Розвиток українскої культури 19-20 століття

[ред.]

Репресії проти митців

 

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський  режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову  літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований  судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для  відділення України від СРСР. Головні  обвинувачення були висунені проти  віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації  не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих  процесів. Закрили секцію історії  Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

 

Обвинувачення в буржуазному  націоналізмі було висунене проти наркома  освіти М. Скрипника — старого  більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з  небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських  методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

 

У 1938—1954 було репресовано  майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками  радянської влади, воювали за неї, відбулися  як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили  життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в  участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

 

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої  розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи  бандури Гнат Хоткевич.

 

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців  репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

 

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській  культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної  народної культури, звичаїв, хранитель  мовних традицій.

 

Гонінням піддалася і  церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного  піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних  споруд — більше половини всіх храмів.

 

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку  для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати  свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця  А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

 

І все ж навіть у таких  найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української  культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи  освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при  зростанні зовнішньої загрози.

[ред.]

Роки війни

 

Важким випробуванням  для українського народу стала Друга  світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами  часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів  на захист Вітчизни з'явилися в газетах  вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

 

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали  з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна  прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

 

Офіційні органи, зокрема  Спілка письменників України, деякі  редакції знаходились в Уфі. Там  видавався тижневик «Література  і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у  вогні», «Україна звільняється». Видавнича  діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських  класиків.

 

У роки війни українські письменники  створили такі твори, як «Україна у  вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони  друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості  поетичних і прозаїчних творів 30-х  років.

 

Значний розвиток в роки війни  отримує документальне кіно. Кінооператори  здійснили справжній подвиг, донісши  людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога  на Правобережній Україні».

 

Трагічною помилкою стали  спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в  умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця  з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві  були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени  ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.

 

Тема війни ніколи вже  не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив  ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

[ред.]

Повоєнні роки

 

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в  таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в  освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «Вітчизна» і «Перець». У 1947 на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній  критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть  Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики  зазнавала з цих же позицій  творчість М. Рильського, а С. Голованівського  звинувачували в «безрідному  буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії по розвінчуванню  кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних  вчених від світового рівня.

[ред.]

1960—1980-і роки

 

60-80-ті роки зовні виглядають  найбільш стабільним часом радянської  історії, але і вони пронизані  глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова  політична обстановка в країні  поступово змінюється, настає «відлига».  Свою назву цей час отримав  за повістю І. Еренбурга, яка  дуже точно передала зміст  епохи. Це — десталінізація  суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення  багатьох імен, певна свобода  творчості, що породило безліч  надій. Однак реформи до кінця  доведені не були, корінних змін  політичного устрою не сталося,  дуже швидко почався відкат  перетворень, що призвів до  «застою». Проте для культури  хронологічно короткий період  «відлиги» мав величезне значення  і далекосяжні наслідки. Атмосфера  кінця 50-х років привела до  формування цілого покоління  так званих «шестидесятників»  — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю  до ідеологічного диктату, повагою  до особистості, прихильністю  до національних культурних цінностей,  ідеалів свободи. По-різному складалися  їх стосунки з владою, але загалом  творчість цього покоління визначила  шляхи всього подальшого розвитку  української культури.

 

У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане  відставання Радянського Союзу  від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної  революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги  розвитку науки, створювалася безліч нових  галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість  періодичних видань, у великих  економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система  освіти. У 1959 році обов'язковою стала  восьмирічна освіта, в 1977 — середня.см

 

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче  об'єднання, куди входили науково-дослідний  інститут, конструкторське бюро, два  дослідних заводи. Тут було запатентовано  понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним  променем, лазерної обробки. При створенні  англо-французького літака «Конкорд»  була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої  якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві  створена перша в історії людства  «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж  за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної  ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик  і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний  конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик  І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург  М. Бурденко та інші.

 

Однак збереження чисто адміністративного  централізованого управління, системи  оцінки тільки за кількістю виробленої продукції — так званому «валу» приводили до повної економічної  незацікавленості підприємств у  технічних новинках. Тому дуже часто  виходило, що винаходи, зроблені в нашій  країні, за кордоном знаходили ширше  застосування. Один з характерних  прикладів — технологія безперервної розливки сталі у металургії. Перша  така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х  років частка такої технології в  Україні становила близько 10%, в  той час як Японія, Франція, Німеччина  перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався  такою ж якістю. Скорочувалася  сфера застосування української  мови. Кращі наукові сили, величезні  кошти, передові технології концентрувалися  у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання  України, як і в цілому СРСР, з  середини 70-х років перетворилося  на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для  визначення якої використовують різні  терміни — постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

 

Поступально, але суперечливо  розвивалися всі сфери художньої  творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі  стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості  О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою  авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення  її гуманістичних основ, посилення  аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили  про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного  перекладу, яка має високий міжнародний  авторитет.

 

У той же час творчість  продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство  часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені  від творчості письменників, які  емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце  серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував  Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне  звільнення України. Романи І. Багряного  «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина  біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні  стали надбанням читача, були оцінені  критиками як серйозний внесок в  українську культуру.

 

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу  совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. На Донбасі пройшла  молодість поета В. Стуса, чия  доля набула символічного значення. Він  закінчив Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті «Соціалістичний Донбас». Вже перші проби пера показали, що з'явився неабиякий поет з загостреним  сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна  громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської»  інтелігенції Києва. У 1972 році він був  арештований «за антирадянську  агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і  в 1980 році отримав другий строк — 15 років. Правдиве відображення життя  колгоспників, протест проти політичних репресій — цього вистачило, щоб  знищити поета. Він трагічно загинув  у таборі для політв'язнів на Уралі  в 1985 р., не доживши до радикальних  змін: