Світогляд східних слов'ян дохристиянського періоду

Отже, східні слов’яни мали велику кількість малих богів – духів (демонів), що згодом трансформувались і вже у зміненому вигляді увійшли у православну християнську традицію. Яскравою ознакою слов’янської демонології є дуже багатий пандемоніум, що базується на обожненні та поклонінні силам природи.

 

2.2. Пантеон слов’янських божеств

 

Задовго до прийняття християнства східні слов’яни були поганами (язичниками). Деякі слов’янські племена обожнювали природу та її явища, серед інших панував культ предків. Кожне плем’я шанувало своїх богів, а також мало свої власні культи. Втім, все ж панівною була віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Первісні релігійні погляди мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя; вони були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Про релігійні вірування на території сучасної України маємо підстави стверджувати, починаючи з другої чверті IV тис. до н. е., коли тут жили ранньотрипільські племена. В їхніх поселеннях знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, а також глиняних чоловічих фігурок, котрі використовувались під час обрядів хліборобської магії [17, c. 96]. Згодом почали поклонятися Роду (творцеві Всесвіту і всього сущого) Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. [11, c. 8]. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця (Велика Богиня, Берегиня), що символізувала щасливі пологи, була покровителькою плодючості і мала таємний зв’язок з зірками. Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя. Окрім Культів Рода і Рожаниці мали поширення культи померлих предків та життєдайних природних сил. Відтак виникла ціла ієрархія божеств у масштабах племен і ширше, що підтверджується писемними матеріалами та археологічними джерелами.

Панувало багатобожжя, яке, однак, не заперечувало існування єдиного божества. Нерідко ним визнавали Перуна, проте є свідчення, що від цього божества відрізнялась єдина верховна істота – Бог, яка в інших слов’янських народів називалась також Щонайвищим Богом, Прабогом (інколи ототожнювався зі Сварогом) [17, c. 97]. Оскільки у світогляді стародавніх слов'ян ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали прадавні боги Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Про персонажів давньослов’янського  язичницького пантеону маємо підстави судити, починаючи з 980 р., після проведеної Володимиром Святославичем релігійної реформи, під час якої київський  князь запровадив єдиний для всього східнослов’янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.

Найбільше, як уже було сказано, слов’ян вражали явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Тому не випадково найбільше шанувався Перун – бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі і добрий, і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія (котрий втілював Велеса), який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його.

До язичницького пантеону словян входили  також наступні божества:

• Сварог – бог неба й вогню, прабог усіх богів, батько Сонця, владика світу, котрий періодично скидає старих богів і породжує нових (сва – все, рог – родити). Символом Сварога була свастика – знак небесного вогню, що дійшов ще з часів бронзового віку (IV тис. до н. е. – VІ ст. до н. е.);
• Дажбог – бог світла і Сонця, син могутнього бога вогню Сварога; подавач усілякого добра, опікун людської долі та достатку; бог, який дає білий день, щастя і любов. Зі сходом Сонця у слов’ян-язичників асоціювалося його відродження, а тому Сварог є божество-батько, який дає життя Сонцю Дажбогу;
• Хорс – божество життєдайного сонячного світила, віддзеркаленого в Місяці. Хорс – син Дажбога. З початку створення світу він призначений богами бути охоронцем сонячного світила вночі, і Місяць від тих часів став на службі у Хорса. Давні слов’яни вважали, що коли місячна ніч – то Місяць веде розмову з Сонцем;
• Мокош, або Мокоша – богиня вологи, дощу й життя, єдине жіноче божество у київському пантеоні, утвердженому Володимиром. Покровителька породіль та жіночих ремесел, передусім прядіння і ткацтва. Мокош буда богинею-матірю, її шанували як дарувальницю життя, першопричину життя і смерті. Вона також вважалася богинею землі і рослинності;
• Стрибог – стародавнє божество вітру, точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути – лук і стріли. Тому не виключено, що Стрибог був також божеством війни, руйнівником, котрий знищував дари Дажбога;
• Велес, або Волос – божество достатку, багатства, торгівлі, що мав вигляд чоловіка зі зміїним хвостом. Це опікун купців, охоронець худоби. Окрім того, Велес – покровитель поезії, співу й музики, підземний володар.

