Соціально відповідальні відносини бізнесу з територіальними громадами

Варіант 5. Соціально відповідальні  відносини бізнесу з територіальними  громадами.

 

ПЛАН

 

1. Історичні аспекти залучення і розвитку громад: від патронату до соціальних інвестицій 3

2. Вплив громади на роботу компаній та відповідальність компаній перед населенням. 7

3. Розвиток партнерств з місцевою владою та громадою. Участь компаній у життєдіяльності громад 9

4. Співпраця бізнес-структур з неурядовими організаціями 14

Список використаної літератури 20

 

 

 

1. Історичні аспекти залучення і розвитку громад: від патронату до соціальних інвестицій

 

Громадяни, громада, громадськість, громадянське суспільство... Ці слова стали невід`ємною  складовою нашого життя. Їх часто  використовують, до них апелюють як до певних цінностей, стандартів, ідеалів. Ці поняття по-різному тлумачать, інколи в одне й те ж слово вкладають  різний зміст, інколи їх використовують як синоніми. Що ж є спільним між  ними? Передусім, ці поняття вказують на певну ідентифікацію - приналежність людей до якогось цілого, спільноти.

Не існує, очевидно, і єдиного підходу до визначення поняття "громада". Іноді  говорять про громаду як спільноту, постійно або тимчасово об`єднану спільними проблемами чи інтересами, наприклад тих, хто бере участь у  зборах, зустрічах, або ж представників етнічних/ національних спільнот. Найчастіше мова йде про громаду як спільноту, об`єднану за ознакою спільного проживання у певній місцевості, тобто територіальну громаду. Ці два визначення не є взаємовиключними. Люди можуть бути одночасно членами територіальних громад і спільнот, об'єднаних певними потребами. Як члени територіальної громади, люди мають певні спільні інтереси, і саме ця спільність інтересів дає їм можливість вирішувати спільні проблеми.

Громадами можуть бути:

– об'єднання громадян за місцем проживання, у тому числі, у районі чи мікрорайоні;

– об'єднання громадян на основі спільних культурних цінностей;

– об'єднання груп осіб, що мають спільні інтереси чи схожий досвід у громаді тощо.

В українському законодавстві використовується саме поняття "територіальна громада", яке є ключовим для розуміння  реалізації місцевого самоврядування, його первинним суб'єктом.

Конституція України визнає право самостійно вирішувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами - жителями адміністративно-територіальних одиниць, тобто поселень або населених пунктів (сіл, кількох сіл, селищ та міст). У статті 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" подається визначення цього поняття: "Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр". І

Сьогодні  фахівці пропонують розширити термін "територіальна громада" і сформулювати його так: територіальна громада - жителі, що мають спільні інтереси, обумовлені постійним проживанням у межах відповідної самоврядної адміністративно-територіальної одиниці, власні органи місцевого самоврядування, місцевий бюджет та комунальну власність.

Наголосимо, що громада аби бути такою, а не просто нею називатися, повинна мати кілька ключових ознак. Вони такі:

– спільна ситуація (спільні ознаки, що об`єднують людей між собою - місце проживання, етнос, релігія тощо);

– мережа стосунків і взаємодії в громаді;

– колективна дія (люди усвідомлюють спільний інтерес і спроможні на організацію колективної дії);

– сформована ідентичність (людина в громаді відчуває свою приналежність до єдиного цілого, емоційно пов`язана з цим утворенням, має певну лояльність стосовно неї).

Отже, термін "громада" стосується конкретних людей, певної території, а також  досвіду, соціальних стосунків і  прагнень.

Свої  повноваження територіальна громада  здійснює як безпосередньо, так і  через органи місцевого самоврядування – перш за все через місцеві  ради, які складаються з обраних  населенням відповідної території  депутатів, а також через сільських, селищних і міських голів, також обраних громадою [5, c.12].

У різних країнах участь бізнесу в розв’язанні  соціальних проблем територіальних громад або жорстко регулюється  чинним законодавством, або здійснюється самостійно під впливом спеціально встановлених стимулів і пільг на основі традицій доброчинності та соціальної етики. В Україні цей процес щойно  на початковому етапі свого розвитку і відбувається в умовах панівних позицій держави та вкрай слабкого розвитку інститутів громадянського суспільства. Щоб забезпечити якісну взаємодію, органи місцевого самоврядування мають  отримати належну законодавчу базу, щоб на основі координації зусиль доброчинної діяльності бізнесу  та цільового використання статей місцевого  бюджету поетапно розв’язувати проблеми утилізації відходів, зменшення рівня  забруднення довкілля і інші. Соціальна  взаємодія бізнесу і місцевого  самоврядування дає можливість на кожній території створити регульовану  систему корпоративної соціальної відповідальності.

