не обов'язковий засіб (mean), за допомогою якого один елемент системи соціальної взаємодії може здійснювати дію на інший». Сила означає, що об'єкт «піддається дії фізичними засобами, щоб відвернути його від здійснення чого-небудь небажаного, або щоб покарати його, або щоб «символічно» продемонструвати можливість контролювати ситуацію».

     Іноді влада досягає своєї цілі вже самою можливістю, або потенціалом дії: влада, сила як дія і силовий потенціал виступають тотожніми. Слід відзначити, що фізична дія співвідноситься з політичним насильством, але не обов'язково. Елемент добровільності в поведінці підвладних, заснований на необхідності дотримувати «правил гри», створює умови для того, щоб застосування сили як інструменту влади втрачало з часом актуальність.

     Розвиток  суспільства від додержавних форм до сучасних ліберальних демократій супроводжувався поступовим ускладненням політичних процесів і появою нових стосунків між суб'єктами політики. Сила як здійснення влади все більше виступає разом з ненасильницькими формами. Влада схильна до ерозії з тих або інших причин, а тому примушування силою може бути необхідним для відновлення і зміцнення влади у разі кризи, для очищення суспільства від негативних явищ (тероризм, наркобізнес, сепаратизм).

     Деякі автори вважають, що чіткої межі між насильницькими і ненасильницькими формами владарювання немає, вони існують в політиці як певний континіуум. Як наслідок, змішується силовий і несиловий вплив. Наприклад, пропонується розглядати політичне насильство в трьох видах: власне насильство, компроміс і переконання. Можна погодитися з проблемою визначень, але побудова таких різних понять в одну смислову лінію навряд чи виправдано.

     Тут необхідно згадати Стівена Лукса, роботи якого «підігріли» дискусії на дану тему [28]. Він включив в поняття влади не тільки поведінковий аспект (дія), але і маніпулювання над цінностями і переконаннями підвладних. Нав’язування може відбуватися і без явного конфлікту сторін, коли об’єкт влади не в силах чинити опір волі владного суб’єкта. Наприклад, коли підвладні не усвідомлюють своїх інтересів, або їх свідомість ціленаправленно змінюють в потрібну сторону. Лукс рахує такий прояв влади найбільш тонким і ефективним, а тому актуальним. Але якщо конфлікт інтересів не завжди усвідомлюється, то втрачається і межа між насиллям і ненасильством [28, 171].