Проблематика та перспективи адміністративної реформи в Україні

Другий етап охоплює трансформацію низової ланки системи адміністративно-територіального устрою України (село, селище та місто), формування комунальних об'єднань територіальних громад, розмежування сфери відповідальності щодо надання державних та громадських послуг місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на різних територіальних рівнях управління.

Третій етап повинен передбачати трансформацію територіального устрою України з метою оптимізації структури управління на регіональному рівні, наближення прийняття управлінських рішень до населення, запровадження нових фінансово-бюджетних механізмів, раціоналізації функцій місцевих державних адміністрацій[10, с.15-24].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Проблематика та перспективи розвитку адміністративної реформи в Україні.

 

Найбільше занепокоєння викликає неналежне функціонування виконавчої влади в Україні. Без  системного реформування виконавчої влади, місцевого самоврядування, системи  державних і муніципальних послуг країна не має шансу на процвітання. Організація влади має бути поліпшена чітким розподілом завдань і повноважень разом із децентралізацією.

Реформа повинна базуватися на Концепції реформування публічної  адміністрації, проект якої розроблено. Цей проект узагальнює і розвиває положення трьох раніше схвалених  Президентами України документів: Концепції адміністративної реформи в Україні, Концепції розвитку законодавства про державну службу в Україні та Концепції вдосконалення державного регулювання природних монополій.

Реформа виконавчої влади  має зробити Кабінет Міністрів України центром політичного керівництва та вироблення політики, а адміністративні повноваження мають бути делеговані органам виконавчої влади нижчих рівнів настільки, наскільки це можливо. Міністри повинні зосередитися на виробленні політики, а не на адмініструванні. Робота уряду мусить стати більш формальною та підпорядкованою стратегічному плануванню, а не безсистемним «дорученням» від різних вищих посадових осіб. Підготовку концепцій, законопроектів і актів Кабінету Міністрів України мають виконувати міністерства за ініціативою міністрів відповідно до стратегічних політичних рішень.

Посилення впливу уряду  на бюджетне законодавство. Головна  програма, яку розробляє уряд України, – річний державний бюджет. Бюджету  необхідно відвести особливе місце  у законотворчому процесі. У бюджетних питаннях парламент України повинен мати менше свободи, аніж сьогодні. У деяких країнах діє норма, згідно з якою парламент може лише ухвалювати або відхиляти бюджет, в інших країнах дозволяється вносити лише обмежені та збалансовані зміни з тим, щоб уряду було легше реалізовувати взаємоузгоджену бюджетну стратегію. Інше загальне правило полягає у тому, що парламенту не дозволяється вносити нові статті витрат без відповідного фінансування, що сприяє обмеженню витрат бюджету.

Посилення ролі міністерств  у виробленні політики. Міністерства є центральними органами виконавчої влади. Вони повинні здійснювати  політичне керівництво водночас з дотриманням високих професійних  стандартів. Для цього уряд України  мусить чітко розмежувати політичні та адміністративні посади в міністерствах. Посади заступників міністрів варто віднести до політичних призначень, суттєво скоротивши їхню кількість. У кожному міністерстві вищий державний службовець – державний секретар – повинен відповідати за управління апаратом міністерства, який зберігає інституційну пам‘ять. Державні секретарі міністерств повинні призначатися на посаду Кабінетом Міністрів України на конкурсних засадах у порядку, передбаченому законодавством про державну службу.

Міністерства повинні бути звільнені від більшості нинішніх адміністративних функцій, які варто делегувати автономним державним службам, агентствам та інспекціям. Міністри не повинні керувати підприємствами. Керівників усіх урядових органів має призначати Кабінет Міністрів України за поданням відповідного міністра. Незважаючи на політичну відповідальність міністра за діяльність підлеглих урядових органів, останні повинні самостійно виконувати свою роботу відповідно до законодавства без надмірної опіки міністерства в дріб‘язкових питаннях. Діяльність усіх таких органів влади повинна регулярно перевіряти Рахункова палата України.

Органи, які регулюють  природні монополії, потребують незалежності та захисту від втручання. Органи, які здійснюють регулювання природних  монополій, належать до окремої категорії. Їм має бути гарантована незалежність і захист від політичного і комерційного втручання. Реформування регуляторів має бути спрямованим на збалансування інтересів споживачів, монополій і держави. Саме тому регулятори повинні бути колегіальними та автономними від них усіх. Споживачам потрібно гарантувати доступ до послуг достатньої якості за економічно обґрунтованими цінами (тарифи, встановлені на базі окупності витрат). Доки існуватимуть державні компанії-монополісти, вони повинні мати розумну норму прибутковості, необхідну для підтримки надання необхідних послуг та інвестицій в інфраструктуру. Держава повинна бути зацікавлена у гарантуванні постачання, ефективності національної економіки та базових соціальних стандартів. Державні підприємства мають бути відокремлені від регулюючих органів і міністерств і працювати в такому ж регуляторному середовищі, як і приватні компанії.

