Розвиток українскої культури 19-20 століття

Етапи

 

Розвиток української  культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи[1]:

Національне відродження (1917—1933)

 

Під час I етапу національного  відродження було проголошено національну  суверенну державу при повному  дотриманні демократичних засад  рівності українського народу і тих  народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається  хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні  наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію  національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

 

Для II етапу характерний  монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

 

В III період відродження —  політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася  відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося  деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

 

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління  митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти  тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася  трагічно: більшість з «шестидесятників»  були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

 

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські  вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення  штучних догм соцреалізму і вартостей  комерційної поп-культури.

[ред.]

Загальна характеристика

 

Однією з принципових  особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного  чинника. При цьому переважав  не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української  культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева  і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання  Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину  сторіччя, українська культура пройшла  складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок  одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації  влади провідну роль відігравала  особа першого керівника комуністичної  партії і, відповідно, всієї держави.

 

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але  й почалися докорінні зміни суспільного  ладу.

 

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української  культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України  входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося  об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

 

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями  еміграції. Тому характерними для української  культури є два потоки розвитку —  в Україні і в діаспорі. В  діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна  Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема  в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських  інженерів, лікарів тощо; церковні —  православна та греко-католицька гілки  української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і  Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

 

Участь інтелігенції в  політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної  Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

[ред.]

Початок ХХ століття

 

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних  традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський  процес в царині художньої  культури («європеїзація», «космополітизм»,  «модернізм»).

 

Традиційні тенденції  в царині літератури — романтизм  і неореалізм поєднувалися з розвитком  футуризму, символізму. Так, фахівці  виділяють «нову школу» української  прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий  напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з  М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого  літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

 

На початку століття в  українській літературі помітне  місце займали письменники, творчість  яких у роки радянської влади замовчувалася  або спотворювалася. Серед них  В. Винниченко — діяч Центральної  Ради, прозаїк, драматург, твори якого  характеризувалися різноплановою  проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант — поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського  в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події  минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася  національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663—1687 рр., даються  портрети П. Тетері, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

 

Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує  динаміку фольклорної виразності і  кращі традиції класики. У цьому  напрямі розвивалася творчість  М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили  творчу спадщину М. Лисенка.

 

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали  такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську  освіту і перебували під впливом  сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор  О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

 

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного  театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український  стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа  Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти  світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором  «Молодого театру» у Києві, в  якому на високому художньому рівні  вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр  передреволюційного періоду виховав  таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати  у Росію для того, щоб зробити  кар'єру, відповіла, що Україна надто  бідна, щоб її покидати.

 

З'являється український  кінематограф. Перші українські хронікальні  фільми були відзняті у Харкові. Там  же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український  постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали  участь видатні українські актори —  М. Садовський, М. Заньковецька, Любов  Лінницька.

 

В Україні продовжувався  прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький  пише історію Запорозької Січі, історію  періоду козаччини — І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства  — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового  товариста», 35 томів «Етнографічного  збірника», 15 томів «Матеріалів з  української етнології», 15 томів  були підготовлені історико-філософською секцією.

 

Початок ХХ століття — час  бурхливого розвитку повітроплавальних  апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі  проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києві. В 1913—1914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції  «Руський витязь» та «Ілля Муромець»  встановлює світові рекорди з  тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати  Євген та Андрій Касяненки в 1911—1913 рр. будують першу в країні авієтку  — малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий летун  того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк  у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка  вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими  для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.

 

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних  хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані  з роботою І. Мечникова та його учнів — Г. Мінха, В. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. Гіршмана, С. Ігумнова.

 

Культура України розвивалася  в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії  визнав шкідливим заборону української  мови, до 1917 в Україні не було жодного  державного навчального закладу, де викладання велося б українською  мовою. На початку першої світової війни  активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося  території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

 

Після повалення царату в  Україні почався новий етап національно-визвольного  руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже  в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося  переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України  було створено понад 80 українських  гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий  український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована  Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати  Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і  книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і  при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

[ред.]

1920-ті роки

 

Після завершення громадянської  війни і приходу до влади комуністичної  партії, зі створенням Радянського  Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також  в Україні. Культурний розвиток України  у 20-і роки — один з разючих  феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела  в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової  влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В  умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

 

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори  письменників-емігрантів донедавна  замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

 

[ред.]

Політика «українізації»

 

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала  підготовку, виховання і висунення  кадрів корінної національності, організацію  шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних  умов для всебічного культурного  і духовного розвитку національних  меншин.

 

Українізація дала позитивні  результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів  українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.