Антимонопольна політика

    Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання господарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Недаремно Поль Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії, робить однозначний висновок: “це економічне та соціальне зло”.

4. Суть та значення антимонопольної політики.

     Історія розвитку монополій є водночас і  історією боротьби з ними. 
Негативні результати монополізації виявилися відразу, і це особливо відчули широкі верстви населення. Намагання великих об’єднань цілком захопити ринки викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців та широкої громадськості. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка вимагає державного захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Саме тому були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

     Антимонопольна  політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних  утворень, бо у суспільстві давно  склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути 
“приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

     Можна назвати такі дві основні форми  боротьби з монополіями:

      1) попередження створення монополій;

     2) перешкоджання використання монопольної  влади. Також існує заборона  на придбання акцій та інших  активів конкуруючих підприємств,  якщо це веде до монополізації  галузі та послаблює конкурентну  боротьбу.

     Поруч із заходами, спрямованими на недопущення  утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.

     Останній  захід ― є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і нахабно діяти всупереч антимонопольній політиці.

     Отже, антимонопольна політика ¾ сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Розділ  II. Світовий досвід антимонопольного регулювання.

2.1. Необхідність існування  антимонопольного  законодавства. Природна монополія, її регулювання.

     Накопичений  досвід  і  наукові узагальнення  допомагає зрозуміти усе “плюси” і “мінуси”  монополій,  виробити  стосовно  них визначену політику,  що  одержала   назву   монопольної. Першим її результатом в  Україні  виявилося  антимонопольне законодавство.  Воно закладено антимонопольними законами: Законом  України “Про  обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності” і Законом України ”Про антимонопольний комітет”.

       Антимонопольна політика й антимонопольне  законодавство  не  мають   на меті  заборону  або  ліквідацію  монопольних  утворень.  Реальне  завдання  антимонопольної  політики полягає  в  тому,  щоб  поставити  діяльність  монополії  на  державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним  положенням.   Головна ціль цього втручання полягає в захисті і  зберіганні  вільної конкуренції, якої  загрожують  монопольні  тенденції.  Конкретно  можна сформулювати такі  цілі:  обмеження  монополій,  підтримка  і  сприяння малому бізнесу, захист прав споживача.

     Головною  причиною виникнення та існування природної монополії є економічна ефективність концентрації певних видів господарської діяльності, зрозуміло, що така концентрація має відбуватися не шляхом конкуренції, а за допомогою законодавчого надання виняткових прав. Конкуренція у цьому випадку була б руйнівним і економічно збитковим явищем, уникнення якого можливе шляхом законодавчого запровадження монополії у відповідних сферах господарської діяльності. Таким чином, з одного боку, причина існування природної монополії є законодавство, оскільки держава унеможливлює конкуренцію у певних сферах господарської діяльності. Однак, з іншого боку, законодавче надання виняткових прав та віднесення господарської діяльності до природної монополії стосується лише тих її видів, в яких спостерігається висока економічна ефективність концентрації виробництва. Оскільки досить велика економічна ефективність концентрації виробництва спостерігається у доволі значної частини виробництв, а необхідність надання виняткових прав, які носять назву природної монополії, декларується лише для випадків небажаності конкуренції з погляду суспільства, то причина природної монополії носить все-таки законодавчий характер.

     Важливою  характеристикою природних монополій  є те, що вони можуть мати тимчасовий характер, оскільки певні зміни можуть призвести до зникнення об'єктивних умов для її існування. Тимчасовий характер природної монополії формується під впливом технічного прогресу, розвитку економічної науки, а також змін ситуації на ринку щодо цін ресурсів та попиту на продукцію природного монополіста.

     В Україні підпадають під регулювання такі види діяльності суб'єктів природних монополій: (див. додаток №1).

     Є в економіці й такі галузі, де конкуренція неможлива і тому монополізм виникає природно. Наприклад, у сфері зв’язку або в житлово-комунальному господарстві. Дати людям вибір, провівши в квартиру кілька кранів з водою або телефонних ліній, тут практично неможливо. Так виникає природна монополія. У будь-якого монополіста ― природний він чи ні ― завжди є спокуса монопольних зловживань. Щоб не допустити їх, закон встановлює монополістам певні правила поведінки. А стежить за дотриманням цих правил Антимонопольний комітет. Закон забороняє монополістам вчиняти будь-які дії, якими усувається чи обмежується конкуренція. Протидіяти розвитку конкуренції закон забороняє і органам влади. Зрозуміло, не всім підприємцям подобається, коли у них є конкуренти. Але насправді свідомі люди розуміють, що для загального блага краще, щоб замість монополії повсюди виникала конкуренція. Від цього виграє і держава, і її громадяни, і економіка. 
            2.2.          Антимонопольне регулювання США.

