Світогляд східних слов'ян дохристиянського періоду

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………….…...3

Розділ 1. Формування світогляду східних слов’ян

1. . Релігійні уявлення східних слов’ян……..…………………...........5
2. . Слов’янська міфологія як віддзеркалення світогляду

  народу……………………………………………………..………..10

Розділ 2. Духовне життя  східних слов’ян дохристиянського періоду

2.1. Слов’янська демонологія……………...………….........................16

2.2. Пантеон слов’янських божеств……..……………….....................21

Висновки….......................................................................................................27

Список використаних джерел……….............................................................29

Додатки………………….................................................................................31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку вітчизняної історичної науки надзвичайно велика увага приділяється питанням відродження та збереження духовного надбання українського народу, його самобутніх традицій, вірувань і фольклору. Величезний пласт культурної та сакральної спадщини українців, що сформувався з часів прийняття Руссю християнства, має своїм підгрунтям більш ранні світоглядні та релігійні уявлення народів, що колись проживали на території сучасної України. Найбільшою мірою на розвиток християнської культури Київської Русі вплинули язичницькі вірування східнослов’янського етносу, вплив котрих відчувався ще тривалий час після християнізації Руської держави. Залишки цієї самобутньої язичницької культури дійшли до наших часів у зміненому, трансформованому вигляді як елементи народних світоглядних уявлень, фольклорної творчості, легенд, міфів, обрядів тощо. Саме тому для більш повного та цілісного розуміння процесу розвитку духовної культури українців доцільно спочатку розглянути основу її еволюції – світогляд, міфологію та релігійні вірування східних слов’ян.

Таким чином, актуальність нашого дослідження зумовлена потребами поглибленого вивчення сакральної та культурної спадщини українського народу, підвищеним інтересом до витоків української духовної культури, впливом міфологічного язичницького світобачення наших предків на формування подальшого світогляду українського народу, синтезу християнства і прадавніх язичницьких культів. У науковій літературі      розробкою     цих     питань     займались     такі     вчені,      як

І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, Б. Ребіндер, І. Россоха, Г. Лозко та інші. У нашій роботі ми спробуємо, спираючись на відомі наукові роботи, ретельно дослідити означену проблему.

Об’єкт дослідження – духовна культура східних слов’ян дохристиянського періоду.

Предмет дослідження – світоглядні уявлення східних слов’ян дохристиянського періоду.

Мета дослідження – охарактеризувати світогляд східних слов’ян, з’ясувати роль і місце їх міфології в контексті розвитку їхньої художньої культури, дослідити основні класифікації східнослов’янської демонології та особливості пантеону головних божеств слов’ян.

Об’єкт, предмет і мета дослідження зумовили такі завдання:

• охарактеризувати світогляд східних слов’ян дохристиянського періоду, визначити головні культи та з’ясувати їх місце у духовному житті слов’ян;
• з’ясувати роль і місце міфології слов’ян у контексті розвитку української культури;
• розглянути основні класифікації східнослов’янської демонології та визначити особливості пантеону богів східних слов’ян.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Формування світогляду східних слов’ян

 

1.1. Релігійні уявлення східних слов’ян

 

Серцевиною культури слов’ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уявлення про світогляд давніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія, що розглядатимуться нижче. Етнографія слов’янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення світоглядних уявлень стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі та фольклорі.

Формування східнослов’янського етносу припадає на І ст. до н.е. – І ст. н.е. і пов'язане з розквітом зарубинецької культури – культури осілого автохтонного населення Середнього Подніпров’я. На початку VI ст. н.е. внаслідок розселення на захід та південь сформувалися три підгрупи слов’янських народів: західнослов’янської мовної сім’ї, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов’янської, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов’янської сім’ї, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Світогляд східних слов’ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі – «суду Божому». Щоправда, доля у східних слов’ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Культура давніх слов’ян відображалася у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, що складав основу усієї східнослов’янської міфології та релігійних вірувань, тотемізму та фетишизму. На основі цих першорілігій сформувалися культи всемогутніх сил природи та усього живого, поклоніння Землі-Матері та культ предків. Останній був пов’язаний з уявленнями про існування душі у кожній речі (анімізм). Вважалося, що душі предків не покидають землю після смерті, а поселяються в лісах, гаях, де перевтілюються у тварин і приходять до живих людей. Саме тому обряд поховання завжди мав на меті задобрення душі померлого.

Культ землі (або Землі-матері) виник у час переходу від мисливства до землеробства. Земля вважалася одухотвореною – вона була «матір’ю» і годувальницею. Її не можна було даремно копати, оскверняти (плювати). Традиція ховати померлого в землю підкреслює особливе ставлення до неї. На чужині земля з рідного поля була оберегом, і якщо людина помирала далеко від дому, то грудку рідної землі кидали їй в могилу.

У зв’язку з існуванням культу всього живого особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясен — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи. Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи, що розділяли світи людей і птахів; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджола й сонечко.

