Особливості силової політики в системі міжнародних відносин

     Специфікою  соціального насильства є його антропоморфний характер, який свідчить, що об’єкти  і суб’єкти застосування сили –  це окремі люди, певні соціальні  групи (релігійні, професійні, етнічні, політичні) або політичні утворення  (партії, держави, союзи держав). Крім того, у соціальній сфері сила включає до себе одночасно з матеріальним ще й політичний та духовний компоненти. Сила демонструє певну специфіку сфери суспільного життя, де застосовується. Так, наприклад, матеріальне насильство пов’язане з важливими проявами життєдіяльності суспільства і може реалізовуватись у вигляді позаекономічного та економічного примусу, нерівного розподілу вироблених продуктів, примушення до тяжкої фізичної праці, крадіжок, позбавлення засобів існування  тощо.

     Поряд із матеріальним у суспільстві має  місце і духовне насильство, що передбачає підпорядкування волі та свідомості людей певним поглядам (філософським, правовим, моральним, релігійним, естетичним, політичним, науковим), що ґрунтується на «брутальному зламі» вже існуючої позиції, реалізується, як правило, всупереч бажанню людей і підкріплюється певним набором зовсім не духовних засобів покарання за «бунтівні погляди». В умовах використання новітніх інформаційних технологій духовне насильство застосовується у вигляді «інформаційних війн».

     Політичне насильство, виявляючи специфіку  політики як певної форми відносин між великими групами людей з  приводу захоплення та утримання  влади, забезпечує за допомогою владних  структур пріоритет одних соціальних груп, політичних утворень чи політичних інститутів над іншими. Політичне насильство може виступати у вигляді фашистської чи тоталітарної диктатури, позбавлення певних соціальних груп чи політичних утворень права на громадянські свободи, утворення політичних і громадських об’єднань, участь у виборах  тощо.

     Крайньою  формою політичного насильства є  війна. Світова історія висвітлила чітку тенденцію до постійного зростання  чисельності війн упродовж усього існування  цивілізації. Так, наприклад, за останні  п’ять тисяч років історики нарахували 15,5 тисяч війн (тобто у середньому 3 війни на рік). За 15 років з кінця ХІХ ст. до Першої світової війни 1914-1918 рр. було зареєстровано 36 війн і конфліктів (2,4 війни на рік), за 21 рік між двома світовими війнами – 80 війн (4 війни на рік), за 45 років з 1945 р. по 1990 р. – 300 війн (7,5-8 війн на рік), за  останніх 10 років – 100 війн (10 війн на рік).

     Вислів  відомого німецького військового теоретика  К.Клаузевіца про те, що «війна є  не тільки політичний акт, але й справжнє знаряддя політики, продовження політичних відносин, проведення їх іншими засобами» [8], є актуальним і на початку ХХІ ст., незважаючи на те, що у ракетно-ядерному конфлікті сторони неспроможні досягти політичних цілей. Деякі вчені пов’язують війну із соціально-політичною еволюцією суспільства. Так, наприклад, відомий англійський історик Д.Кіган у своїй останній роботі «Історія війни» дійшов висновку про те, що «сутність війни включає в себе дещо значно більше, ніж просто явище політики, вона завжди є виразом культури… У деяких суспільствах війна і є культура» [15]. З такою точкою зору збігаються погляди іншого відомого сучасного геополітика, професора Гарвардського університету, директора Інституту стратегічних досліджень ім. Д.Олена при Гарвардському університеті – С.Хантінгтона. Останній у своїй роботі «Зіткнення цивілізацій» пише: «Я гадаю, що у новонародженому світі основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, і переважаючі причини конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою у міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. Майбутній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі»[18].

     Таким чином, згідно з гіпотезою С.Хантінгтона, у найближчий період головним джерелом конфліктів буде зіткнення культур. Це не означає, що цивілізації перетворюються на головні суб’єкти світової політики. Проте Хантінгтон виділяє два найсуттєвіших фактори. По-перше, представники різних цивілізацій мають відмінні погляди на базові суспільні зв’язки та взаємовідносини (Бог – особистість, особистість – суспільство та ін.), і ці розбіжності не зникнуть легко та швидко.

     По-друге, це – зростаючі взаємозв’язки, що значно поширились у сучасному світі і посилюють усвідомлення власної цивілізації та її відмінностей від інших. Завдяки цим двом факторам конфлікт розростається швидше, ніж можливості створення механізмів регулювання та запобігання конфліктам, щонайменше у короткотерміновому вимірі [18].

     Схожої  точки зору дотримується Йохан Гальтунг [23]. Критики теорії Хантінгтона відзначають надмірну єдність, яку автор намагається довести щодо тих чи інших цивілізацій. Наприклад, іслам має значну кількість внутрішніх відмінностей і поділяється на різні течії. Так само важко прийняти тезу про постійний процес інтеграції конфуціансько-ісламської та Західної цивілізацій.

