Класифікація і характеристика управлінського персоналу

    6. Класифікація і  характеристика управлінського  персоналу.

    Існуючий  поділ управлінської праці в  організації є основою класифікації її управлінського персоналу. Міжнародна організація праці розглядає  управлінський персонал як частину  категорії працівників, до якої, крім менеджерів, входять й інші фахівці-професіонали. Підставою для цього вважається тісний зв'язок у роботі менеджерів і фахівців. Вони залежать один від одного і спільно забезпечують запланований розвиток організації.

      Найбільш поширений підхід, згідно з яким управлінський персонал поділяють на керівників, фахівців, службовців (технічних виконавців).

      Головну роль в управлінні  організацією відіграє керівник, який очолює відповідний колектив, наділений необхідними повноваженнями  прийняття рішень з конкретних видів діяльності організації (підприємства) і несе повну відповідальність за результати роботи очолюваного ним колективу. Слід зазначити, що принципових відмінностей у праці керівника, менеджера, адміністратора і начальника немає. Менеджер — це керівник або управляючий, що обіймає постійну посаду на контрактній основі та наділений повноваженнями в галузі прийняття рішень щодо конкретних видів діяльності фірми. Термін менеджер використовується щодо: організатора конкретних видів робіт у межах окремих підрозділів або програм; керівника щодо підлеглих; адміністратора будь-якого рівня, що організовує роботу на основі сучасних методів управління.

      Фахівці — це працівники, які  виконують визначені функції  управління. Вони аналізують зібрану  інформацію і готують варіанти рішень для керівників відповідного рівня.

      До фахівців належать економісти, бухгалтери, фінансисти, аналітики,  юристи та ін. Головна особливість  їхньої діяльності полягає в  тому, що вони працюють в умовах  жорстких обмежень: наказів і  розпоряджень керівників, техніко-технологічних нормативів і організаційних регламентів діяльності, чітких кваліфікаційних вимог щодо спеціальних знань. У їхній діяльності переважають логічні операції.

      Службовці (технічні виконавці)  — працівники, які обслуговують діяльність фахівців і керівників, покликані виконувати інформаційно-технічні операції, звільняючи керівників і фахівців від цієї трудомісткої роботи. Це секретарі, друкарки, молодші техніки та ін. Специфіка їхньої діяльності полягає у виконанні стандартних процедур і операцій, що переважно піддаються нормуванню. У роботі технічних працівників домінують логічні й технічні операції.

      Приблизні витрати робочого часу  на виконання різних видів  управлінської праці наведено в табл. 1.

    

      У цілому ж усі категорії управлінських працівників роблять свій внесок у розробку і реалізацію управлінських рішень, впливаючи на діяльність як окремих працівників, так і всього колективу.

      Крім того, у теорії та практиці  управління розрізняють лінійних  та функціональних менеджерів. До лінійних менеджерів належать працівники, що діють на основі єдиноначальності, відповідальні за стан і розвиток організації або її підрозділів (директори, начальники цехів, майстри, бригадири). До функціональних менеджерів належать працівники, відповідальні за визначену сферу управління, які очолюють функціональні підрозділи, наприклад керуючий відділом маркетингу, головний економіст, начальник відділу кадрів та ін.

      Лінійний персонал здійснює безпосереднє  управління виробництвом, функціональний  — допомагає йому виконувати функції управління виробничими підрозділами. Лінійні та функціональні органи утворюють систему управління підприємством, яка реалізується через організаційну структуру управління, що включає склад, взаємодію та підпорядкованість елементів управління.

      Відповідно до класифікації управлінського  персоналу зв'язки на підприємстві  поділяються на такі види:

• лінійні, що виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор — начальник цеху — бригадир);
• функціональні, при яких не існує адміністративного підпорядкування між керівниками, а зв'язки здійснюються на різних рівнях управління за своїми функціями;
• міжфункціональні — це зв'язки по горизонталі, між підрозділами одного рівня управління (цехи, дільниці, відділи тощо).

      За вертикальним поділом праці  та місцем у системі управління  організацією виділяють керівників  трьох рівнів: вищого, нижчого і  середнього.

      Керівники вищої ланки — це  представники вищого рівня управління, що мають найбільшу владу і  несуть відповідальність за діяльність усієї компанії. Це директори (президенти) організацій, їхні заступники (віце-президенти). Вони визначають загальні напрями функціонування і розвитку організації в цілому або її великих складових, приймають ключові рішення щодо поточних справ і майбутнього організації, розробляють довгострокові плани, формують політику і представляють компанію за її межами. Тільки вони мають повноваження для придбання іншої компанії, запуску нової виробничої лінії, наймання додаткових працівників та ін. Загалом від керівників вищої ланки залежать завдання фірми і способи досягнення їх. їхня діяльність характеризується масштабністю, складністю, пріоритетністю стратегічної і перспективної спрямованості, найбільшим зв'язком із зовнішнім середовищем, різноманітністю рішень, що приймаються, змістовністю. Хоча керівники вищої ланки в однакових корпораціях формально можуть називатися по-різному (перший віце-президент, виконавчий директор, голова ради директорів та ін.), виконувані ними функції можуть бути аналогічними.

      Вище керівництво в першу чергу  зобов'язане: визначати межу і  довгострокову стратегію фірми;  формувати організаційну структуру;  розподіляти стратегічні ресурси;  управляти прибутком.

      Основні функції діяльності керівника  вищого рівня подано на рис. 1.

    

    До  обов'язків керівників середньої  ланки входить розробка планів щодо здійснення загальних завдань, поставлених  керівниками вищого рівня управління, і координація роботи керівників нижчої ланки. До складу середньої ланки  входять менеджери відділів, служб та інших підрозділів (завідувач відділу, начальник цеху, директор філії, управляючий в межах регіону, проекту). Характер роботи керівника середньої ланки визначається змістом роботи підрозділу, який він очолює. У ній переважає розв'язання тактичних завдань, значна увага приділяється взаємодії керівників середньої та нижчої ланок (рис. 2).

    

    Керівник  середньої ланки проводить у  життя політику вищого керівництва, виконує його накази, розпорядження; представляє інтереси очолюваного  колективу перед вищими керівниками, вносить пропозиції щодо поліпшення її діяльності, а також організації в цілому, поліпшення умов праці колективу; спрямовує, координує і контролює діяльність керівників нижчої ланки.

      Отже, головні управлінські обов'язки  керівників середньої ланки такі: планувати та давати завдання в межах своєї компетенції; добирати й навчати персонал; контролювати і координувати роботу; підтримувати самостійність роботи співробітників.

      На нижчому рівні управлінської  ієрархії зосереджені керівники  нижчої ланки, або менеджери-контролери. Вони відповідають за виконання виробничих завдань, за безпосереднє використання виділених ресурсів, контролюють роботу виконавців і втілюють у життя плани, розроблені на більш високих рівнях управління. Цей рівень об'єднує такі посади: цеховий майстер, майстер дільниці, керівник групи і завідувачі підрозділів конторського типу. Робота їхня пов'язана з розв'язанням переважно оперативних, тактичних завдань і характеризується різноманітністю виконуваних дій, частими переходами від одного завдання до іншого, постійним спілкуванням із безпосередніми виробниками (працівниками) (рис. 3).

    

    Керівник  нижчої ланки втілює в життя політику вищого керівництва організації, виконує  накази, розпорядження керівництва  вищої і середньої ланки; представляє інтереси безпосередніх працівників перед керівниками, вносить пропозиції щодо поліпшення діяльності очолюваного колективу, умов праці підлеглих (пропозиції можуть стосуватися і діяльності організації в цілому), керує безпосередньо працівниками.

      Загалом працівники повинні: приймати самостійні рішення в межах своєї компетенції; повідомляти начальника, якщо рішення виходять за межі компетенції; відкрито висловлювати свою думку; продумувати можливість покращення своєї діяльності; інформувати керівника про свою діяльність; координувати свою діяльність з іншими співробітниками; підвищувати свою кваліфікацію тощо.