Нині незалежні регулятори здійснюють нагляд лише у сфері енергетики та зв’язку, але регулювання треба  розповсюдити також на транспорт і житлово-комунальне господарство. Порядок управління незалежними регуляторами потрібно вдосконалити через призначення їхніх керівників на визначений термін і поліпшення прозорості для забезпечення справжньої незалежності їх від усіх зацікавлених сторін.

Удосконалити систему  державної служби. Систему державної  служби необхідно реформувати з  тим, щоб утворити професійний, політично  нейтральний і відповідальний корпус державних службовців. Зарахування  на роботу потрібно здійснювати в конкурсному порядку, через іспити, а просування по службі – на основі оцінки професійних якостей.

Реформа виконавчої влади  надзвичайно важлива, але трансформація  органів влади завжди ускладнюється  тим, що вона зачіпає кожного працівника. Тому треба зосередитися на детальній підготовці до реформи. Водночас уряд України повинен вжити невідкладних заходів для поліпшення якості державної служби та найняти на роботу на відповідальних ділянках державного управління досвідчених професіоналів.

 

 

Висновки

Отже, адміністративна реформа - це вид політико-правової реформи, яка здійснюється у сфері виконавчої влади і торкається як її організаційної

структури, функцій, кадрового забезпечення, так і  взаємовідносин з

місцевим самоврядуванням.

Підбиваючи підсумки, слід зауважити про те, що Україна зараз знаходиться на межі докорінних змін, які слід проводити помірковано. В Україні є можливість на проведення адміністративно-територіальної реформи, але не слід цією можливістю нехтувати і зволікати. Зараз створені всі передумови для проведення реформи і втрата часу може мати згубні наслідки, а саме те що реформування адміністративно - територіального устрою може зазнати невдачі. А це в свою чергу приведе до значних втрат, особливо в фінансовому плані.

В результаті здійснення адміністративної реформи в Україні відповідно до Концепції передбачається поступове формування раціонального механізму державного управління, який дозволить підвищити ефективність реалізації виконавчої влади, поглибити її взаємодію з місцевим самоврядуванням.

Якісно удосконалена система виконавчої влади має  покращити вплив на хід та наслідки проведення інших перетворень у  нашому суспільстві - насамперед, економічної  реформи, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми  державного регулювання і контролю.

Основна мета реформи  полягає у комплексній перебудові системи державного управління в  Україні, та в розбудові нової  системи органів державного управління для здійснення основних завдань.

До пріоритетних завдань  Концепція також віднесла покращання регулювання позасудового захисту прав і свобод громадян, які порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами. Передбачається, що право на такий захист повинно реалізовуватися шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи).

Основною проблемою  реалізації адміністративно-правової реформи є недостатність її фінансування, а також відсутність механізму  реалізації існуючої концепції.

Проведення адміністративної реформи є етапом демократизації українського суспільства, приведення у відповідність існуючих суспільних відносин з закріпленими у Конституції нормами.

Проведення адміністративно-правової реформи є важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства і полягає у створенні сучасної, ефективної системи державного управління. А формування нової системи державного управління є інструменту подолання кризи в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1.Адміністративна реформа в Україні та її вплив на реалізацію Програми економічних реформ 2010–2014 // Рекомендації «круглого столу» Національного інституту стратегічних досліджень при ПрезидентовіУкраїни. 23.11.2010  р.

2.Адміністративна реформа стартувала // Урядовий кур’єр. – 11.12.2010 р. – №233.

3.Указ президента України "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи" від 20 листопада 1998 року N 1284/98.

4.Указ президента України "Про Національну раду з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування" від 21 лютого 2008 року № 149/2008.

5.Указ президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 року N 810/98.

6.Концепція адміністративної реформи в Україні від 1998р. зі змінами внесеними в 2004р.

7.Гладун З. С. Проблеми адміністративної реформи в Україні / З. С. Гладун //Наукова доповідь. – 2001

8.Голосніченко І. Адміністративна реформа у контексті передбачуваного внесення змін до Конституції України//Право України. - 2004. - № 11.

9. Дьомін О. Роль адміністративної реформи у державотворенні на сучасному етапі //Право України. - 2003. - № 5.

10. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України; Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

11. Корж В.Т. Адміністративно-територіальна реформа - це шлях до стабільності країни на перспективу/ В.Т. Корж //Голос України. - 2005. - 5 серпня

12. Пахомов І. Адміністративна реформа: предмет реформування //Право України. - 2004. - № 3.

13. Полешко А. Сучасний стан і перспективи реформування українського адміністративного права //Право України. - 2005. - № 7.

14. Полешко А. Хід адміністративної реформи в Україні //Право України. - 2003. - № 4.

15. Топчієв О. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2006. - № 6.