Світогляд східних слов'ян дохристиянського періоду

1.2. Слов’янська міфологія як віддзеркалення світогляду народу

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов’ян була міфологія. В перекладі з грецької «міф» означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій. 

Прадавні слов’янські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія» [12, c. 5].

До нас дійшли переважно  уривки прадавніх міфів, часто засмічені  пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині нелегко розпізнати, щоб  зібрати й вибудувати струнку  систему міфології. Тому переважно  джерелами її дослідження стають набагато пізніші вторинні джерела  – усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття слов’янства передхристиянської доби.

Характерною рисою міфології  східних слов’ян є пантеїзм (від гр. pan – все, і theoς – бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям [11, c. 7].

У наших предків існувала чітка ієрархія богів: на чолі всього світу стояли найстарші боги, котрі  керували всім життям, далі йшли нижчі за рангом боги, а також демони, які слугували старшим богам; внизу стояли люди, що могли конкурувати з демонами. На жаль, до наших часів не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих вказівок на зразок: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Дажбог» тощо.

За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів. Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв’язком з офіційним культом. До вищого рівня слов’янської міфології належали два праслов’янських божества: Перун та Велес, а також пов’язаний з ними персонаж жіночої статі, ім’я якого залишилось нез’ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Крім названих богів, до цього своєрідного пантеону вищих богів входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур (Дід Чур) і Рід (Род). Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Одним з найархаїчніших є  міф про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з’являється все живе на Землі, зокрема з половинок його шкаралупи з’явилися земля і небо. У іншому варіанті міфу землі виросли з грудки землі, котру дістала у своєму дзьобі з дна Океану качка. Згодом вона знесла 2 яйця, з котрих виникли добро і зло. З уявленням про яйце як про початок усього живого пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня – свята відродження природи і оновлення світу.

Як уже згадувалось, світоглядні  космогонічні уявлення давніх слов’ян втілювалися у образі світового дерева, котре уособлювало в собі єдність Всесвіту. Тому не випадково у одному з різновидів міфу про створення світу посеред первісного океану росло дерево (явір чи сосна), на якому три птахи вирішували, як влаштувати світ. Дерева вшановувались також як символи божеств.

Міфологія стародавніх слов’ян включає в себе й погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого було створено людину, вважалось дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов’ян, як і інших народів, пов’язує оживлення з блискавкою. Слов’янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливу долю [11, c. 33]. У цьому міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного),  що була характерна для світогляду стародавніх слов’ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога.

Космогонічний міф про  небесні світила Сонце, Місяць та Зорю (велика тріада світил) зберіг чимало наївних архаїчних особливостей світосприйняття слов’ян. У їхньому уявленні Сонце є прекрасною дівчиною в золотих шатах, а Місяць – закоханим у неї парубком. Після першої їхньої весни Місяць починає закохуватися у Зорю, і тоді Сонце золотим мечем розрубує його навпіл – з того часу Місяць стає щербатим. Таким чином пояснювалося явище змін фаз небесного світила.

Особлива увага приділялась  явищу блискавки, оскільки вона була знаряддям бога Перуна. Розбивання Хмари Громовиком розглядається, знову  ж таки, як шлюб: бог-воїн розбиває вогненною  стрілою богиню Хмару, яка проливається на землю зливою. Аналогічні сюжети є у «Ведах», де хмари – небесні  корови, яких переховує бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний Перунові).

Чистим від пізніших нашарувань можна вважати й міф про  боротьбу Велеса з Перуном. Велес  викрадає череду худоби (іноді людей  або саму жінку Перуна), за що бог-громовержець вражає стрілами небо і землю. Проте  Велес ховається у траві, за камінням, перетворюється на різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ. Живильна волога (жива вода) обожнювалася давніми народами і її образ присутній у міфологіях усіх індоєвропейських народів.

З початком міфологізації історичної традиції пов’язані герої міфологічного епосу. Вони відомі лише за даними окремих слов’янських традицій. У східних словян, приміром, це такі генеалогічні герої як Кий, Щек і Хорив.

Ще однією важливою рисою  міфології слов’ян є дуалізм – співіснування, протиставлення двох полярних сил (плодючості з безпліддям, літа з зимою, світла з темрявою, життя зі смертю, Білобога з Чорнобогом), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Головними парами протилежностей у міфології східних слов’ян є:

• життя – смерть: у слов'янській міфології божествами, що дарують життя, плодороддя, довголіття були Жива і Род. Мотиви вбивства пов'язані в слов’янській міфології з Чорнобогом, Перуном, що вражають демонічного супротивника. Втіленнями хвороби і смерті були Новь, Марена, власне Смерть як фольклорний персонаж і клас нижчих міфологічних істот: мара, замора, кикимора;
• чіт – непара: найбільш абстрактне і формалізоване вираження всієї серії протиставлень всієї слов’янської міфології. Воно припускає виокремлення сприятливих парних і несприятливих непарних чисел, наприклад днів тижня: четвер присвячений Перуну, п’ятниця – Мокоші і т.д.. Існували цілісні числові структури слов’янської міфології: три (три рівні світового дерева та Збруцького ідола, бог Триглав), чотири (чотириликий Збруцький Світовид), сім (сім богів язичницького пантеону), дев’ять і дванадцять. Нещасливі непарні числа, половина характеризують негативні поняття і персонажі, наприклад число 13, однооке лихо і т.п.;
• протиставлення чоловічий - жіночий співвідноситься з опозицією  правий – лівий у весільних і похоронних ритуалах (де жінки сидять ліворуч від чоловіків). Істотною є і відмінність чоловічих і жіночих міфологічних персонажів за функціями, значимістю і кількістю: малочисельність жіночих персонажів в пантеоні, співвідношення типу Див – Диви, Род – Рожаниці, Суд – судениці. Особливо значною була роль жіночого начала в магії;
• опозиція небо – земля (підземне царство) втілена в прив’язаності божества до неба, людини до землі. Міфи про «відмикання» неба і землі божествами, жайворонком або героїчним персонажем втілюють уявлення про зв’язок між двома вимірами. Мати сира земля – постійний епітет вищого жіночого божества. Під землею ж перебувають створіння, що асоціюються зі смертю (наприклад, русалочки-земляночки), і самі небіжчики;
• протиставлення північ – південь, захід – схід в космічному плані описує просторову структуру відносно сонця, в ритуальному плані – структуру святилищ, що орієнтувалися за сонцем, а також чотири міфологізованих вітри, співвіднесених зі сторонами світу.
• пара вогонь – волога втілюється в мотивах протиборства цих стихій. Особливу роль в численних ритуалах відіграє "живий вогонь", обряд спалення, запалення вогнища. На противагу їм існували обряди викликання дощу, культ колодязів, рік та озер. Вогонь і вода поєднуються в образах Перуна, Купала, вогняної ріки;
• міфологічними втіленнями протиставлення день-ніч є міфічні істоти: ночниці, полуночниці і денниці; зорі – ранкова, полуденна, вечірня, опівнічна. Кінь бога Світовита теж удень білий, вночі – чорний, брудний.

Отже, усе вищесказане дає нам  підстави стверджувати, що міфологія  східних слов’ян розвивалась у відповідності з головними світоглядними уявленнями про походження людей і богів, а також про будову світу. Провідними рисами міфології стародавніх слов’ян є пантеїзм, політеїзм та дуалізм. Міфологічні сюжети праслов’ян нерозривно пов’язані з релігійними віруваннями та провідними культами.

Розділ 2. Духовне життя східних слов’ян дохристиянського періоду

2.1. Слов’янська демонологія

Під демонологією (буквально – «вчення про демонів») розуміють уявлення будь-якого народу про духів, що дійшли з давніших часів. Дух – безтілесна нематеріальна  сила, яка творить або певним чином  впливає на життя людей. У міфології  це переважно невидимі істоти, які, проте, можуть показуватися людині, оскільки вони перебувають у постійній  взаємодії з людиною і матеріальним світом. Демонічних істот слід відрізняти від «непростих». Наприклад, гуцули відносили до останніх знахарів, примірників, градівників, віщунів та інших, вважаючи їх земним втіленням незвичайних  властивостей – як фізичних, так  і духовних. Духи і демони ж – повністю фантастичні істоти [17, c. 84]. Загалом давня слов’янська демонологія являє собою розвинену сферу духовної культури, в основі якої лежить ідея одухотворення всього оточуючого світу, сприйняття природи як живого організму, наповненого різноманітними духами.

У деяких народів  духи поділяються на злих і добрих. У прадавній східнослов’янській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро, яке приносять  духи, визначалось не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в певній ситуації. Тому слов’яни приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Втім, демон (виділено нами) характеризується як переважно злий дух, який з’являється блискавично і, вчинивши шкоду, безслідно зникає. Демони часом прирівнюються до людської долі, вони насилають ті чи інші сни, спонукають до певних вчинків, штовхають до катастрофічних подій [11, c. 24]. Як і в міфологіях інших народів, у слов’ян духи (демони) – це персонажі міфів, переказів, вірувань, які не є богами і займають нижче в порівнянні з ними становище.

У зв’язку з фактичним  двовір’ям слов’ян не зовсім чітким є поняття Нечистої Сили. Лише у  зв’язку з пізнішим прийняттям християнства зле начало у фантастичних уявленнях  абсолютизувалося, давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських забобонів тощо), а церква визнала їх «нечистою силою».

Загальноприйнятою є наступна класифікація персонажів слов’янської демонології:

• лісові духи. Їхнім господарем вважався Лісовик. Лісовими духами були: аука, барабашка, мавка, малі лісовики – лісовички, кікімори (шишимори), Дід Ох;
• польові духи. Головним серед демонів цього типу слов’яни вважали Польовика. До польових духів відносили межовиків, переплутів, полуденниць, духа-спориша та деяких інших;
• водяні духи. Ними за повір’ям ставали всі утопленики. Приміром, молоді дівчата перетворювались на русалок. Водяними духами керував Водяник. Ними були бродниці, анчутки (болотні чорти), ічетики, болотниці, русалки.

