Поняття про банківський кредит і принципи кредитування.

Реферат на тему :

Поняття про  банківський кредит і принципи кредитування.

Банківський кредит – це економічні відносини, в процесі  яких банки надають фізичним або  юридичним особам грошові кошти  з умовою їх повернення. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від банка (кредитора) до позичальника (дебітора) і в протилежному напрямку

 

 

До цього часу в економічній  літературі немає єдиної думки щодо визначення суті кредиту. Це пояснюється складністю економічних відносин, що виникають з приводу кредиту.

 

В світовій економічній науці теорія кредиту розвивалася за двома основними напрямками. Натуралістична концепція трактувала кредит як засіб перерозподілу існуючих цінностей. Її представники вважали, що кредит не може створювати капітал, він тільки переносить його від кредитора до позичальника.

 

Пасивну роль кредиту заперечують  представники капіталотворчої теорії. Вони вважають, що кредит не тільки переносить, але й утворює капітал.

 

Основні положення даної  концепції: акумуляція вільних коштів як кредитних ресурсів необов'язкова, банки можуть утворювати кредит за допомогою депозитно-чекової емісії. Кредит – це економічні відносини  між юридичними та фізичними особами  і державами з приводу перерозподілу  вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента".

 

За суб’єктами кредитної  угоди та їх комбінацією можна  виділити декілька типів кредитних  відносин. Це кредитні відносини між  банками, з одного боку, та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами – з іншого, між банками і державою, кредитні відносини між підприємствами, організаціями та товариствами, між банками та населенням, кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами, з одного боку, та населенням – з іншого та інші. В ринкових умовах господарювання основною формою кредиту є банківський кредит, тобто кредит, що надається комерційними банками різноманітних типів і видів.

 

Надання грошових коштів на строк під письмове зобов’язання клієнта є вузловою сферою діяльності комерційних банків. Кредитування клієнтів комерційними банками є основним джерелом їх доходів. За статистикою комерційні банки отримують від кредитних операцій від 60% до 90% свого доходу.

 

Банківські операції повинні  орієнтуватися на високій дохід. За рядом позицій, в тому числі за прибутковістю, кредитні операції можуть претендувати на провідне місце серед активних банківських операцій.

 

Банківський кредит – це економічні відносини, в процесі  яких банки надають фізичним або  юридичним особам грошові кошти  з умовою їх повернення. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від банка (кредитора) до позичальника (дебітора) і в протилежному напрямку. Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позички, користування нею та її повернення.

 

Суб’єкт кредитної угоди  – це учасник конкретних економічних  відносин з приводу надання позики. До них відносяться кредитор, позичальник, гарант чи поручитель. Учасником (суб’єктом) кредитної угоди можуть виступати  як фізичні, так і юридичні особи; резиденти та нерезиденти. У кредитних  відносинах завжди бере участь не менше  ніж дві сторони: позичальник  і кредитор. Кредитор та позичальник  утворюють елементи структури кредиту  в тому випадку, якщо вони протистоять один одному як учасники кредитної угоди, яка вже відбулась.

 

Кредитором слід вважати  суб’єкт, що добровільно надав кредит позичальнику за певних умов. Кредитор у своїх інтересах може визначати  умови користування позикою, дуже часто  ризикуючи. В свою чергу позичальник є стороною кредитних відносин, яка отримала кредит та зобов’язана його повернути, сплативши кредитору відповідну винагороду за його надання. З цього виходить, що позичальник не є власником коштів, що надаються у позику, а виступає їх тимчасовим користувачем.

 

Таким чином, економічні обов’язки  позичальника розширюються: він повинен  не тільки забезпечити завершення обігу  позикових коштів, але й використати запозичені ресурси з метою отримання доходу, достатнього для повного розрахунку з кредитором й виплати йому позичкового проценту. З цього виходить, що по відношенню до кредитора позичальник знаходиться у залежному положенні, тому що використовує не свій капітал, а капітал кредитора.

 

Суб'єктами кредитних відносин в сфері банківського кредиту виступають господарюючі органи, населення, держава і банки. Комерційні банки можуть надавати кредити усім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, форм власності, але тільки у разі наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

 

В умовах ринкової економіки  об’єктом кредитних відносин переважно  є гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Мобілізовані банками ресурси спрямовуються на три укрупнені об’єкти кредитування: на формування основних коштів суб’єктів господарювання та інші інвестиційні цілі, на формування їх оборотних коштів та на споживчі цілі. Забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської діяльності позичальника, на формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств, на придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

 

Банківське кредитування фізичних і юридичних осіб здійснюється за жорсткими принципами кредитування. Останні являють собою основу, головний елемент системи кредитування, оскільки відображають сутність і зміст кредиту, а також вимоги об'єктивних економічних законів, в тому числі і в галузі кредитних відносин.

 

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє собою кредитну систему, в  який збереглися окремі риси старої схеми  і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік  принципів банківського кредитування залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув суттєвих змін.

 

Принципи кредитування можна  розділити на дві групи:

загальноекономічні принципи, що відповідають всім економічним категоріям (цілеспрямованість, диференційованість);

принципи, що відображають сутність функції кредиту (строковість, забезпеченість, платність).

 

У Положенні НБК "Про  кредитування" перелічені принципи трактуються як умови, що передбачаються кредитним договором, порушення  яких розглядається як недоліки кредитної  діяльності.

