Підприємноцтво в державному секторі економіки

• Перше – термінова відмова від збанкрутілого поступового роздержавлення.
• Друге – більш активне і ефективне використання методу корпоратизації – процесу перетворення у відкриті акціонерні товариства державних підприємств, створення закритих акціонерних товариств, певна частка структурного фонду яких належить державі.
• Третє – формування сучасного фондового ринку.
• Четверте – повсюдне введення в обіг і реалізацію приватизаційних майнових сертифікатів, здатних забезпечити активізацію участі всіх громадян України у приватизаційних процесах.
• П'яте – активізація захисту великих і середніх підприємств від їхнього руйнування в процесі приватизації.
• Шосте – розв'язання широкого комплексу проблем соціального захисту працюючих на об'єктах, що приватизуються.
• Сьоме – забезпечення правових гарантій власникам приватизаційного об акта стосовно володіння, розпорядження і користування земельною ділянкою.
• Восьме – ширше залучення до приватизаційних процесів інституціональних інвесторів.
• Дев'яте – створення правової бази, яка регулювала б постприватизаційну підтримку підприємств з боку держави.

     Але лише комплексне і взаємоузгоджене  у часі здійснення описаних вище організаційно-екон6омічних  заходів може забезпечити суттєве  прискорення і достатню ефективність приватизації державних підприємств.

     Система управління може істотно впливати на ефективність підприємницької діяльності лише тоді, коли її належним чином адаптовано до ринкових умов господарювання. У зв'язку з цим діючі системи управління підприємствами і корпораціями мають бути реструктуризовані у напрямку максимально можливого наближення до сучасних вимог ринкової економіки. Вдосконалення структури управління корпораціями має передбачити створення в них передовсім управлінь аналізу і аудиту, маркетингових досліджень та зовнішньоекономічних зв'язків.

     Активізації та підвищенню ефективності підприємницької діяльності можуть сприяти створення торгівельних представництв в інших країнах та спеціальних магазинів для продажу власних товарів. На розширення масштабів підприємництва позитивно впливатиме також розвиток спеціальних центрів із надання послуг виробничого характеру, зв'язаних профілем і спеціалізацією корпорації.

     Подальший розвиток підприємництва в різних корпораціях  та інших організаційних утвореннях подібного типу майже завжди потребує формування централізованого фонду фінансової взаємодопомоги. Грошові кошти цього фонду можна (варто) нагромаджувати на спеціальних банківських рахунках. У ряді випадків (наприклад, при функціонуванні над великих корпорацій) може виявитись ефективним створення відомчого комерційного банку.

     Сучасні підприємці можуть ефективно господарювати лише за умови широкомасштабної комп'ютеризації численних виробничо-технологічних процесів, різноманітних господарсько-економічних операцій та обґрунтування управлінських рішень, а також оснащення робочих місць сучасними комунікаційними системами. Цілком зрозуміло, що будь-яка підприємницька діяльність не може нормально здійснюватись без достатньо насиченого комерційно-інформаційного поля.

     Визначальною  та рушійною силою підприємницької  діяльності завжди були і залишаються кадри. Тому підготовка та постійне підвищення кваліфікації управлінських кадрів для підприємництва має винятково велике значення в існуючій системі господарювання. Багато вад підприємництва в Україні зумовлено саме відсутністю достатньої кількості досвідчених і висококваліфікованих фахівців. 
 
 

     3.2. Сучасні напрямки  інноваційної діяльності 
 

     У сучасній системі господарювання визначальною стає інноваційно-інвестиційна діяльність будь-якої певної її ланки – фірми (підприємства, організації, установи), компанії, корпорації тощо. Інноваційною звичайно вважають діяльність, яка зумовлена результатами маркетингових досліджень (вивчення ринку) та охоплює науково-технічні розробки, інженерну підготовку виробництва, технічні, організаційні та інші нововведення, формування інвестиційної політики та стратегії, визначення інвестиційних ресурсів та реальне інвестування новинок і нововведень. Ця діяльність ініціює та продукує різноманітні новинки, у процесі її здійснення використовуються багатоцільові нововведення.

     За  своїм характером і функціональним призначенням виділяють такі новинки і нововведення:

• Технічні;
• Організаційні;
• Економічні;
• Соціальні;
• Юридичні.

     Якщо  технічні й організаційні (майже  повністю), а економічні і соціальні  новинки (частково) підприємства й інші інституціональні утворення безпосередньо ініціюють, продукують і використовують, то економічні, соціальні та юридичні нововведення вони лише застосовують. Саме продукування новинок, використання нововведень становлять суть інноваційної діяльності будь-якого суб'єкта господарювання.

     За  своїми змістовими характеристиками і  формую конкретних дій інноваційно-інвестиційна діяльність фірми або іншого інституціонального утворення є цілеспрямованим  інтегрованим менеджментом, тобто сукупністю певних організаційно-економічних методів управління всіма стадіями і видами адекватних процесів і явищ на рівні різних суб'єктів господарювання. Виходячи з цього, всю сукупність основних напрямків інноваційно-інвестиційної діяльності умовно можна розподілити на три блоки: менеджмент науково-технічного прогресу; менеджмент організаційного процесу; інвестиційний менеджмент.

     Блок  менеджменту науково-технічного прогресу є провідним у системі інноваційно-інвестиційної діяльності фірми. У широкому сутнісно-змістовому значенні науково-технічний прогрес відображає постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

     Організаційний  прогрес виступає як комплексна характеристика процесу використання організаційних чинників розвитку і підвищення ефективності виробництва та інших видів людської діяльності. Блок його менеджменту створює умови для успішного здійснення науково-технічного прогресу.

