Людська гідність як джерело прав людини

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Кафедра філософії і психології

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «Європейська соціальна політика і моделі соціального партнерства»

на тему: « Людська гідність як джерело прав людини»

Виконала:

Студентка 3-го курсу

Групи УПП-08-1

Лебеденко Марина

Перевірив:

д.держ.упр, проф. Н.Г. Діденко

Донецьк, 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………...3

1.      Концепція прав людини: історія та сучасність………………………5

2.        Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність…………………………………………….8

3.      Соціально-економічні стандарти та права людини в Європейському Союзі на сучасному етапі його розвитку………………………….....10

Висновки…………………………………………………………………20

Список використаної літератури

Вступ

              Права та свободи громадян закріплені у законодавчому порядку. Законом "Про громадянство України" (1991 р.) встановлено інституцію громадянства України, порядок його здобуття, визначено коло прав та обов'язків громадян.

              Як правило, у тексті основного закону будь-якої країни є спеціальний розділ щодо регламентації правового стану громадянина. В Основному Законі України найбільшим розділом, що містить 47 статей, є другий розділ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". У проголошенні прав і свобод громадян досить поширене посилання на Загальну декларацію прав людини. У наш час громадянська належність до тієї чи іншої країни, підданство або відсутність громадянського статусу особи, обмеженість, неповага її громадянських прав не надають жодних підстав для обмеження її людських прав.

              У сучасному світі прийнято розрізняти права й свободи громадянина і права людини як права державні й права недержавні. Особливістю останніх є те, що вони мають не воле-встановлений, навмисний характер, а походять від самого суспільного єства, є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер. Залежно від того, наскільки встановлені державою норми, права й свободи кореспондуються з "природними" правами людини, визначається ступінь демократичності й справедливості існуючого ладу. "...Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або й зовсім скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому. Вони оберігають свободу не лише від незаконного, а й від законного державного примусу".

Проблема людської гідності як важливої антропологічної характеристики людини, джерела її природних прав та свобод є актуальною на сучасному етапі розвитку людства. Великого значення у вивченні цієї проблеми набуває дослідження досвіду розуміння людської гідності та прав людини філософами права минулих сторіч. У дослідженні вивчено погляди на людську гідність та права людини XІІІ–ХІХ ст.

1.      Концепція прав людини: історія та сучасність

У політичній та юридичній науках права займають одне з найважливіших прав людини, представляють принципи, норми в полічиш історії взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітність специфічних особливостей і традицій їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої - з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність або рівність, що приносить свободу в жертву па вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть самої демократичної влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна згодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI стст. до п. є. у Стародавній Греції софісти Лікофрон, Аптісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до п. є. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Аристотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя - така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини - головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме європейська людина політична при згадуванні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини - перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск'є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід'ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать кінцеве джерело прав людини у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально неоправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може по своєму витоку та ознаці залежати від нього, - вона належить людині як духовній суті». Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює.

Систематизоване юридичне відображення прав людини ліберальна концепція прав людини вперте знайшла відображення у 1776 р. у Вірджіцській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право па власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико* правові акти не втратили значення і актуальності й в сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші. Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина прав і свобод людини. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами величезну безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, що визначає права людини такими, що пе прив'язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, ие зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав і тільки їм властиві. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права в іншу, наступну за пій, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадковий характер, більш стійкий, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини Згладжує в нам'яті людей їх історичне певно соціальне походження, і починає здаватись, нібито такі норми права споконвічні.

2.      Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність

Ряд міжнародно-правових актів закріплює загальне правило, суть якого полягає в тому, що «кожний має право на свободу і особисту недоторканність». Однак, це право не може бути абсолютним навіть у демократичному суспільстві. На жаль, суспільство досі не винайшло жодного адекватного замінника позбавленню свободи, хоча й досягнуто певного прогресу в цьому напрямі. Останніми роками було запроваджено електронний моніторинг – складний метод, який полягає в тому, що відповідна людина носить на гомілці браслет, що подає сигнал. Цей сигнал дає змогу підрозділу з нагляду визначити місцезнаходження особи. Таким чином, вірогідність переховування від правосуддя зменшується настільки, що цей спосіб може слугувати заміною тримання особи під вартою. Крім того, цей метод дедалі ширше застосовується як форма виконання покарання у вигляді позбавлення волі на незначний строк.

