Проблемы профессиональной этики

В основі всієї  діяльності лікаря має лежати славнозвісний  гіппократівський принцип: «Не зашкодь!»  Тільки спираючись на цей принцип  лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого — це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і  гідність свого пацієнта, оберігати  його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне  збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через  недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту  захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно  ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіппократівський «Не зашкодь!»

Серйозні моральні проблеми виникають і в зв'язку з дедалі поширюваною практикою  трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного  визначення того, чи є донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно  хворому для припинення його страждань  прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе  й питання про моральну допустимість експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

У тоталітарному  суспільстві медицина стає частиною репресивної машини, коли можливі  варварські експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому рейху». В такому суспільстві медицина підпорядковується, як і вся решта інститутів, тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу, визначається владарюючою верхівкою. Внаслідок тоталітарного домінування політики медицина підкоряється зовнішнім і часто чужим для неї системам регулювання, котрі призводять до фактичної ліквідації таких понять, як «лікарська таємниця», «клятва Гіппократа», «лікарський обов'язок». Етичні норми підмінюються політичними інтересами.

Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не тільки в суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти володіти собою, стримувати негативні емоції. Слово лікаря зцілює не меншою мірою, ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерев стверджував: якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не лікар. Тому в загальній системі медичної освіти особливо багато важить етична, моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.

З огляду на специфіку  самої професії медика медична етика  є необхідною й невід'ємною стороною професійної спроможності. Відсутність  тих якостей, котрих вимагає від  лікаря медична етика, є свідченням його професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні люди чесні, мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицій медицини має стати одним із головних завдань медичної деонтології. 
 
 

5. Проблеми судової етики 

Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері  судової діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й  правильне застосування норм моральності  у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових, прокурорських та слідчих органів.

Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства  та індивіда, від неї залежать добре  ім'я, честь і гідність громадянина, його свободи, благополуччя сім'ї. Тим-то ця особлива сфера діяльності потребує й особливого морального регулятора — судової етики. Її розглядають у двох смислах: як науку і як систему норм, котрих належить дотримувати. Судова етика — це наука про застосування загальних норм моралі, моральності в специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про здійснення моральних принципів у розслідуванні та розв'язанні різних судових справ.

Між етикою й  правом існують дуже своєрідні відносини. Норми етики часто виступають водночас і нормами права. Правові заборони виявляються заразом і моральними заборонами. Такі, наприклад, вимоги моралі, як «не вбий», «не вкради», є також і вимогами закону. Тому здійснення правосуддя нерозривно пов'язане з морально-етичною проблематикою. Будь-яке судове рішення, діючи на суспільну свідомість, виконує в той же час і певну виховну функцію з позитивним чи негативним знаком.

Моральне начало в судовій діяльності необхідне  для виключення при дотриманні посадових  інструкцій формально-бюрократичної  реалізації закону, для гармонійного поєднання його букви й духу. Річ у тому, що жоден закон не може бути таким довершеним, щоб він ніколи не потребував тлумачення в разі конкретного застосування. В цьому ж аспекті дуже багато що залежить від конкретного виконавця, його особистісних, насамперед моральних якостей. Порядністю, вихованістю, чесністю людини, котра стоїть на сторожі закону, нерідко визначається обличчя самого закону.

Судова етика  не допускає обману, провокацій, прагнення  досягти потрібного при розгляді результату будь-якою ціною. Так само недопустимі в моральному відношенні прийоми допиту, побудовані на упередженому ставленні до допитуваного, некоректність до людини, винуватість якої ще проблематична. В основі судового процесу мають бути поняття справедливості, гуманізму та добросовісності.

Під справедливістю слід передусім розуміти відповідність  міри відплати мірі злочину. Справедливість пов'язує дві форми суспільної свідомості: право й мораль. Усякий присуд оцінюється суспільством не тільки з правових, а й із морально-етичних позицій, і тому бажано, щоб, спираючись виключно на закон, присуд ураховував моральне почуття суспільства, уникав суперечності між правом і мораллю, законністю й справедливістю. Та оскільки моральне почуття може видозмінюватися під дією тимчасових і випадкових обставин, присуд має відповідати вимогам закону навіть якщо в даний момент суспільство настроєне інакше. Як правило, законний за своєю суттю присуд збігається з моральним почуттям суспільства.

Особливо аморальним у цьому розумінні є будь-який тиск на суд, хай навіть з найкращими намірами. Суд, що став заручником натовпу чи високопоставлених осіб, перестає бути органом правосуддя й перетворюється на орган судової розправи. Подібне втручання позбавляє суд головного: безпристрасності, неупередженості, об'єктивності і, як наслідок першого, справедливості. Аморально, а сьогодні вже й злочинно, чинити тиск на слідчого, прокурора, суддю, спонукаючи їх обминути закон і всупереч своїй совісті прийняти вигідне якійсь із сторін рішення.