      Вище керівництво середню ланку  управління розглядає як місце,  де зберігаються внутрішні правила  бізнесу компанії. Менеджерам середньої  ланки управління відводяться дві ключові ролі, кожна з яких відповідає двом функціям, а саме координації дефіцитних ресурсів та послідовному проведенню внутрішньої політики. Обидві функції напряму залежать від довіри, яку можна виявити працівникам нижчої ланки. Вищі менеджери послідовно проводять внутрішню політику силами менеджерів середньої ланки управління. 

    13. Функції менеджменту та їх характеристики

    Слово “ф у н к ц і я” – від  латинського functio, що в перекладі  українською мовою означає виконання, коло діяльності, призначення, обов’язок тощо.

      Функції менеджменту – це види  цілеспрямованої діяльності щодо  керованого об’єкта, зумовлені  кооперацією і поділом праці  серед управлінського персоналу.

      Функції менеджменту вперше в  теорії управління класифікував  французький учений А. Файоль. Він виділив чотири основних функцій менеджменту: планування, організацію, мотивацію та контроль.

      Кожна із чотирьох функцій  менеджменту є для організації  життєво важливою, але планування  забезпечує основу для інших  функцій, і тому вважається головною серед них. Решта ж функцій орієнтовані на виконання оперативних, тактичних та стратегічних планів організації.

    Планування  як функція менеджменту – це розробка змісту та послідовності дій, направлених  на досягнення запланованих цілей управління.

      Першим кроком у плануванні  є розробка наступних цілей:  внесення моменту організації  діяльності, спонукання менеджерів  до погодження своїх щоденних  дій з перспективними, контроль  фактичних результатів роботи  організації.

      Основними принципами функції  планування є: повнота (охоплення всіх напрямів діяльності організації), точність (кількісні та якісні показники дій), економічність (окупність затрат на планування), безперервність (зміни як у просторі, так і у часі), гнучкість (постійне коригування залежно від ситуації), масовість (залучення виконавців до розробки планів).

      Основними методами планування  є: метод послідовного опису  операцій (у вигляді таблиць тощо), побудова графіків виконання  (де передбачено строки виконання  і виконавці), сітьове планування (графічне зображення послідовності робіт), метод робочого календаря ( план на короткий період).

      Цілі управління – це майбутній  стан об’єкта управління, який  хоче досягти колектив організації  своєю працею.

      Основна роль цілей управління  – це бути контрольним стандартом, з яким порівнюють фактично досягнуті результати як окрема особа, так і весь колектив.

      Основними вимогами до цілей  є реальність, зрозумілість, кількісна  та якісна визначеність, розмежованість  тощо.

      Управління щодо цілей – це  метод управління, який об’єднує планування і контроль у сфері людських відносин.

      Етапи процесу управління за  наступними цілями: розробка цілей,  планування дій, перевірка й  оцінка дій, коригування дій.

      Плани класифікують за такими  ознаками: предметами планування (цілей, засобів, процесів), строками планування (довгострокові, середньострокові, короткострокові, оперативні), масштабами планування (загальноорганізаційні, галузеві, проектні), сферами планування (фінансова, виробнича, персоналу тощо).

      Основними видами планів є політика організації, обов’язкові документи, процедури, методи, правила, бюджет, програми, проекти, тайм-менеджмент.

      Політика організації – це  напрям розробки управлінських  рішень менеджерами організації.

      Обов’язковий документ – це  вказівка, яка надходить в організацію ззовні, з вищих за ієрархією управлінських структур.

      Процедура – це план багаторазового  використання при досягненні  цілей.

      Метод – це типовий план  дій, але більш деталізований,  ніж процедура.

      Правило – це принцип регулювання,  вказівка, які обов’язково необхідно виконати або застосувати.

      Бюджет – це план отримання  результатів, які показані в  кількісному цифровому вимірі, зокрема  у грошових сумах.

      Програма – це план одноразового  застосування для прийняття спеціального  рішення в межах загальних цілей організації.