Формирование собственного капитала банка

     Більшість банків в Україні — це відкриті акціонерні товариства. Основні переваги відкритого акціонерного товариства такі:

     1. Досить гнучка процедура збільшення, у разі потреби, статутного фонду

2. Можливість одержання банком або акціонерами додаткового емісійного доходу у випадку зростання курсової ціни акцій.
3. Можливість використання акціонерами акцій як інструмента застави для мобілізації додаткових обігових коштів.
4. Можливість вільної купівлі-продажу акцій на вторинному ринку без необхідності перереєстрації товариства.
5. Котирування акцій на біржовому та позабіржовому ринку, у тому числі й міжнародному, сприяє підвищенню іміджу банка) і є додатковою рекламою, яка допомагає розширювати клієнтську базу і, відповідно, підвищувати потужності банку.

     Водночас  при збільшенні статутного фонду  банку шляхом нового випуску акцій  для старих акціонерів можуть виникнути  й негативні моменти:

1. зменшення своєї частки в статутному фонді банку і, відповідно, ступеня контролю над акціонерним товариством;
2. перерозподіл акцій на користь нових акціонерів і втрата старими акціонерами контрольного пакета акцій.

     Разом з тим, за правильної організації  випуску нових акцій ці питання  контролюються. 

     1.2. Загальна методика аналізу власного капіталу КБ 

     Власний капітал банку — це величина, яка визначається шляхом розрахунку. Вона містить ті статті власних коштів (і навіть залучених), які за економічним змістом можуть виконувати функції капіталу банку. Основні елементи власних коштів, тобто основні фонди, створені згідно із законодавством, і резерви, утворені за рахунок внутрішніх джерел з метою підтримання діяльності банку, входять і в капітал банку, якщо вони в доповідають таким принципам:

• стабільність;
• субординація стосовно прав кредиторів;
• відсутність фіксованих нарахувань доходів. 

     Під власним капіталом банку слід розуміти спеціально створювані фонди  і резерви, призначені для забезпечення його економічної стабільності та погашення можливих, збитків, які перебувають у користуванні банку впродовж усього періоду його функціонування. Капітал банку містить: статутний капітал, Резервний капітал, засновницький прибуток, нерозподілений прибуток поточного і минулого років, залишений у розпорядженні банку, резерви на покриття різноманітних ризиків і виконує ряд найважливіших функцій у діяльності банку.

     Власний капітал банку складається із статутного фонду, спеціальних фондів банку, загальних резервів, нерозподіленого фінансового результату минулих років, фінансового результату поточного року і фонду переоцінки основних засобів. Статутний фонд є основним компонентом власного капіталу банку, а інші елементи в сукупності — додатковими компонентами. При цьому додатковий капітал, за міжнародними стандартами, не може перевищувати основний капітал.

     Формула визначення власного капіталу банку  така:

     К=ОК+ДК

     де К— власний капітал банку;

     ОК— основний капітал банку;

     ДК—додатковий капітал банку.

     У фінансовій звітності власний капітал  банку являє собою нефіксовану, неконтрактну частину вимог до активів банку. Такі вимоги виникають на момент внесення власниками коштів у статутний фонд банку. Тому власний капітал банку можна також обчислювати за формулою:

     К=А-З

     де  К— власний капітал банк);

     А — активи банку;

     3 — зобов'язання банку.

     Власний капітал банку є тим фундаментом, на якому будується вся споруда банківських операцій. Чим міцніший фундамент, тим міцніший банк. Основними функціями власного капіталу банку є: захисна, регулятивна та оперативна.

     Звідси  випливає регулятивна функція власного капіталу банку, яка полягає в принципі адекватності або достатності, — обсяг власного капіталу повинен відповідати обсягу активів банку з урахуванням ступеня їхнього ризику. Ця функція пов'язана із зацікавленням суспільства у підвищенні надійності банківської системи країни. Центральний (національний) банк звичайно регламентує діяльність комерційних банків, виходячи з розміру власного капіталу кожного банку. Як правило, при цьому встановлюються вимоги до мінімального розміру статутного фонду і власного капіталу, а також припустимі співвідношення між власним капіталом і активами з метою обмеження кредитних та інвестиційних операцій. 

     1.3. Методи оцінювання  достатності  банківського  капіталу 

     Величина  банківського капіталу істотно впливає  на рівень надійності та довіри до банку з боку суспільства. Саме тому проблеми об'єктивного оцінювання величини банківського капіталу та методи визначення його достатності залишаються актуальними як у міжнародній, так і у вітчизняній банківській практиці.