     До  блоку інвестиційного менеджменту належать такі напрямки діяльності фірми, як обґрунтування і практична реалізація інвестиційної політики і стратегії, формування й використання інвестицій, визначення привабливості та економічної ефективності різних інвестиційних проектів. 
 

     3.3. Конкурентоспроможність  продукції та оптимізація поточних витрат підприємств 
 

     Поліпшення  якості засобів і предметів праці  відіграє важливу роль в інтенсифікації виробництва. Зростання продуктивності, надійності та довговічності виробів  рівнозначне нарощуванню обсягів  їхнього випуску без збільшення витрат на матеріальні й трудові ресурси. Висока якість предметів споживання повніше задовольняє матеріальні і культурні потреби людей, знижує питому вартість їх придбання (в розрахунку на одиницю часу використання).

     Конкурентоспроможність – це сукупність споживчих властивостей вибору, що характеризують його відмінність від виробу-конкурента за ступенем відповідності конкретним суспільним потребам, а також з урахуванням витрат на їхнє задоволення. Точна оцінка рівня конкурентоспроможності продукції може здійснюватись за трьома групами показників: технічних, економічних, організаційних.

     Практичне господарювання допускає використання дещо простішого методу оцінки конкурентоспроможності виробів, який зводиться до обґрунтування  і вибору головних техніко-економічних параметрів та присвоєння певної кількості балів(за прийнятою п'яти або десятибальною системою) усім конкуруючим між собою виробам. Для кожного з цих виробів визначається певна сума балів – інтегральний показник конкурентоспроможності на ринку. Конкурентоспроможність виготовлених і призначених для продажу на ринку виробів можна також визначати за ціновими показниками, порівняльною вартістю та прибутковістю. У випадках цінової конкуренції виріб вважається конкурентоспроможним, якщо його якісні показники, дизайн і продажна ціна не поступаються таким самим характеристикам аналогів.

     При визначенні рівня конкурентоспроможності продукції вирішального значення набуває  співвідношення між категоріями  “вартість” та “корисність”.

     Ступінь науково-технічного й економічного розвитку країни, потужність і якість її виробничого потенціалу та міжнародний імідж визначаються конкурентоспроможністю виготовлюваної продукції, обсягом її експорту. Нині Україна має в цілому низький рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробів. 

     Обсяг експортованих товарів ще не відповідає її потенційним можливостям. Тому треба  терміново задіяти як використовувані  раніше, так і нові шляхи підвищення якості виробів та забезпечення конкурентоспроможності товарів. Шляхами підвищення якості є: постійне вдосконалення виробів; оновлення техніко – технологічної бази підприємства; запровадження сучасних форм і методів; використання досвіду зарубіжних підприємств та інші. Шляхами забезпечення конкурентоспроможності товарів є: стандартизація продукції (запровадження міжнародних стандартів, вдосконалення вітчизняних стандартів і технічних умов. ); сертифікація продукції та систем якості (уведення обов’язкового стимулювання добровільної сертифікації ); державний нагляд за якістю товарів ; внутрішньовиробничі системи планування і технічного контролю.

     Для того, щоб почуватися впевнено в  умовах ринкової конкуренції та забезпечувати  фірмі підприємницький успіх, необхідно  скорочувати передовсім поточні  витрати на виробництво продукції (надання послуг).Але світовий досвід показує, що найкращих результатів можна досягти не за найбільшої мінімізації витрат на виробництво,

 а  їхньої оптимізації, коли реальне зниження витрат становить приблизно 90 % максимально можливих. Реалізація решти 10 % потенційної економії, як правило, потребує настільки великих додаткових капітальних витрат, що вони стають економічно недоцільними.

     Оптимальними  треба вважати такі витрати на виробництво і реалізацію продукції, які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прибутку. Поступова оптимізація або наближення розмірів діючих підприємств до оптимальних значень сприятимуть підвищенню ефективності підприємницької діяльності. 
 
 

ВИСНОВКИ

     Становлення малого підприємництва в Україні – тривалий процес, який повинен мати певну етапність, виходячи з економічного стану країни, існуючих проблем на макро - та мікрорівнях.

     Відповідно  до Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, на першому  етапі його становлення в умовах обмежених фінансових ресурсів, незаінтересованості банків та інших фінансових структур в довгостроковому кредитуванні на пільгових умовах, відсутності вітчизняних та зарубіжних інвесторів найактуальнішими є заходи щодо подальшого удосконалення законодавчо-нормативної бази, забезпечення інформаційних та консультативних послуг, розвитку мережі бізнес-інкубаторів, регіональних інформаційно-аналітичних центрів та інших організаційних структур макросередовища, від яких залежить розвиток даного сектора ринкової економіки.

     Другий  етап пов’язаний з формуванням “критичної маси” наявності малого підприємництва (10-12 малих підприємств на 1000 чоловік), що зумовлює безповоротність процесу  переходу до сталих ринкових відносин, коли спостерігатимуться певні зрушення у розвитку малих форм господарювання, підвищиться вплив результатів їх діяльності на стан економіки. На цьому етапі активізація діяльності малих підприємств здійснюватиметься в умовах сприятливої податкової та кредитно-інвестиційної політики, високого рівня створеної інфраструктури.

     Третій  етап характеризуватиметься істотним збільшенням обсягу виробництва  товарів і послуг малими підприємствами, зростанням їх частки у валовому національному  продукті. На цьому етапі малі підприємства розвиватимуться переважно за рахунок власних ресурсів, спостерігатиметься зміцнення їх позицій на товарному ринку, підвищиться конкурентоспроможність пропонованої ними продукції.