Суддя, якщо він етична особистість, зобов'язаний підкорятися виключно вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, що стосуються особисто його, діяти за давньоримським принципом: «Хай звершиться правосуддя, хоч би й загинув світ». Ця моральна максима має стати особистим переконанням судді, якщо він хоче бути чесним слугою закону. Звісно, йдеться тут не про загибель світу, а про готовність слуги закону знести будь-які тяготи й біди в ім'я торжества правосуддя.

В судовому процесі  має зберігатися об'єктивність, і  його учасники (суддя, звинувач і т. д.) не мають права у ставленні до позивача та відповідача, звинувачуваного й жертви піддаватися особистим симпатіям. У цій ситуації необхідна своєрідна аскеза людини, здатної справити істотний вплив на хід і результат процесу. Аскеза в даному випадку — це усвідомлене, добровільне приборкання власних пристрастей, прихильностей, переживань в ім'я деалу об'єктивності та справедливості. В ім'я цього ж ідеалу в демократичному суспільстві суддя, прокурор і т. д. при розгляді конкретної справи не повинні допустити, щоб у їхні висновки проникали їхні власні ідейні й політичні переконання, партійні та групові настрої, все те, що може викривити закон, який є втіленою об'єктивністю.

Учасники процесу, й насамперед суддя, зобов'язані  приймати рішення, оперті на закон і відповідні їхньому внутрішньому переконанню. Внутрішнє переконання являє собою певний інтелектуально-моральний стан, що дає почуття впевненості в правильності й справедливості прийнятого рішення. Внутрішнє переконання безпосередньо пов'язане з моральним світом людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милувати, брати на себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої — життя, свобода й гідність іншої людини.

Таким чином, моральна неспроможність юриста істотно детермінує і його професійний рівень і навіть просто професійну придатність, бо не існує законів і систем, котрі могли б сповна убезпечити суспільство від наслідків елементарної людської аморальності. Всяка аморальність заслуговує осуду, у сфері ж юстиції (що означає в перекладі з латини — справедливість) аморальність абсолютно недопустима й соціально небезпечна. В суспільстві, що прагне бути демократичним, неприйнятна участь органів правосуддя в якій би то не було політичній боротьбі. Правосуддя зобов'язане бути політично нейтральним і орієнтуватися виключно на Конституцію та інші законодавчі акти. Виходячи із сказаного, робимо висновок, що поділ властей (законодавчої, виконавчої, судової) є вимога не тільки політична, а й моральна.

Суддя, прокурор, слідчий, котрі підкоряються не законові, а тиску, вимогам якихось політичних сил — запевно аморальні й роблять таким де-факто всякий закон, якого вони торкаються, бо їхні дії та міркування продиктовані/не внутрішніми переконаннями, не результатом моральних шукань і болісних роздумів, а зовнішнім тиском з боку політичних догм і вузькопартійних прихильностей. Тому незалежність правосуддя, що забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких позаправових чинників — є не тільки державний, правовий, а й моральний ідеал демократичного суспільства.

В умовах торжества  правосуддя в судовому процесі з  будь-якої справи не повинно бути місця  настроям помсти, зведенню політичних чи особистих рахунків, бо використання судової влади з подібними  цілями не тільки глибоко аморальне, а й злочинне. В ході судового процесу всі його учасники зобов'язані додержувати таких простих норм моральності, як тактовність, витриманість, ввічливість. Грубість, знервованість, погрози, хамство не тільки принижують особистий авторитет судді, прокурора, адвоката, а й викликають неповагу до цих людей, суду, самої ідеї правосуддя. Крім рішення з конкретної справи, всякий судовий процес реалізує також великі виховні завдання, формує у громадян те ставлення до судової влади, ту віру в неї, котра виражена в давньоримській формулі: «Закон суворий, але це — закон!» Без поваги до закону, без моральної порядності його слуг не може бути й послідовного, добровільного додержання закону. 

6. Проблеми педагогічної етики 

Важливу роль у  забезпеченні такої соціально значущої діяльності, як діяльність учителя, вихователя відіграє педагогічна етика, що розглядає моральні проблеми виховання та освіти, спілкування вихователя з вихованцем, визначає моральні цілі виховання, а також моральну допустимість тих чи інших шляхів досягнення педагогічної мети. Професія педагога, як і професія лікаря, вирізняється найвищим рівнем єдності професійного та морального начал.

Відношення «вчитель — учень», «вихователь — вихованець»  будується на ставленні першого  до другого як до унікальної людської особистості з її неповторними якостями, здібностями, специфікою.

Специфіка педагогічної діяльності висуває підвищені моральні вимоги до педагога. Вимоги ці, звичайно, виступають як ідеал, досягнення якого  слід прагнути. Ідеал педагога: мудра, добра, тактовна, вимоглива, освічена людина, непересічна особистість, істинний громадянин Вітчизни, котрий має власні тверді переконання та міцні моральні устої, здатний мужньо їх відстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахівець, вільна й незалежна натура, котра викликає повагу й симпатію учнів і співгромадян.