Акутивні і пасивні операції

Не менш цікавою пропозицією  від банку є кредитний ліміт  на розрахунковий рахунок(додоток 5).

Для загальної оцінки обсягу активів та пасивів ПАТ КБ «Приватбанк» розглянемо звіт про фінансовий стан банку за IV квартал 2012 року (додаток 6).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості здійснення активних та пасивних операцій банку

 

У своїй роботі, від  часу заснування і  до моменту ліквідації, банк зустрічається з цілим рядом особливостей у ході проведення банківських операцій. Особливо це стосується комерційних банків, яким не достатньо забезпечувати основні вимоги НБУ, а і необхідно організовувати свою діяльність з метою збільшення свого прибутку та витримувати конкуренцію з боку інших банків на ринку банківських послуг.

Кредитні операції передбачають організацію економічих відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення та сплати проценту за користування. Дані операції, як правило, приносять банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам  усіх форм власності різних галузей  господарства, населенню, центральним  і місцевим органам державної  влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів за категоріями  позичальників найбільша питома вага припадає на позики торгово-промисловим підприємствам.

Призначенням кредитних  операцій банку є задоволення  різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах, що визначає цілі позик. Такими цілями можуть бути: формування і збільшення основного і оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад, біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без указання конкретних цілей. У цьому випадку банком приймається рішення про надання позики виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Важливою умовою надання  банком кредиту є наявність певного  забезпечення, що передбачає гарантування повернення позики існуванням певних матеріальних цінностей або документів, що виражають права на одержання грошових коштів. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і ґрунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати усі прийняті на себе платіжні зобов'язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна найчастіше того, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, запаси товарно-матеріальних цінностей). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядчі документи); документи, що засвідчують перевагу на користь банку вимог і рахунків позичальника до третіх осіб; гарантії і поручительства інших осіб повернути кредит у випадку неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Нарівні з оцінкою  якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта.

Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованість по виданих кредитах і нарахованих за ними процентах. При оцінці кредитоспроможності фірм і компаній банками беруться до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається виходячи як із загальної вартості майна позичальника, так і з величини його постійних доходів (з урахуванням зобов'язань, прийнятих на себе іншими платоспроможними особами).

У випадку позитивного  вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається  кредитний договір, в якому фіксуються всі основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, взаємні права і обов'язки сторін).

Комерційні банки виходячи із пріоритетів власної кредитної політики та потреб позичальників можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі і погашення позик.

 

Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.

До першої групи належать методи, при яких питання про видачу позики вирішуються кожен раз в індивідуальному порядку на основі заяви клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховується сума кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку шляхом виписки чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашатись кредити можуть або одночасно разовим платежом у повній сумі по закінченні строку користування позикою, або поступово періодичними внесками позичальника щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щорічно.

Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик в межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними серед цих методів є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у  вкладенні банківських ресурсів у приватні і державні цінні папери на порівняно тривалі строки з  метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною, але не взаємовиключаючою, по відношенню до кредитування. У той же час банківські інвестиції мають ряд відмінностей від кредитних операцій. Так, при кредитуванні ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а при інвестуванні ініціатором виступає банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції передбачають видачу коштів переважно на короткі періоди часу, тоді як інвестиції являють собою довготривале вкладення грошових ресурсів. Якщо при видачі позик банк є головним і одним із небагатьох кредиторів, то в інвестиційному процесі він є одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування пов'язано з особистими відношеннями банку з позичальником, а інвестування являє собою переважно безособову діяльність.

Основними об'єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються на основі інвестиційної політики, що розробляється банком. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладення коштів, і оптимізація структури портфеля інвестицій на кожен конкретний період часу.

Визначення кола цінних паперів для вкладення банківських ресурсів здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, обраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу і забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі в якості пріоритетної служить базою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отримання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму прибутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов'язанням держави і великих відомих підприємств. Приріст капіталу забезпечується зростанням курсової вартості цінних паперів. Дана ціль досягається інвестуванням коштів у цінні папери молодих компаній "агресивного" типу, що обрали стратегію швидкого розширення.