Структурно ж східнослов’янський пандемоніум розпадається на декілька родів: демони родинного вогнища (домовики); демони природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти); примари (злидні, блуд, мара, туга, трясця, завійна та ін.).

Прихід християнства у  демонологію мав подвійний характер: з одного боку її розвиток всіляко пригнічувався, а з іншого з’явились нові персонажі, такі, наприклад, як чорт. Відзначилось християнство і в поясненні деяких явищ. Приміром, з’явилась легенда про те, що після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяник, у лісі — лісовик та т.д. Подібні легенди характерні саме для раннього християнства, оскільки ще занадто сильним залишався зв'язок з язичницьким минулим.

Всі демони в баченні слов’ян  були антропоморфними, тобто людиноподібними, але водночас потворними і огидними для людського ока. Зв’язувала ж  світ людей і світ духів відьма (відюга, чародійка) – один із головних персонажів нижчої демонології.

Найпопулярнішими персонажами  давньої східнослов’янської демонології  були:

• русалки (русавки, водяниці, лоскотухи) – богині земної води, котрі живуть на дні водоймищ; неназвані маленькі дівчата, мертвонароджені або приспані матерями. Русалки – дуже гарні істоти з блакитним або синім тілом, зеленими або ж чорними очима та довгими пухнастими віями. Вони одягнені в довгі білі сорочки чи взагалі голі, з розпущеним волоссям аж до колін. За повір’ям, русалку може побачити тільки щаслива людина, але якщо вона комусь розкаже про це, з нею станеться велике лихо;
• чугайстер (лісовий чоловік, ночник) – заклята людина, мешканець лісів і гір. Він волохатий, голий, з рогами. За переказами, чугайстер може сягати від двох до семи метрів зросту. Його не може з’їсти жодний звір і не може вбити жодна людина. Чугайстер – цілком безневинна істота: він розуміє людські жарти, полюбляє грітися біля вогнища, віртуозно танцює та грає на сопілці. Чугайстрові підвладні всі тварини в лісі;
• Лісовик (лішак, лісун, пастух) – дух лісу, його господар. Як і чугайстер, це в цілому добрий дух. Разом зі своїм слугою – полісуном – він пильнує лісову звірину, випасає ії і всіляко оберігає. Живе лісовик на густих деревах або в дуплах сухих дерев. Людей він намагається заманити в хащу, де лякає їх. Вважалося, що лісовик боїться жару,  тобто вогню, що є символом бога блискавки та грому Перуна;
• Водяник (водовий, кум Гребінь) – міфічний персонаж, який володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, водориями, морями тощо. За прадавніми віруваннями, водяник голий, рудий, часто волохатий, з хвостом, крильми, малими ріжками. Він – володар усіх живих істот водяного царства, дух річок та озер. Неодмінним атрибутом водяника є золотий тризуб, котрим він вибиває із землі джерельну воду, щоб живити рослинність та водяних жителів. Водяник спить лише взимку, коли холод замикає дощі, що його живлять, і застилає води кригою. Жіночою паралеллю водяника є русалка;
• Польовик – міфічний  володар полів, степів і лук. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, маленькі ріжки, телячі вуха і великі зуби. Він міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Вважали, що він ховається в колоссі, тому щоб його не розгнівати на ниві залишали пучок незібраного збіжжя і закручували його ("завивали бороду" польовикові). Польовику приписуються й позитивні риси. Зокрема, його вважають охоронцем польових меж;
• домовик –  хатнє божество, що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи, життям усієї родини, яка живе в одній хаті.  Домовик уявлявся у вигляді маленького дідка у вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях, рогатій шапці та з люлькою. Вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ. Вважалося, що домовик є і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім’ї, і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя;
• злидні – у східнослов'янській міфології злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні.  Демонічні  істоти, що у переносному значенні символізували бідність (жити у злиднях — жити у бідноті);
• упир – мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Міфологічні легенди створюють образ Упира як старшого над відьмами. Згідно з уявленнями, упир є сином чорта й відьми. Упирі — це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками (перевертнями) або вбивцями. В східнословянській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха;
• чорт (гаспид, диявол, біс) – яскравий персонаж слов’янської міфології. Чорт втілював злу силу і уявлявся у вигляді лукавої людиноподібної істоти, хитрої і підступної. Вірили, що чорт водиться у безлюдних місцях, живе у безоднях, очереті, в пустелі, на руїнах і що він може перетворюватися на людину, тварину і різні речі. Часто замість слова «чорт» вживали різні назви: дідько, «той, що греблі рве» тощо;
• відьма – один із найяскравіших персонажів язичницького пандемоніуму слов’ян, котрий символізує не лише абстрактне зло: інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті. Сучасні етимологи пов'язують походження слова «відьма» з давньоруським іменником ведь (виділено нами) — «знання»: слово відьма спочатку вживалося в значенні «та, що все знає», і лише пізніше набуло негативного значення. В праслов’янській традиції через відьму відбувається зв’язок між світом людей і світом духів.