 

Принцип цілеспрямованості. Суть принципу цілеспрямованості або  цільового використання кредиту  полягає в тому, що він має видаватися лише на визначені цілі - на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У цьому відмінність кредитування від фінансування, оскільки останньої такої конкретної мети не має. Якщо ж припустити, що позичкою покриватимуться потреби, які не мають тимчасового характеру, то позичені кошти не повернуться до кредитора і кредитування перетвориться на безповоротнє фінансування. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об’єкта) і знаходить відбиття у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету позики і дозволяє здійснювати банківський контроль за дотриманням цієї умови позичальником.

 

Порушення принципу цільового  використання кредиту з боку позичальника може бути підставою для дострокового повернення кредиту або застосування штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки зміст принципу цілеспрямованості дещо змінився - комерційні банки надають кредити на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо за централізованої адміністративно-командної системи господарювання мало місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи привело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства і банки застосовують ту його форму, яка, на їх думку, є найдоцільнішою.

 

Принцип диференційованості

 

Диференційованість кредиту - це принцип, який означає зважений підхід з боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників. Кредит має надаватися тим суб’єктам господарювання, які спроможні своєчасно його повернути. Ще до недавнього часу застосування диференційованого підходу при кредитуванні означало оцінку підприємств за рівнем виконання ними основних планових показників.

 

Тепер диференційованість кредитування здійснюється на основі показників кредитоспроможності  позичальника, які дають змогу  оцінити фінансовий стан підприємства і бути впевненим у здатності і готовності позичальника повернути на дану позику в обумовлений договором строк. Ці якості потенційних позичальників визначаються шляхом аналізу їх балансів з точки зору забезпеченості господарства власними джерелами коштів, ліквідності, рівня рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, але й у подальшій діяльності. Такий аналіз оцінки кредитоспроможності позичальника, що здійснюються банками заздалегідь (до укладання кредитного договору), дозволяють певною мірою знизити ризик несвоєчасного повернення позички.

 

Практична реалізація цього  принципу залежить від особистих  інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої політики держави. Суттєвою ознакою принципу диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта.

 

Принцип строковості

 

Принцип строковості повернення кредиту відображає необхідність повернення отриманої від кредитора позик  у визначений строк, обумовлений  кредитною угодою.

 

У зв’язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і залежить від багатьох факторів, здійснювати діловий контроль за поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків його погашення. Термін кредитування є граничним часом знаходження позичкових коштів у господарстві позичальника і виражає ту міру за межею якої кількісні зміни у часі переходять у якісні, якщо порушується строк користування позичкою. В цьому разі кредит втрачає своє дійсне призначення, що негативно позначається на стані грошового обігу в державі.

 

Принцип строковості повернення кредиту знаходить своє практичне  втілення у погашенні конкретної позички шляхом перерахунку відповідної  суми коштів на рахунок кредиторів і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів. В умовах централізованої планової економіки існувала позичка, яка не поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному секторі господарства, коли державні кредитні установи надавали позички, повернення яких не передбачалося у зв’язку з кризовим становищем позичальника і які за своєю сутністю були додатковою формою бюджетних асигнувань, що здійснювалися через державний банк і, безумовно, ускладнювали кредитний механізм.

 

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту  надається особливе значення. Порушення  його є для кредитора підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті - пред’явлення фінансових вимог у судовому порядку. Крім того, додержання зазначеного принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси у безнадійні договори. Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення коштами суспільного відтворення і, відповідно, його обсягів і темпів зростання.

 

Принципи забезпеченості і платності

 

З принципом строковості повернення кредиту пов’язані принципи забезпеченості і платності. Забезпеченість кредиту виражає необхідність забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником взятих на себе зобов’язань. Боргові зобов’язання, які забезпечують повернення кредиту, оформляються разом з кредитним договором і є додатком до нього.

 

Необхідно підкреслити, що в умовах планової економіки цей принцип трактувався досить вузко - вважалося, що забезпеченістю кредиту є наднормативний оплачений залишок товарно-матеріальних цінностей. Однак практичний досвід показує, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає впевненості у своєчасності повернення кредиту в зв’язку з тим, що підприємство може мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно. З точки зору світової банківської практики надійнішими є заставне право, порука і гарантії, а також в цілому система страхування.

 

Вибір форм юридичних зобов’язань (однієї чи кількох) забезпечення кредиту передбачається сторонами кредитної угоди і обумовлюється в кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити свою незалежність і тим самим знизити кредитний ризик, що є досить актуальним у період загальної економічної нестабільності.

 

Згідно з чинним законодавством України в практиці комерційних  банків може використовуватися кілька видів забезпечення виконання зобов’язань  у кредитних відносинах. Це - застава, порука та гарантія, штраф (пеня), страхування. Без забезпечення кредит може надаватися лише у тих випадках, коли джерело погашення позики високо надійне. В інших випадках при виборі виду забезпечення по кожній конкретній кредитній угоді необхідний економічний та юридичний аналіз операції, стану і можливостей позичальника.

 

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в Україні не застосовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, закладна (через відсутність чинного законодавства), за рахунок яких можна було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченості, що зумовлена недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого механізму його реалізації у разі визнання клієнта неспроможним повернути позичку.

 

Принцип забезпеченості тісно пов’язаний з принципом платності. Цей принцип виражає необхідність прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але й оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового процента, ставка (норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кредитних ресурсів.