Поняття про банківський кредит і принципи кредитування.

 

Банківський позичковий процент  виконує три основні функції: по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фактичний перерозподіл між кредитором і позичальником додатково отриманого прибутку; по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання виробництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на галузевому, міжгалузевому і міжнародному рівнях, і, по-третє, в процесі встановлення розміру банківського процента здійснюється певною мірою антиінфляційний захист грошових нагромаджень клієнта банку в період кризового стану економіки держави.

 

Платність кредиту має  стимулюючий вплив на комерційний  розрахунок підприємств, примушуючи їх збільшувати власні кошти і ефективно використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку плату або на безпроцентній основі. У свою чергу принцип платності кредиту забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних складових прибутку.

 

Формування ціни на кредит принципово відрізняється від традиційного механізму ціноутворення, в основі якого - суспільно необхідні затрати праці на виробництво продукту. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів. Ці фактори умовно можна розділити на дві групи - зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньо пов’язані з його діяльністю і діяльністю позичальника (див. таб№1).

 

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить багато факторів, перед усім кон’юнктурного характеру, що потребує зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.

 

Необхідно наголосити, що процентна  політика банків спрямована на поступове  зниження дисконтної ставки, і це забезпечує стабільність національної валюти, сприяє розвитку підприємництва за рахунок банківських кредитів. Однак така ситуація має й іншу сторону - водночас із зниженням рівня середньої процентної ставки за кредитами банків з метою підтримання рентабельності змушені також зменшувати рівень сплати по депозитах, що, в свою чергу, негативно впливає на можливість залучення коштів для формування кредитних ресурсів з метою подальших вкладень у народне господарство. Цей приклад свідчить, що реалізація принципу платності являє собою досить складний механізм не тільки кредитної політики окремого комерційного банку, але й загального грошово-кредитного ринку.

 

Таб. № 1 Фактори, які визначають розмір плати за кредит комерційного банку.

Зовнішні 

Пов’язані з діяльністю комерційного банку і позичальника

 

1. Циклічність розвитку  ринкової економіки 

1. Середня ставка, що сплачується  банком за депозитними рахунками

 

2. Темпи інфляційного процесу 

2. Структура кредитних  ресурсів у банку

 

3. Ефективність державного  кредитного регулювання 

3. Вид кредиту, що надається  банком

 

4. Середня процентна ставка  по міжбанківському кредиту 

4. Строковісь кредиту

 

5. Ситуація на міжнародному кредитному ринку 

5. Суть ризику банку  в залежності від забезпечення  кредиту

 

6. Динаміка грошових нагромаджень  фізичних і юридичних осіб 

6. Зміст проекту, що фінансується

 

7. Динаміка виробництва  і обігу 

7. Кількість партнерів,  які беруть участь у здійсненні проекту, що кредитується

 

8. Сезонність виробництва 

8. Платоспроможність, надійність  і високий імідж позичальника

 

9. Динаміка внутрішнього  державного боргу 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела формування кредитних  ресурсів комерційних банків. Реферат

 

Кредитна діяльність комерційних  банків за останні роки стала більш  зваженою, але ймовірність збитковості  кредитних операцій ще досить значна, і тому важливого значення набуває  формування банками в необхідних обсягах резервних фондів з метою  підтримання ліквідності і платоспроможності  банку на необхідному рівні

 

Специфіка банківського закладу  як одного з видів комерційних  підприємств міститься в тому, що переважна частина його ресурсів формується не за рахунок власних, а за рахунок позикових коштів.

 

Пасиви комерційних банків є основою для здійснення ним активних операцій і визначають масштаби їх розвитку. Одночасно структура і якість активів обумовлюють структуру пасивів і різноманітність депозитних інструментів.

 

До останнього часу вітчизняна банківська система мала певну своєрідність, що зв’язана з монополією спочатку Держбанка, а потім спеціалізованих банків на кредитні ресурси. Ця монополія виражалася у вольовому розподіленні клієнтури між банками, а відповідно й закріплення коштів за тим чи іншим банком. Банки були не зацікавлені у залученні вільних грошових коштів на свої рахунки, оскільки розміри їх активних операцій визначалися лімітами кредитних вкладень, а не реально залученими на рахунки коштами.