Не менш значущими і так само високо шанованими у прадавнього  слов’янства були культи вогню і  води  (обидві стихії вважалися священними та такими, що мають божественні очищувальні властивості. Межею між світами живих та мертвих вважалася ріка, тому покійника нерідко пускали плисти за течією. Межею був і вогонь (ритуал спалювання), котрий очищав душу померлого та разом з димом відносив її у Вирій); культ грози – поєднання вогню і води – мав на меті задобрення «розгніваного» неба; культи змія (символ смерті та божества підземного царства Велеса), хліба та орача (розвинувся в часи переходу до землеробства), а також культ небесних світил (особливу шану віддавали тріаді Сонця, Місяця і Зорі). Усі ці культи співіснували одночасно і обов’язково супроводжувались різноманітними ритуальними діями, ворожбою, що є яскравим проявом ритуальної магії. Як прояв фетишистських вірувань у східних словян існувало поклоніння предметам, що наділялись магічними властивостями (особливо яйцю як символу  першопочатку).

Універсальним синтезом світоглядних уявлень стародавніх слов’ян виступає дерево життя, або світове дерево, що росте у центрі Всесвіту. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо (світ безсмертних богів, Вирій), земля (світ людей), підземелля (царство смерті); чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу, символізувало життя та здоров’я, зламане та всохле – смерть, хворобу).

Стародавні слов’яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю людини, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав обов’язковий етап переходу до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, умилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу. На традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю і досягли громадської зрілості. Нерідко до небіжчиків застосовувався обряд кремації на вогнищі (як уже говорилось, вогонь очищував душу). Кістки після цього ритуалу клались до могил, котрі робились на пагорбах (в такому випадку ближчим був зв’язок землі та неба), або місцевостях біля великої води (річок, озер). До могил воїнів могли також класти обладунок, списи, стріли, збрую тощо. Стосовно самогубців, іноземців, молодих людей дошлюбного віку, дітей та деяких інших категорій мерців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Згідно з даними історичних джерел представників деяких з цих категорій покійників не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх «не прийме». Порушення цього табу у свідомості східних слов’ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. «Підозрілих» небіжчиків, яких звичайно називали «упирями», ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.

В уявленні наших предків  душа померлого може потрапити до Вирію (Ірію), або ж до Пекла, знову ж таки в залежності від того, ким була ця людина і від чого вона померла. До Ірію (царства світлих душ) потрапляли люди, за котрими прийшла «біла» смерть, тобто померлі від старості, хвороби, загиблі у битвах та жертви воєн. Людей, що потрапляли до Ірію, називали покійниками. Над їхніми похованнями насипали невеликий курган, що символізував «вагітну» землю для того, щоб душа таким чином переродилася. До царства чорних душ – Пекла – потрапляли люди, померлі «чорною» смертю. Як уже зазначалось вище, ними були самовбивці, всі, хто помер насильницькою смертю, або з необережності, а також відьми і чаклуни. Всіх, хто потрапив до Пекла, називали мертв’яками (на противагу покійникам, тобто душам, що знайшли після смерті спокій). В уяві пращурів мертвяки ставали перевертнями, вурдалаками тощо. Мертв’якам після смерті не розв’язували рук та ніг, над їхніми могилами не насипали земляний горб, щоб грішні душі не повернулися у світ живих.

Важливими є також уявлення словян, пов’язані зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов’яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів (паралелей) – гора «від землі до неба», «великий стовп», «біл-горюч камінь Алатир» і т.п. У подібній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню.

Антисвіт в архаїчній  уяві східних слов’ян дохристиянської  доби відділявся від реального світу  сакральним колом, яке повинно було оберігати живих людей від  негативного впливу мерців. З уявленням  про просторову межу між двома  світами був пов’язаний культ  язичницьких духів – берегинь. Порушення живими людьми священного кордону, який відділяв реальний світ від потойбічного, мало привести, в язичницькій свідомості східних слов’ян, до загибелі порушника. У їхній язичницькій уяві кургани-могильники являли собою «селища мертвих» або «общини мерців». Термін «світ» у ті часи означав групу поселень, розташованих навколо великого селища, яке називалося «весь» або «градок». Це дозволило зробити висновок, що «антисвіт», або підземний світ мертвих, куди потрапляли кальциновані кістки покійників, у свідомості давніх слов’ян-язичників складався з групи могильників, розташованих в тій місцевості, де колись жив померлий.

Таким чином, можна зробити  висновок, що світоглядні уявлення прадавніх слов’ян, сформовані у ключі тогочасних загальноєвропейських уявлень про світ, складались з великої кількості розвинутих культів (Землі-матері, культів усього живого, померлих предків, вогню і води і т.д.), що значною мірою містили у собі елементи анімізму (одухотворення усього оточуючого), тотемізму, фетишизму та магії. Велика увага приділялась обрядам поховання небіжчиків. Універсальним синтезом світоглядних уявлень слов’ян виступало світове дерево.