     Поява ракетно-ядерної зброї призвела до розуміння політичними елітами  ситуації, що унеможливлює досягнення політичних цілей у широкомасштабному ядерному конфлікті. Проте практика свідчить, що локальні війни і збройні конфлікти низької інтенсивності до цього часу є інструментом політики держав і певних політичних сил.

     Для реалізації сили необхідні засоби та інститути, що мають суттєву відмінність на рівні внутрішньої та зовнішньої політики. Найбільші можливості використовувати силу має держава, що концентрує економічні можливості і створює інститути сили – суд, прокуратуру, поліцію, органи державної безпеки, специфічні воєнізовані підрозділи, армію, військово-промисловий комплекс, – що мають захищати інтереси громадян, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Не випадково впродовж усієї історії сила та міць держави оцінювалась за здатністю останньої вести та вигравати війни. Як визначав Е.Карр, в умовах, коли потенційна війна набуває статусу домінуючого фактора міжнародної політики, «воєнна міць стає загальновизнаним стандартом політичних цінностей».

     Абсолютизація сили у міжнародних відносинах знайшла  свій вираз у концепціях «силового балансу» та «силового тиску». Відомий американський геополітик Н.Спайкмен у роботі «Американська стратегія у світовій політиці» стверджував: «Усі форми насильства, руйнівні війни, включно, припустимі у міжнародному співтоваристві. Сила визначає здатність виживати, здатність нав’язувати свою волю іншим, здатність диктувати тим, хто не має сили і можливості виривати поступки у тих, у кого менше сили» [29, 48].

     Разом з тим, сила не залишається абстрактною  категорією. Зміни у силових засобах, цілях та формах її застосування потребують конкретно-історичного підходу до силової політики, що її запроваджують національні та міжнародні інституції.

     При застосуванні сили завжди виникає проблема ефективності силових рішень. Ця проблема має матеріальну, духовну та правову складову. Ефективність застосування сили буде визначатись на матеріальному рівні співвідношенням затрачених зусиль з отриманим результатом, на духовному – моральним визначенням дій, справедливістю чи несправедливістю силових рішень, на правовому – відповідністю застосування сили діючим нормам права.

     Кінцевий  результат застосування сили  залежатиме від:

• часового фактора застосування сили (на якій фазі конфлікту сила застосовується, скільки часу потрібно для досягнення кінцевого результату, коли застосовується сила);
• певних просторових параметрів застосування сили (регіон розповсюдження конфлікту, де планується застосування сили );
• головного об’єкта силового впливу (військові підрозділи, об’єкти інфраструктури, пункти управління та зв’язку, населення, політичне керівництво тощо);
• вибору відповідного інструменту силового впливу (армія, спецпідрозділи, національна гвардія, міліція, служби безпеки і т. ін. );
• адекватної оцінки ситуації, що потребує силового втручання.

     В умовах, коли значно збільшилася кількість фактів нелегітимного застосування сили різними політичними та військовими угрупованнями, а також зросла роль міжнародного втручання у збройні конфлікти з метою забезпечення миру чи примусу до миру, у контексті визначення пріоритетів сучасної міжнародної політики виникає надзвичайно складне питання про те, що застосування сили міжнародними структурами вступає у суперечність з визначальними принципами міжнародного права – принципами державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи суверенних держав та незастосування сили у міжнародних відносинах.

     Основне доктринальне заперечення проти  застосування сили базується на тлумаченні суверенітету як абсолютної цінності. Концепцію суверенних держав вперше документально зафіксував Вестфальський мирний договір 1648 року. Саме він формально визнав кожну державу верховною владою у сфері її територіальної юрисдикції, а всі країни – рівними одна щодо одної. У такий спосіб було закріплено одноособове й абсолютне право держави виконувати функції верховного арбітра і законодавця у межах своїх кордонів. Надалі принцип поваги державного суверенітету набув розвитку в наступних угодах і деклараціях. Цей принцип є також ключовим положенням основного міжнародного-правового документа – Статуту ООН .

     Суверенна держава – наріжний камінь міжнародного порядку. Ця теза може бути прийнятною тільки в цілісному і непорушному вигляді. Залишаючись єдиним гарантом незалежності від зовнішнього тиску суспільних груп і особистостей, держава, навіть порушуючи їхні права, все ж видається меншим злом, ніж іноземний вплив.

     Три головні теорії міжнародних відносин – політичний реалізм, лібералізм і  марксизм – по-різному підходять  до застосування сили. Для реалістів  воно зводиться до практичного захисту  національних інтересів. Держава або сама використовує силові заходи, або кличе на допомогу міжнародні організації. Причому участь держави в проведенні силової акції демонструє пряму зацікавленість влади у визначеному варіанті дій. Якщо зв’язок між зовнішньополітичною акцією і національним інтересом виявляється розірваним, добрі наміри ведуть до негативних наслідків, бо тільки гуманітарні побажання не можуть стати досить сильним мотивом для того, щоб справа була доведена до кінця.

