Примусова ліквідація підприємства-боржника

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Факультет перепідготовки фіхівців

Кафедра управління

Контрольна робота

з дисципліни: «Підприємницьке право»

на тему: «Примусова ліквідація підприємства-боржника»

Виконав:                                                студент гр. МПФ-82

                                                                Шкарупа В.С.

Перевірив:                                             Євдокимов А.В.                   

Суми 2009

         З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не май­но, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недо­торканність.

Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торго­вому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банк­рутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному викорис­танню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінан­сово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реа­білітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» під банк­рутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквід­ній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Підста­вою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмо­ва заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної подат­кової служби або контрольно-ревізійної служби до арбітражного суду. Кредитор може звернутися із такою заявою, коли дебітор не­спроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбіт­ражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможно­сті або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

До боржника арбітражний суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію під­приємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності про­позицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд при­значає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) — представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду держа­вного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зо­бов'язань банкрута;

• припиняється нарахування пені та відсотків на всі види забор­гованості банкрута.

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпо­рядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох мі­сяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здій­снено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бу­ти анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійсне­но з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли бо­ржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладан­ня угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким уна­слідок виконання цієї угоди.

Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює на­явне майно ліквідовуваного підприємства, проводить роботу зі стяг­нення дебіторської заборгованості й розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідацій­ного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фір­мою), за винятком тих організацій, що повністю утримуються за ра­хунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

На жаль, для України характерною є ситуація, коли ліквідаційна комісія складається з представників банків-кредиторів, енергетич­них компаній та податкових адміністрацій. Вони, як правило, абсолютно не заінтересовані у «збереженні» боржника, і вся їхня діяль­ність спрямована на продаж найліквіднішої частини майна — того, на чому базується вся діяльність підприємства. Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. При цьому, у першу чергу, покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

У другу чергу, виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів тру­дового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акції трудового колективу).

У третю чергу, задовольняються вимоги щодо державних і міс­цевих податків та неподаткових платежів до бюджету, вимоги орга­нів державного страхування та соціального забезпечення.

У четверту чергу, задовольняються вимоги кредиторів, не за­безпечені заставою.

Насамкінець задовольняються вимоги членів трудового колек­тиву щодо повернення їхніх внесків до статутного фонду підприєм­ства та інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної наступної черги задовольня­ються після повного задоволення вимог попередньої. Коли майна бракує для повного задоволення всіх вимог однієї черги, претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі.

Претензії, виявлені й заявлені після закінчення встановленого строку, задовольняються з майна підприємства, що залишилось піс­ля задоволення першочергових претензій, а також претензій, заяв­лених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погаше­ними. Погашеними вважаються також претензії, не визнані ліквіда­ційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також ті, щодо яких кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не пода­дуть відповідних позовів до суду (арбітражного суду). Безнадійна заборгованість, яка залишилася непогашеною після розподілу акти­вів дебітора, оголошеного банкрутом на ухвалу арбітражного суду, покривається за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат кредитора.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується відповідно до рішення власника. У разі реорганізації підприємства його права та обов'язки переходять до правонаступників. Якщо внаслідок повної ліквідації підприємства власники корпоративних прав, емітованих таким під­приємством, одержують засоби або майно, вартість яких перевищує балансову (номінальну) вартість таких корпоративних прав, сума пе­ревищення включається в оподатковуваний дохід таких осіб. Коли сума засобів або вартість одержаного майна є меншою за номінальну вартість корпоративних прав, сума збитків відноситься на валові ви­трати власника, але не раніше повної ліквідації підприємства-емітента. Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

На підставі результатів своєї діяльності ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження до арбі­тражного суду. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кре­диторів, надалі він вважається вільним від боргів і може продовжи­ти свою підприємницьку діяльність.

Одна із функцій закону про банкрутство полягає в тім, що він по­винен сприяти пошуку санаторів та бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися у фінансовій скруті, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбут­ньому. Така реабілітація передбачає фінансову санацію чи реоргані­зацію юридичної особи.

Можливість прийняття рішення про проведення фінансової са­нації підприємства в процесі провадження справи про банкрутство передбачена законами про банкрутство в переважній більшості роз­винутих країн. Так, американське та японське законодавство спря­моване на те, щоб допомогти підприємству, яке опинилося у склад­ному фінансовому стані, повернути колишню стійкість та плато­спроможність. Польський закон про банкрутство 1934 року, який є чинним нині, близький за своєю суттю до американської та японсь­кої моделей. Основна його ідея полягає не в негайній ліквідації «хворого» підприємства, а в пошуку механізмів його фінансової са­нації.