Соціально відповідальний бізнес слідуючи передовій практиці соціальної відповідальності, розуміє і розділяє проблеми регіонів і їх жителів і вважає за необхідне брати участь у вирішенні територіальних проблем. Соціально відповідальний бізнес вважає продуктивнішим керуватися не філантропічними міркуваннями, а прагнути вирішувати проблеми системно. Тому він обирає шлях соціального інвестування – підхід, органічний для бізнесу, націленого на здобуття конкретних результатів [7,c.15].

Під соціальними  інвестиціями розуміємо фінансування суспільно значимих соціальних проектів і програм, які: мають стратегічний характер, тобто пропонують комплексні рішення з врахуванням перспективних  завдань; створюють нові можливості, якими можуть скористатися максимальне  число жителів міст і сіл; покращують якість життя населення; отримують  підтримку основних зацікавлених сторін, яка може виражатися в безпосередній  участі в проекті, співфінансуванні і інших формах.

Ціль  системного підходу до соціальних інвестицій – забезпечити сприятливе соціально-економічне середовище для стійкого розвитку бізнесу

Принципи  [3,c.98]:

• обґрунтованість стратегій соціально-економічного розвитку територій  і їх націленість на довгостроковий результат;
• усвідомлення кожною із сторін своєї частки відповідальності за стійкий розвиток територіальних громад;
• прямий зв'язок програм взаємодії з місцевими співтовариствами із стратегічними питаннями розвитку бізнесу і з думками жителів регіонів присутності;
• відвертість, діалог і взаємодія;
• ефективність соціальних інвестицій, їх відповідність масштабам і перспективам розвитку бізнесу підприємств.

 Пріоритетні напрями системного підходу до соцінвестій:

• сучасна освіта;
• охорона здоров'я;
• культурне надбання і розвиток;
• енергоефективність;
• розвиток бізнес-середовища.

 

 

2. Вплив громади на роботу компаній та відповідальність компаній перед населенням.

 

Перехід України до сталого економічного розвитку, її інтеграція до європейського  і світового співтовариства вимагають  запровадження сучасних практик  взаємодії держави і бізнесу, а також бізнесу і суспільства, які б дозволили посилити взаємну  відповідальність усіх учасників суспільного  життя, створити умови для подальшого стабільного розвитку суспільства, заснованого на врахуванні якнайширшого кола інтересів.

Нині  у найбільш економічно розвинених країнах  світу набуло поширення явище  «соціальної відповідальності бізнесу» (СВБ), яке слід розуміти як відповідальність організації, компанії за вплив рішень і дій на суспільство, довкілля шляхом прозорої та етичної поведінки, що сприяє сталому розвитку, у т.ч. здоров’ю і добробуту суспільства; зважає на очікування заінтересованих сторін; відповідає чинному законодавству  та міжнародним нормам поведінки; інтегрована  у діяльність організації та практикується  в її відносинах [7].

Таким чином, СВБ є добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, спрямованою на дотримання високих стандартів операційної та виробничої діяльності, соціальних стандартів та якості роботи з персоналом, мінімізацію шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо, з метою вирівнювання наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращання результативності бізнесу та показників прибутковості у довгостроковому періоді.

СВБ тісно  пов’язана з діяльністю компаній з досягнення ділової досконалості та якості в організації виробництва. Ці аспекти діяльності компаній переважно  регулюються міжнародними стандартами  серії ISO 9000.

У сучасному  світі соціально відповідальна  діяльність бізнесу є загальноприйнятим  правилом, якого дотримується значна кількість великих, середніх і навіть малих компаній по всьому світу. З огляду на надзвичайну суспільну та економічну користь, що містить у собі соціальна відповідальність бізнесу, питання її розвитку належать до сфери особливої уваги органів державної влади багатьох країн світу та провідних міжнародних організацій. Проявом цієї уваги є розроблення стандартів СВБ і заходів зі стимулювання бізнесу до соціально відповідальної діяльності.