Нижче за ієрархією стояли боги: Симаргл (бог рослинності), Лада (богиня кохання), Купава (богиня зачаття і родючості), Лель (божество пристрасті), Прия (богиня симпатії), Дана (богиня рік), Жива (богиня життя, що могла перетворюватись на зозулю), Баба Яга (богиня смерті). У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілювали інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса – бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош – богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різних берегинь.

Відмітною рисою є і слабо  виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують  переважно фантастичних істот. Скульптурні  зображення божеств (їх називають ідолами) виконувалися частіше за все з  дерева, рідко з каменю. Ідол –  слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ» бога. Синонімами цього слова є кумир, бовван. «Кумир», як вважають дослідники, означало «велетень» і було пов’язано  з етнонімом «кіммерійці». Слово «бовван» – імовірно пов’язане з сучасним прикметником «бовваніти», тобто «бути високим», «виднітися здалеку» [11, c. 42]. Унікальним пам'ятником культової скульптури того часу є так званий ідол Світовида (Збруцький ідол), знайдений у 1848 р. в річці Збруч на Тернопільщині. Досі в наукових колах немає єдиної думки, кого ж саме він зображає. Найпоширенішою є версія, що ідол поєднує у собі зображення п’яти богів: Мокоші з ритуальним рогом, Лади з обручкою, Перуна з мечем на коні, божества без атрибутів (ним, найімовірніше, вважають Дажбога), а також триликого Велеса. Статую поділено на три рівні: верхній ярус (небесний) присвячений чотирьом богам під однією шапкою; другий ярус – світ людей, котрі водять хоровод (ритуальний танець, присвячений богам); третій, найнижчий ярус (підземний) містить зображення Велеса, котрий тримає верхні світи [11, c. 45].

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д. Нерідко створювались цілі священні комплекси – святилища – з великою кількістю ідолів, жертовним вогнищем і т.п. Існує кілька назв для позначення таких святилищ: храм (хороми) – довга споруда у формі дуги, збудована навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. Хороми могли слугувати місцем для трапези і вміщувати до 300 чоловік (Ржавенське, Благовіщенське святилища); капище – вирівняний майданчик навколо статуї божества (ідола, капі). Капища влаштовувались на природних або штучних підвищеннях; мольбище – місце для молінь та магічних ритуальних дійств [11, c. 41]. Моління давніх словян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних лісах заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити птахів, полювати, адже ці ліси вважалися житлом богів.

Місце перед статуями (ідолами), де приносилися жертви, називалося требищем (жертовником). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. В жертву могли принести їжу і питво, частину урожаю, птаха, тварину, полоненого ворога, зброю, інколи – первістка. Якщо після смерті чоловіка залишалася дружина, то її також могли вбити на його могилі. Загалом же у слов’ян не практикувалися людські жертви. Нерідко жертвоприношення поєднувалось з ритуальною трапезою на честь богів задля їх умилостивлення.

Виходячи з усього зазначеного, ми можемо підсумувати, що релігійні вірування стародавніх слов’ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Отже, підсумовуючи результати нашого дослідження, ми можемо зробити  ряд висновків:

• світогляд східних слов’ян дохристиянського періоду ґрунтувався, головним чином, на обожненні сил природи, наданні усім явищам оточуючого світу розумного начала, їхньому одухотворенні (анімізм). Творцями Всесвіту, людини, а також усього живого виступають всемогутні божества. Єдність небесного (безсмертного, вічного), земного (смертного, швидкоплинного) та підземного (потойбічного) світів в уяві стародавніх слов’ян втілювалась в образі світового дерева;
• головними культами слов’ян були: культ померлих предків, культи Землі-матері та усього живого, культи вогню і води. Значна увага приділялась обряду поховання;
• міфологія стародавніх слов’ян була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації слов’янського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов’янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел. Характерними рисами міфології східних слов’ян є пантеїзм, політеїзм та дуалізм.
• східні слов’яни мали велику кількість малих богів – духів (демонів), образи котрих згодом трансформувались і вже у зміненому вигляді увійшли у православну християнську культуру. Яскравою ознакою слов’янської демонології є дуже багатий пандемоніум, що базується на обожненні та поклонінні силам природи. Загальноприйнятою є наступна класифікація персонажів слов’янської демонології: лісові, польові та водяні духи;
• релігійні вірування стародавніх слов’ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем. Панувало багатобожжя, котре, втім, не заперечувало ідеї єдиного найголовнішого божества. Пантеон язичницьких богів складався, в основному, з божеств, котрі втілювали могутні сили природи: Перун – грім і блискавку, Стрибог – вітер, Сварог – сонце і т.д. У пантеоні було порівняно мало богів, котрі втілювали безпосередні повсякденні інтереси людини. У ранній період слов’яни-язичники молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

1. Бойко О. Історія України : Посiбник. – К.: Академвидав, 2003. – 655 c.
2. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
3. Головацький А. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія. – К.: Довіра, 1991. – 94 с.
4. Гончарук П. Історія України : з давніх часів до початку ХХ століття. Курс лекцій : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: КСУ, 2004. – 524 с.
5. Грушевський М. Історія України-Руси : До 125-рiччя з дня народження М. Грушевського : В 11т., 12 кн. / НАН України; Археогр. комiс. АН УРСР, ін-т історії України УРСР, Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту. – К.: Наук. думка, 1991. Т.1: До початку XI віку. – Репринт. вид. – 648 c.
6. Завадська В., Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології. – К.: Орфей, 2002. – 448 с.
7. Ігнатович Е. Україна – TERRA INCOGNITA: новий погляд на невідомі факти II-V століть нашої ери. – К.: Знання, 1992. – 48 c.
8. Історія України : універс. ілюстр. Довідник / В. Губарев; пер. Б. Губарева. – Донецьк: БАО, 2008. – 576 с.
9. Кислашко О. Дохристиянські вірування і виховання особистості в народів Руси-України // Українська література в загальноосвітній школі. – 2010. – N3. – С. 28-30.
10. Лозко Г. Під знаменами рідної віри. Релігійні аспекти воєн князя Святослава // Політика і час. – 2005. – N11. – С. 85-93.
11. Лозко Г. Українське язичництво. – К.: Укр. Центр духовн. культури, 1994. – 96 c.
12. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу : ескіз укр. міфології. – К.: Обереги, 1992. – 88 с.
13. Рассоха І. Язичницькі релігії та міфи народів світу / ред. Рассоха І.М., пер. Коротаєв М.С. – Х.: Ранок, 2002. – 144 с.
14. Ребіндер Б. Влесова книга : життя та релігія слов'ян. – К.: Мале підприємство «Фотовідеосервіс», 1993. – 80 с.
15. Релігієзнавчий словник / Українська асоціація релігієзнавців; ред. Колодний А.М, ред. Лобовик Б.О. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392 с.
16. Токарев С.А. Ранние формы религии / ред. В.П. Алексеева. – М.: Политиздат, 1990. – 624 с.
17. Українське народознавство : навч. посіб. / М.С. Глушко, Т.О. Гонтар,  Г.Й. Горинь; ред. С.П. Павлюк. – К.: Знання, 2006. – 567 с.
18. Фаминцын А.С. Божества древних славян. – СПб.: Алатейя, 1995. – 363 c.
19. Цибулькін В. Трансформація язичницьких культів у культурі   східнослов'янських народів // Соціальна психологія. – 2009. – N5. – С. 159-164.