 

В умовах використання на цілі технічного переоснащення, розширення, реконструкцію виробництва, нового будівництва переважно бюджетних  коштів, а не довгострокових чи середньострокових  кредитів банків була відсутня потреба в акумуляції строкових вкладів як джерела середньострокових і довгострокових кредитних вкладень. Перехід до дворівневої банківської системи, створення економічно самостійних комерційних банків, переведення господарства на принципи самофінансування визначили проблему формування пасивів як одну з найактуальніших у роботі банків.

 

Банки сприяють перетворенню тимчасово вільних грошових заощаджень у позиковий капітал. На основі депозитних операцій формується більша частина  кредитних ресурсів банків.

 

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки  на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних  та фізичних осіб на депозитні рахунки  до запитання та строкові, міжбанківські  кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

 

Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, що були мобілізовані іншими кредитними установами.

 

Цьому оперативному за способом залучення коштів джерелу притаманний короткостроковий характер. В банківський практиці міжбанківські кредити рідко виступають як джерело кредитних ресурсів, тому що вони дуже дорогі. Міжбанківський кредит доцільно залучати, коли є необхідність прокредитувати дуже вигідну угоду чи важливого крупного клієнта.

 

Комерційні банки також  з метою залучення додаткових кредитних ресурсів можуть випускати  різноманітні види цінних паперів: акції, облігації, ощадні сертифікати.

 

Депозити – основне  джерело формування банківських  кредитних та інвестиційних ресурсів. У сукупному капіталі комерційних  банків деяких розвинутих країн запозичені кошти в 10-100 разів перевищують власний капітал.

 

Депозит вигідний не тільки вкладнику, але й банку. Велика кількість депозитів здатна створити банку позиковий капітал, котрий він потім розмістить на вигідних умовах у будь-який галузі господарства. Різниця в процентах за депозитами і процентах, що банк отримує від позичальників капіталу, являється винагородою банку за проведену ним роботу по залученню вільних грошових коштів і розміщенню позикового капіталу. Прагнення банків збільшити обсяги цієї винагороди обумовлює їх бажання розширити свою ресурсну базу шляхом утворення "уявних вкладень", ґрунтом для появи яких являються рахунки до запитання.

 

Під депозитом розуміють  записи у банківських книгах, що свідчать про наявність певних вимог  клієнтів до банка, чи кошти клієнтів в банках у формі вкладів за депозитними угодами і договорами.

 

В теперішній час джерела  коштів, що розміщуються у вклади, дуже різноманітні. Це кошти на рахунках підприємств, рахунках заробітної плати робітників і службовців, рахунках державних установ і підприємств, які тимчасово не використовуються, але повинні знаходитися на рахунку. З точки зору банківської техніки вклади можна розділити на три групи: безстрокові (до запитання), строкові та ощадні вклади.

 

Вклади до запитання являють  собою кошти на поточних, розрахункових, бюджетних та інших рахунках. За вкладами до запитання виплачується досить низький процент, а нерідко  за ними зовсім не виплачується винагорода. Депозити до запитання призначені в  першу чергу для здійснення поточних розрахунків. Щоденнне ведення платіжних  операцій підприємств в банках потребує великих витрат. Щоденне за рахунками підприємств робиться безліч бухгалтерських проводок. Однак ці витрати банків в більшій або меншій мірі компенсуються тим, що при загальному розгляді клієнти, що володіють рахунками до запитання, не в повній мірі використовують грошові кошти, що знаходяться на рахунках.

 

Залишається так званий твердий  залишок, який використовується банком для своїх комерційних цілей, тобто він може бути наданий у  позику з метою отримання прибутку. В середньому цей залишок є  визначеною очікуваною величиною. Він  утворюється внаслідок того, що багато клієнтів банка регулярно знімають кошти зі своїх поточних рахунків і поповнюють їх через кілька днів чи тижнів. Але більшість клієнтів для оплати своїх зобов’язань  не знімає всієї суми вкладу. Навіть тоді, коли компанії щоденно використовують свої кошти, на рахунках залишаються певні грошові залишки.

 

Такий залишок коштів може бути використаний для розширення активних операцій і, отже, для отримання прибутку. Банк без особливих труднощів  може видавати за рахунок цих коштів у певному обсязі короткострокові  кредити, наприклад позики під векселі на 90, 120 днів, чи контокорентний кредит.

 

З точки зору управління банківською ліквідністю більш вигідними для банків є поточні та бюджетні рахунки, рахунки по фінансуванню капітальних вкладень, рахунки спеціального призначення, оскільки характер руху коштів за ними (суми, строки, періодичність здійснення) може бути наперед відомі банку.

 

Вклади до запитання можуть бути розміщені на депозитні чи контокорентні  рахунки. В разі депозитного рахунку клієнт може зняти з рахунку тільки суму фактичного залишку на ньому. Навпаки, на контокорентному рахунку можливий як від’ємний, так й позитивний залишок. Клієнт в будь-який час може не тільки отримати свій вклад, але й отримати на певний строк кредит. За кредитовим сальдо банк нараховує проценти на користь клієнта, а за дебетовим – стягує процент на свою користь як за наданою позикою. Причому процент на користь банку нараховується за більш високою ставкою. Контокорентний рахунок відкривається надійним клієнтам, першокласним позичальникам. Тобто контокорентні рахунки суб'єктам господарювання не відкриваються.

 

Певну подібність з контокорентним рахунком має поточний рахунок з  овердрафтом. Це рахунок, за яким на основі угоди між клієнтом і банком припускається  в певному розмірі перевищення суми списання за рахунком над величиною залишків коштів. Але при овердрафті на відміну від контокоренту такі запозичення відбуваються нерегулярно.

 

Крім того, договір про овердрафт укладається кожний раз окремо, а наявність поточного рахунку з овердрафтом не виключає відкриття клієнту для проведення окремих операцій додатково депозитних чи позикових рахунків, в той час як на контокорентному рахунку зосереджуються всі операції, що проводяться банком по відношенню до клієнта. Контокорентні рахунки відкриваються юридичним особам, а рахунок з овердрафтом може бути відкритий і неюридичній особі, а також фізичній для покриття тимчасових розривів у надходженні й використання коштів.

 

До депозитів до запитання  відносяться кореспондентські рахунки  банків, що відкриті в НБУ чи банках-кореспондентах з метою здійснення платежів та розрахунків  в односторонньому порядку чи за дорученням один одного. Кореспондентські рахунки, відкриті в інших банках-кореспондентах, називаються ностро-рахунками, навпаки, кореспондентські рахунки, відкриті банками-кореспондентами в даному банку, називаються лоро-рахунками.

 

Як правило, при встановленні кореспондентських відносин між банками сторони передбачають можливість утворення овердрафту за цими рахунками. Утворення на лоро-рахунку пасивного (кредитового) сальдо означає наявність в обороті банка додаткових ресурсів, залучених із банку-кореспондента, а активного (дебетового) сальдо – виникнення овердрафту, тобто надання банку-кореспонденту кредиту. Навпаки, за ностро-рахунком кредитовий залишок означає залучення в оборот коштів іншого банку, а дебетовий – розміщення частини своїх коштів в цьому банку-кореспонденті. Таким чином, кредитове сальдо за рахунками ностро та лоро відображає в балансі банка ресурси, що надійшли в його користування від банків-кореспондентів.

 

Основний недолік депозитів  до запитання для банка – необхідність мати більш високий оперативний  резерв для підтримки ліквідності (через потенційну можливість вилучення грошей з рахунків до запитання. У більшості комерційних банків вклади до запитання займають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів. Це, як правило, саме дешеве джерело утворення банківських ресурсів. У зв’язку з високою мобільністю коштів залишок на рахунках до запитання не постійний.

 

Можливість власника рахунку  в будь-який момент вилучити кошти  потребує наявності в обороті  банка підвищеної долі високоліквідних  активів (залишку коштів в касі, на кореспондентському рахунку та ін.) за рахунок скорочення частки менш ліквідних активів, які приносять значні доходи. Через ці причини за залишками на рахунках до запитання банки виплачують власникам досить низький процент чи зовсім не нараховують за ними ніякого доходу.

 

Відносно строкових вкладів, то ці депозити, на відміну від поточних вкладів, мають більш тривалі строки. Як правило, вони приймаються на строк не менше одного місяця. Для вкладника перевага довгострокового вкладання грошей міститься в отриманні більш високих процентів. Банк, зі свого боку, також може розраховувати на ці кошти більш тривалий час і відповідно збільшити доходи від процентів. В основному строкові вклади не використовуються для здійснення платежів, як це відбувається з коштами на поточних рахунках.