Закон «Про боргову неспроможність підприємств» у Російській Федерації (1998) також передбачає можливість «лікування» підпри­ємства перед оголошенням його банкрутом. Згідно з цим законом період санації може досягати 1,5 року, а якщо йдеться про санацію підприємства-міста (суто російська особливість), то цей період мо­же тривати навіть і 10 років.

Україна щодо цього дотримується такого самого порядку. Наяв­ність реальної можливості відновлення платоспроможності підпри­ємства-боржника та наявність санатора є підставою для проведення санації на ухвалу арбітражного суду.

Як уже було сказано, арбітражний суд може винести ухвалу про проведення санації, якщо після опублікування в засобах масової ін­формації (офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабі­нету Міністрів України) оголошення про порушення справи про банкрутство підприємства поступили пропозиції від осіб, які бажа­ють задовольнити вимоги кредиторів до боржника та виконати його зобов'язання перед бюджетом і цільовими фондами. Натомість ука­зані особи мають право пропонувати свої умови санації чи реструк­туризації боржника.

Фізичні та юридичні особи, які виявили бажання стати санаторами, повинні (згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутст­во») подати заяву до арбітражного суду з письмовим зобов'язанням узяти на себе борги особи, проти якої розпочато провадження спра­ви про банкрутство. У цій же заяві мають бути викладені запропо­новані умови санації боржника, а також дані про характер майнових відносин між боржником та потенційним санатором. Арбітражний суд залишає заяву без розгляду, якщо особа, котра бажає взяти участь у санації боржника, не запропонувала в заяві умов санації (форму реструктуризації, строки та послідовність виконання борго­вих зобов'язань). Для санатора мотивуючим стимулом може бути ефект синергізму, пов'язаний із новими можливостями внутрішньої кооперації, диверсифікації продукції або ринків збуту товарів, збе­реження надійного постачальника сировини та матеріалів чи спожи­вача своєї продукції тощо.

Відповідно до статті 12 Закону «Про банкрутство» арбітражний суд спеціальною постановою затверджує умови санації підприємст­ва-боржника, а саме:

1) угоду між боржником і санатором про переведення боргу;

2) умови та порядок санації (реорганізації) юридичної особи боржника;

3) механізм виплати санатором боргу кредиторам (строки, по­слідовність, форми тощо).

Щодо першого пункту слід зауважити, що переведення боргу можливе лише за згодою кредиторів. Рішення зборів кредиторів про переведення боргу вважається схваленим, якщо за нього проголосу­вали кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше двох третин загальної суми претензій. Згода кредиторів фіксується в про­токолах зборів або комітету кредиторів.

Другою обов 'язковою передумовою переведення підприємства в режим санації є узгодження умов його оздоровлення чи реоргані­зації, якщо така планується. Суть реорганізації полягає в повній або частковій заміні власників корпоративних прав на користь санато­ра. Заміна власника, у свою чергу, зумовлює зміну організаційно-правової форми даної юридичної особи. Вибір нових організаційних форм підприємства залежить від цілей санації, власника статутного фонду, обсягів заборгованості та інших факторів.

У законодавстві не визначено критеріїв конкурсного відбору са­наторів державних підприємств, що створює простір для вільного прийняття рішень у цій сфері. Зокрема, арбітражні суди допускають участь двох і більше санаторів, які діють на підставі взаємної угоди. Ця угода має містити зобов'язання санаторів задовольнити вимоги всіх кредиторів у погоджені з ними терміни, вказівки на тривалість санації, на розподіл відповідальності санаторів перед кредиторами. узгоджені умови реорганізації підприємства, що перебуває у фінан­совій кризі. Розглянемо конкретний приклад з арбітражної практи­ки. Арбітражний суд Черкаської області затвердив умови санації AT «Городищенський цукроворафінадний завод», згідно з якими:

1. Асоціація «Інтерагро» та торговий дім «Р» перебирають на се­бе заборгованість санованого підприємства та зобов'язуються пога­сити її протягом 10 днів після затвердження постанови про умови проведення санації.

2. Регіональне відділення Фонду державного майна у Черкаській області передає санаторам пакет акцій кількістю 366788 штук (що ста­новить 21,7% статутного фонду санованого підприємства), який розпо­діляється між санаторами порівну в кількості 183394 акцій кожному.

3. Учасники санації виконуватимуть прийняті перед кредиторами зобов'язання в повному обсязі та нестимуть за їх виконання соліда­рну відповідальність.