     Загалом, США мають досить великий досвід у обмеженні монопольної діяльності мають. Головний результат антимонопольного регулювання у цій країні полягає в тому, що американській державі в гострій боротьбі вдалося „приборкати” свої монополії. Найагресивніші з них було ліквідовано, інші розкуркулено. Починаючи з 1954 року нові монополії виникають не в результаті злиття, а переважно за рахунок внутрішнього зростання. У результаті підтримується нормальна конкуренція.

     У США першим законодавчим актом, спрямованим  проти монополізації економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.) за ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. Діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За кожне порушення.

     Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про  обмеження кола контрагентів, купівлю  або “поглинання” фірм, що можуть призвести  до монопольного становища. Потім був  “Акт про Федеральну торгівельну  комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

    2.3.          Антимонопольне регулювання  в європейських країнах.

    У європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об’єднань. Так перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія – 1935 р., Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились наприкінці 80-х років. З практичної точки зору цікавим є й досвід розробки за останні 10 років антимонопольного законодавства у низці країн Східної Європи до переходу їх до змішаної економіки. Вони великою мірою врахували досвід США і Японії.

     Державний контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм в європейських країнах організований за двома схемами. В одних країнах передбачаються обов’язки суб’єктів господарської діяльності повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, що містять обмеження конкуренції (нотифікації), а в окремих випадках і реєструвати їх у спеціальних реєстрах, щоб споживачі та конкуренти за необхідності мали змогу з ними ознайомитися. Це Німеччина, Голландія, Австрія, Англія, Швеція та деякі інші. В інших країнах (Франція, Бельгія, Швейцарія) законодавство передбачає обов’язкове сповіщення про угоди, що містять  обмежувальну практику, лишень у випадках, коли справа заторкує зацікавлену сторону або безпосередньо державний орган, який здійснює контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм.

     У всіх європейський країнах діють  спеціальні державні органи, до завдань  яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у  галузі конкуренції та монополізму. Наприклад, в Англії –  це Відомство  генерального директора з питань сумлінної торгівлі, у Франції – Міністерство у справах споживачів та Рада з конкуренції, в Австрії – Федеральна економічна палата.

           2.4.          Антимонопольне регулювання в Японії.

     Засадовим стосовно японського антимонопольного права є Закон Японії “Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод”, підготовлений за участю американських експертів відповідно до правових ідей, виражених у Законі Шермана, Законі Клейтона, та Законі про Федеральну торговельну комісію США.

     Цей закон визначає діяльність держави  щодо запобігання монополізму та розвитку конкуренції. Мета його заборонити приватну монополію, нечесне укладання  угод та несправедливі засоби угод, запобігти надмірній конкуренції  економічної могутності, виключити нечесне обмеження виробництва, техніки, реалізації, цін та інших засобів, стримування підприємницької діяльності й тим самим спонукати до справедливої та вільної конкуренції, стимулювати прояви підприємницької ініціативи, розвивати підприємницьку діяльність. При цьому під приватною монополією розуміється ситуація, коли підприємець самостійно або за домовленістю з іншими підприємцями обмежує реальну конкуренцію у сфері встановлених торговельних відносин усупереч громадським інтересам за допомогою контролю або усунення яким-небудь засобом інших підприємців.

     Держава на підставі розглядуваного закону контролює  міру монополізму та здійснювані  угоди на предмет їх чесності у  таких питаннях господарського життя  Японії, як міжнародні угоди та договори; створення підприємницьких об’єднань; володіння акціями; сумісництво службових осіб, об’єднання та злиття компаній; успадкування підприємницьких справ; угоди про підвищення цін; відшкодування збитків, заподіяних приватною монополією або нечесною угодою.

           2.5.       Антимонопольна політика країн Західної Європи та Китаю.

     Антимонопольне  законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані  підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.