В Україні для застосування електронного моніторингу на жаль немає ані соціальних, ані економічних, ані правових підстав. Хоча проблема переповнення пенітенціарних установ в України є досить гострою. За статистичними даними Державного департаменту виконання покарань, станом на 1січня 2006р. під вартою перебувало понад 170тисяч осіб, з яких понад 33тисячі – в слідчих ізоляторах. У 135кримінально-виконавчих установах держави станом на 1січня 2006р. за наявності 119734місць фактично тримають 134576осіб, тобто більш як на 14000 більше від гранично допустимої чисельності. Ця проблема на сьогодні, особливо для ізоляторів тимчасового тримання та слідчих ізоляторів, де тримають людей, яких ще взагалі не визнано винними у скоєнні злочину, „…загострена неприпустимо і здатна в будь-який момент вибухнути”. Тому імплементація у вітчизняне законодавство міжнародно-правових стандартів обмеження свободи конкретної особи є актуальною проблемою.

В контексті позбавлення свободи міжнародно-правові стандарти вимагають чіткого врегулювання двох питань: по-перше – умов, за яких допускається таке позбавлення свободи; по-друге – гарантій, що мають бути надані затриманим особам. Таким чином, особа може бути затримана або арештована тільки у передбачених в законі випадках при додержанні встановленої процедури. Інколи це породжує в суспільстві ілюзію, що треба лише нормативно закріпити підстави обмеження свободи і передбачити для цього деяку процедуру – і недоторканність особи забезпечена. Однак підстави обмеження свободи, які закріплені у законодавстві країни, можуть бути дуже поширеними, а процедури несправедливими, що веде до узаконеного свавілля. Це було враховано при прийнятті Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі – Конвенція). Зазначена Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, має свої особливості. По-перше, тлумачити оціночні положення Конвенції має право лише Європейський суд з прав людини (надалі – Європейський суд). По-друге, застосовувати положення Конвенції та відповідні рішення Європейського суду є обов’язком українських суддів при розгляді справ. Такий висновок випливає зі ст.9 Конституції України, ст.19 Закону України «Про міжнародні договорі», ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.8 Цивільного процесуального кодексу України, ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України. Крім цього, згідно з Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини та основних свобод людини 1950р.», Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

3.      Соціально-економічні стандарти та права людини в Європейському Союзі на сучасному етапі його розвитку

Спочатку Європейське співтовариство створювали як економічний союз. Основним завданням його було зближення держав і усунення міжнаціональних відмінностей через інтеграцію. Будь-яка додаткова політизація сприймалася як можливість зруйнувати достатньо хитку штучну конструкцію з невизначеним майбутнім. Втручання співтовариства в галузь прав людини не передбачалося. Тому права людини були свідомо не згадані у тодішніх статутних документах ЄС.

З часом практика Європейського суду з прав людини проклала шлях до закріплення в політичних документах та первинному законодавстві Євросоюзу принципу поваги до прав людини. Так, у 1986 році захист прав людини згадується у преамбулі до Єдиного європейського акта. У 1989-му  Європарламент виступив із Декларацією основних прав і свобод, яка закріпила громадянські, політичні та соціально-економічні права, їхні гарантії, а також важливі принципи демократії та правового становища особи. Тоді ж держави ЄС ухвалили Хартію Європейського співтовариства про основні соціальні права працівників, яку підписали усі держави-члени, окрім Великої Британії. Ця Хартія, яка має рекомендаційний характер, закріпила право на працю та винагороду за неї, на покращення умов праці, соціальний захист та низку інших соціально-економічних прав працівників. Два останні документи мали велику політичну значущість і згодом були використані як джерела для Хартії основних прав ЄС (2000 р.).

Уперше принцип поваги до прав людини як юридично обов’язковий був зафіксований у ст. 6 та 7 Маастрихтського договору 1992 року та в дещо зміненому вигляді відтворений і в наступних редакціях статутних документів ЄС.

7 грудня 2000 року Європарламент, Рада ЄС та Європейська комісія проголосили Хартію як політичну декларацію. Документ було інтегровано в Конституцію ЄС як окремий розділ. Однак Конституція ЄС у 2005 році не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах, отже, не набула юридичної сили. Зважаючи на це, у 2007 році було розроблено текст нового договору під офіційною назвою «Проект змін і доповнень до Договору про Європейський Союз та до Договору про заснування Європейського співтовариства». Його підписали 13 грудня 2007 року у Лісабоні лідери держав–членів ЄС, після чого його має ратифікувати кожна держава–член ЄС.

За основу класифікації прав людини в Хартії взято не предмет суб’єктивного права, а цінності, на захист яких вона спрямована: людська гідність, свобода, рівність, солідарність. Конкретні права людини, закріплені Хартією, згруповані відповідно саме до цих критеріїв.