У більшості  країн ЄС у різній формі розроблені та функціонують державні програми підтримки  і стимулювання СВБ. Завдяки цим  програмам держава визначає бажану поведінку для бізнесу, долучає  компанії приватного і державного секторів до спільного виконання соціально  важливих завдань, матеріально стимулює бізнес до соціально відповідальної діяльності тощо.

Основними характеристиками СВБ є добровільність; інтегрованість у бізнес-стратегію організації, компанії; системність; користь для всіх заінтересованих сторін: співробітників, споживачів, акціонерів, громади тощо, а також для самого підприємства; внесок у процес сталого розвитку. Соціальна відповідальність не обмежується благодійністю.

Соціальна відповідальність бізнесу містить у собі процедури і практики компаній з семи аспектів діяльності: 1. організаційне управління; 2. права людини; 3. трудові відносини; 4. етична операційна діяльність; 5. захист навколишнього середовища; 6. захист прав споживачів; 7. розвиток місцевих громад і співпраця з ними [7].

 

3. Розвиток партнерств з місцевою владою та громадою. Участь компаній у життєдіяльності громад

 

Державно-приватне партнерство – це своєрідний інституційний та організаційний альянс державної влади і приватного бізнесу, створений задля реалізації суспільно значущих проектів у широкому спектрі діяльності – від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до надання суспільних послуг у масштабах всієї країни чи окремих територій. Державно-приватне партнерство дозволяє об’єднати ресурси держави та бізнесу. Внеском з боку держави є об’єкти інфраструктури, нові сегменти клієнтів, фінансові гарантії, а з боку бізнесу – інвестиції, навички управління, зниження витрат, інноваційні рішення тощо. Стратегічними напрямками використання механізмів співпраці бізнесу і держави в реалізації інфраструктурних проектів на рівні місцевого самоврядування виділяють транспорт, зв’язок, сферу ЖКГ, інновації, а в соціальній сфері – освіту, охорону здоров’я, комплексну систему соціального захисту населення [1].

Характерними ознаками державно-приватного партнерства, що відрізняють його проекти від інших форм відносин держави й бізнесу, є:

–    визначені строки дії угод про партнерство.

Проекти, як правило, створюють під конкретний об’єкт (порт, дорога, об’єкт соціальної інфраструктури), який мають завершити у встановлений термін;

–    специфічні форми розподілу відповідальності між партнерами.

Держава декларує мету проекту з позиції суспільних інтересів і визначає вартісні та якісні параметри, здійснює моніторинг реалізації проектів, а приватний партнер бере на себе оперативну діяльність на різних стадіях проекту – розробку, фінансування, будівництво й експлуатацію, управління, практичну реалізацію послуг споживачам;

–    специфічні форми фінансування проектів.

За рахунок приватних інвестицій, доповнених державними фінансовими ресурсами, або ж – спільне інвестування декількох учасників;

–    поділ ризиків між учасниками угоди на основі відповідних домовленостей.

У «Зеленій книзі про державно-приватне партнерство» (2004 р.), прийнятій у рамках Євросоюзу, визначено два типи такого партнерства:

- договірного характеру. Відповідно до нього приватній особі за виконану роботу чи надані послуги гарантована винагорода від публічної організації та/або безпосередніх користувачів, і це регулюється директивами ЄС щодо проведення публічних тендерів.

-  інституційного характеру. В його межах можливе формування нової юридичної особи, співзасновниками якої є публічна і приватна організації.

У більшості випадків механізм державно-приватного партнерства використовували в країнах Європи саме для створення інфраструктурних об’єктів. Наприклад, у Фінляндії таким чином були побудовані центральні автошляхи, у Португалії – реконструйовані аеропорти та регіональні шляхи, у Франції – оновлено мережі водопостачання та побудовані швидкісні автомагістралі.

Місцева влада може створювати партнерські стосунки з приватним сектором у наступних випадках [4,c.55]:

–    проект не може бути реалізовано за рахунок фінансових ресурсів або спеціальних знань місцевої влади;

–    бізнес-партнер підвищить якість і рівень виконання проекту або надання певних послуг;

–    участь бізнес-партнера прискорить упровадження проекту;

–    участь бізнес-партнера в державних проектах підтримують споживачі послуг;

–    є можливість для конкуренції між компаніями, що бажають взяти участь у партнерстві;