У ряді країн існують  законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено утримувати акції промислових компаній у своїх портфелях, за виключенням випадків їх придбання з метою уникнення втрат, пов'язаних з неплатоспроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків повинна  бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов'язано з можливістю невиконання емітентом взятих на себе зобов'язань. Основним засобом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути: тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки їх проведення вимагає високої кваліфікації та знанння ситуації на фондолвому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку в окремих галузях економіки.

Окрім інвестиційних  операцій, що банк виконує за рахунок  власних коштів, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових.

До фондових операцій відносять:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів (як власних так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку за дорученням і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання  і управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання  кредиту під заставу цінних  паперів.

Хоча основною метою  діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати усі ресурси тільки у високодохідні активи (види позик та інвестицій), оскільки при здійсненні активних операцій банки водночас повинні забезпечувати своєчасне повернення коштів їх власникам, тобто виконувати свої зобов'язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерійного банку передбачає утворення поточних резрервів платіжних засобів з метою постійного підтримання платоспроможності банку. Ці резерви поділяються на дві основні групи первинні та вторинні.

Первинні резерви являють  собою вкладення банку у високоліківдні активи, які негайно можуть бути використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку, що служить для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов'язання інших банків, що приносять незначний дохід, однак мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви по суті є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Постійне утримання  певної частини активів комерційного банку у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий  рівень його платоспроможності, що створює  умови ефективної реалізації банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.

Щодо купівлі продажу  іноземної валюти, то ПриватБанк має ряд вигідних пропозицій для корпоративних клієнтів(додаток 7).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поточне та перспективне управління активними та пасивними

операціями  банку

 

Посилення конкуренції  у банківській сфері стає більш очевидним, оскільки послуги та продукти, що пропонуються банками, стають все більше однорідними, а тому важчою стає боротьба за клієнта. У конкурентній боротьбі виживає той банк, який активно впливає на збільшення своєї конкурентоспроможності.

Показник  конкурентоспроможності для будь-якого  банку являє собою підсумок роботи його служб і підрозділів (тобто  характеризується станом його внутрішнього середовища), а також його реакцію  на зміну зовнішніх факторів впливу. При цьому особливо важливою є здатність банку оперативно й адекватно реагувати на зміни в поведінці клієнтів, в їхніх смаках і перевагах. На банківському ринку в Закарпатській області ПриватБанк займає перше місце серед всіх інших банків (додаток 8).

В період глобальної фінансової кризи рівень ефективності управління активами і пасивами розглядається як один з найважливіших чинників підвищення стабільності, надійності, ліквідності та прибутковості діяльності. В умовах жорсткої конкуренції, що супроводжує розвиток ринкової економіки, необхідно постійно удосконалювати системи та форми управління активами і пасивами, швидко оволодівати нагромадженими в теорії та практиці знаннями, знаходити нові неординарні рішення в динамічній ситуації. Лише такий підхід до управління забезпечує виграш у конкретному середовищі або, принаймні, нормальні умови розвитку організації. Банківська діяльність у сучасному світі — одна з найбільш конкурентних, тому успіх і життєдіяльність банку істотно визначається рівнем управління.

 Управління активами і пасивами – діяльність банку щодо проведення фінансових операцій з метою підтримання ліквідності, оптимізації ризиків його комерційної діяльності, хеджування таких ризиків, коригування валютних позицій банку, здійснення операцій, що належать до інвестиційної та фінансової діяльності банку.

Завдання банку щодо управління активами і пасивами, зазвичай, пов´язуються із стабільною базою доходів, а це передбачає акцент на розвиток традиційних послуг банку, на довгострокове  і комплексне обслуговування клієнтів.

 Управління активами  й пасивами та його результати  повинні відповідати певним вимогам.  Ці вимоги накладають відбиток  на саме управління і повинні  обов´язково виконуватись на  кожному етапі. Визначимо найважливіші  принципи управління активами  й пасивами.