     У процесі управління капіталом банку важливе значення має метод оцінювання його вартості. У банківській практиці існує кілька методів обчислення вартості власного капіталу банку.

     Метод балансової вартості. Згідно із цим методом усі активи та зобов'язання банку оцінюються в балансі за тією вартістю, яку вони мали на момент придбання або випуску. За основу прийнято бухгалтерську модель, де величина власного капіталу банку визначається із базового балансового співвідношення:

     _A=L+K    

     де  А — активи; L — зобов'язання; К — капітал банку, звідки:

     K=A-L  

     Отже, капітал банку розраховують, виходячи з балансової вартості активів та зобов'язань. Такий метод оцінювання капіталу прийнятний у тому разі, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов'язань банку не дуже різняться між собою. Але з часом дійсна вартість може значно відхилятися від первісної балансової вартості, що призводить до неадекватної оцінки банківського капіталу. У періоди, коли кредити та цінні папери знецінюються, метод оцінювання капіталу за балансовою вартістю не дає надійних результатів для визначення ступеня захисту вкладників від ризику.

     Метод ринкової вартості. Цей метод полягає в тому, що активи та зобов'язання банку оцінюють за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховують і капітал банку. Такий метод оцінювання банківського капіталу найкорисніший як для інвесторів та вкладників, так і для менеджерів банку. Ринкова вартість капіталу достатньо точно відбиває реальний рівень захищеності банку від ризику банкрутства. Крім того, розглядуваний метод оцінювання є найдинамічнішим, оскільки ринкова вартість активів і зобов'язань, а отже і капіталу, може змінюватися щодня. Менеджмент банку має змогу приблизно оцінити зміну ринкової вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.

     Метод «регулюючих бухгалтерських процедур». Сутність методу полягає в обчисленні розміру капіталу за правилами, які встановлено регулюючими інстанціями. Правила в різних країнах неоднакові, але часто такий підхід є спробою зробити банки надійнішими для сторонніх спостерігачів. За методом «регулюючих бухгалтерських процедур» капітал банку розраховується як сума низки складових: акціонерного капіталу, нерозподіленого прибутку, резервних фондів, зокрема на покриття кредитних і валютних ризиків, субординованих зобов'язань і т. ін. Такий підхід має істотні недоліки, котрі полягають у розгляді боргових зобов'язань та резервів на покриття збитків як капіталу банку. Саме з цієї причини метод «регулюючих бухгалтерських процедур» критикують зарубіжні економісти.

     Питання про рівень достатності капіталу, який забезпечив би довіру до банку  з боку вкладників, інвесторів, кредиторів та органів нагляду, є найсуперечливішим у теорії банківської справи. В економічній літературі це питання називають проблемою адекватності капіталу. Термін «адекватність капіталу» містить уявлення про банківський капітал як джерело покриття збитків і відображає рівень надійності та ризикованості банку.

     Для реєстрації банку необхідно забезпечити  мінімальний обов'язковий розмір статутного капіталу і підтримувати встановлені нормативи достатності капіталу впродовж усього періоду діяльності.

     Методи  управління капіталом банку 

     Головна мета процесу управління банківським  капіталом полягає в залученні  та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри наданих кредитів, величину відкритої валютної позиції та інші важливі показники, які істотно впливають на діяльність банку. Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні.  

     У банківській практиці використовуються два методи поповнення капіталу: 

     метод внутрішніх джерел поповнення капіталу; 

     метод зовнішніх джерел поповнення капіталу. 

     За  першим методом головним джерелом зростання  капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку — найприйнятніша та порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює коло власників, а отже, дозволяє зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу. 

     Чистий  прибуток, що залишився в розпорядженні  банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання  двох основних завдань: 1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам; 2) достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел. 

     Завдання  менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскіль­ки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку. 

     Високий рівень дивідендних виплат приваблює  акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує  зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.  

     Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку  має бути не нижчою за дохідність інших  видів інвестицій з таким самим  рівнем ризику. У розвинутих країнах  середній рівень дохідності банківських акцій становить 14—17 %. 

     Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати капітал у майбутньому  є стабільність дивідендної політики. Для підтримання сталого рівня  дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх  прибутків спрямовують саме на виплату дивідендів за акціями. Це пов’язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності. Так, банками США протягом останнього десятиріччя близько 80 % одержаного чистого прибутку було спрямовано на виплату дивідендів. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу. 

     Переваги  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу: 

     незалежність  від кон’юнктури ринку; 

     немає витрат із залучення капіталу зовні; 

     простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунка на інший;