     Для марксистської теорії міжнародних  відносин воєнна інтервенція – це тріумф сильного над слабким, прояв експлуататорських інтересів і неоколоніалізму. Даний аргумент поширений серед країн (та їх лідерів), яким може погрожувати інтервенція. Користується ним і частина російських політиків і вчених. Основний мінус такої аргументації: за певних умов вона фактично констатує слабкість позиції та неготовність країни вести рівноправний діалог. Найбільш докладно проблема втручання розроблена політологами, які сповідають лібералізм. Вони ж зробили основний внесок і в критику принципів непорушності суверенітету та невтручання.

     Так, в одній із своїх недавніх робіт  С.Хоффманн навів три аргументи  на користь проведення силового втручання  у внутрішні справи суверенних країн, так званих «гуманітарних інтервенцій»:

     Суверенітет не є абсолютною цінністю. Держава черпає свої права із сумарних прав своїх громадян і зобов’язана захищати останніх. Якщо вона не виконує своїх обов’язків, влада втрачає права суверена;

     За  визначених обставин головний імператив  держави (захист прав громадян від впливу ззовні) поступається місцем загальнолюдським цінностям (захист особистості від порушення її основних прав) [26, 23], що виявляються на першому місці серед етичних аргументів на користь втручання;

     Інтервенція – засіб протистояти виникненню світового хаосу, оскільки внутрішні конфлікти і насильство здатні виплеснутися через кордони разом із потоками біженців, а сусідні країни можуть виявитися стихійно втягнутими у це внутрішнє протистояння [26].

     Потенційний вплив внутрішньодержавних конфліктів на зовнішнє оточення (потоки біженців, незаконне переміщення озброєнь тощо), з одного боку, викликає зрозумілу занепокоєність сусідів і може стати одним із пріоритетів політики безпеки, а з другого – служить обґрунтуванню права на втручання у внутрішні справи нестабільних держав.

     Звідси  тенденція розглядати внутрішньодержавні конфлікти у прямому зв’язку  з їх можливим впливом на зовнішнє оточення. Цей вплив завжди несприятливий, але може виявлятися по-різному: безпосередньо  загрожувати території та населенню сусідніх держав або ж впливати на емоції громадян, що живуть далеко від кризових зон. Аргументація С.Хоффманна будується, таким чином, на двох основних доведеннях. Перше апелює до етики і співчуття, до страждань інших народів. Друге, більш «приземлене», визнає загрозу для стабільних суспільних систем Заходу, що виникає внаслідок неконтрольованого припливу населення з найбідніших частин світу [26].

     Прихильники більш прагматичного підходу  до міжнародних наслідків внутрішніх конфліктів зосереджують свою увагу на проблемах, що виникли останнім часом у країнах Заходу, насамперед на втечі мільйонів людей, які рятуються від геноциду, етнічних чисток, ворожої окупації, масових політичних репресій та загрозливого для життя оточення, що виникає через військові дії, від економічної розрухи, яка провокується війнами або політичними кризами.

     Отже, після того, як тисячі років в  світі переважала сила, ординарному  мисленню важко повірити, що існують  інші способи вирішення міжнародних  суперечок і конфліктів. І тим  більше важко повірити в те, що в далекому майбутньому невеликі, але незалежні держави зможуть на рівних, на основі взаємної пошани і довіри домовлятися з ядерними державами, здатними виставити мільйонні армії. Це здається доволі таки неймовірним і реалізувати ці перспективи на даному етапі неможливо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

       Концепція  “сили”, за допомогою якої вирішувались численні завдання в минулому, стає неефективною, головним чином завдяки  власній недосконалості. Сьогодні важко  встановити точну дату початку апелювання до сили. Скоріше за все причинами цього стали широкі можливості, що їх відкривало перед дослідниками використання комплексного поняття, яке інтуїтивно можна ототожнити із складною мотивацією людини в суспільних відносинах, із комплексом інтересів держави як інституту, що не зводиться до суми прагнень громадян; тобто вхопити зміст політичних процесів. Пізніше, звичайно, ці переваги стали й джерелом суттєвих недоліків, коли широта поняття «сили» позбавила його конкретного змісту й наділила протиріччями. Тривала зосередженість теорії міжнародних відносин на проблемах сили приносить результати у вигляді поступового вирішення важливих теоретичних, концептуальних та гносеологічних проблем. В той же час, деякі принципові питання залишаються без відповіді, при чому характер таких питань змінюється від термінологічного встановлення різниці між «силою», «насильством» та «примусом» – до змістовного з’ясування т. зв. «парадоксів сили» – ситуацій, в яких, умовно кажучи «слабкий перемагає сильного», що є не лише семантичним парадоксом, але й серйозною проблемою всієї концепції сили.