Поняття, сутність та ознаки кредиту

Здійснення кредитних операцій комерційних банків має відповідати  певним вимогам і умовам. Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, що є в розпорядженні банку. Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів [14,8].

Позики надаються всім суб'єктам  господарювання незалежно від форми  власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою. Рішення про надання кредиту приймається колегіально - кредитним комітетом банку та оформляється протоколом. Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів і структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника; методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень відсоткової ставки тощо.  Кредити надаються тільки на комерційних засадах з додержанням таких умов:

- оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

- кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

- позичальник має надати певне забезпечення під кредит, а в деяких випадках брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Для забезпечення своєї платоспроможності  банк створює резерви для покриття можливих втрат від активних операцій. При оцінюванні фінансового стану позичальника — фізичної особи враховуються наступні показники:

- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;

- сімейний стан клієнта;

- вік і здоров'я клієнта;

- доходи та витрати клієнта;

- інтенсивність користування банківськими позиками в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

- зв'язки клієнта в діловому світі тощо.

Основним джерелом інформації про  фінансовий стан потенційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про  прибутки й збитки, звіт про наявність  майна, а також розрахунки певних показників, виконані на підставі цієї звітності та інша інформація з різних джерел. Банк має право вимагати від клієнта список банків і фінансових установ, з якими він має і мав відносини в минулому. Він повинен з'ясувати питання про стан поточних розрахунків клієнта з постачальниками, своїми працівниками. Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повертати борги, а отже, і про можливість укладання з ним кредитної угоди. Банк може надавати банківські кредити (які не забезпечуються майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 40 % номінальної вартості акцій банку, що перебувають у їхній власності. В свою чергу банк не може надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта; на внесення клієнтом платежів до бюджету і позабюджетних фондів (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непостачання товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отримані позики і несплачені відсотки. Банк контролює виконання позичальниками умов кредитного договору, цільове використання кредиту, своєчасне й повне його погашення, сплату відсотків за ним. У разі виникнення порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк може застосовувати економічні та правові санкції.

У разі погіршення економічного стану  позичальника використання ним кредиту  не за цільовим призначенням, ухиляння від контролю банку, надання недостовірної  звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту чи незабезпеченості наданого кредиту банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків за ним в передбаченому законодавством порядку. Якщо виявлено факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором.

У разі несвоєчасного погашення  боргу за кредитами та відсотками і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має право застосувати штрафні санкції в розмірах, передбачених кредитним договором. Якщо позичальник відмовляється оплатити борги за позиками, банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язань щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків  за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як переуступка права вимоги та переведення боргу іншій особі. Також слід зазначити, що кредитні операції – це найважливіші операції, що приносять дохід банку, та чи не єдина можливість для підприємств залучити кошти у виробництво ззовні. Кредитування є однією з найризикованіших банківських операцій. Тому необхідним є мінімізація кредитного ризику за всіма напрямами вкладення коштів, а основним і найефективнішим методом такої мінімізації є якісна оцінка банком кредитоспроможності позичальників [13,19].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ КРЕДИТНИХ РЕСУРСІВ

 

3.1 Зарубіжний досвід

 

Сучасні тенденції розвитку кредитного сектора економіки змушують українських  аналітиків банківської справи і  безпосередньо банкірів виявляти інтерес до моделей оцінки кредитного ризику і методів його управління. Спадкоємність світового досвіду в цьому найважливішому аспекті функціонування комерційних банків представляє сьогодні підвищений інтерес, оскільки власний, іноді гіркий досвід кредитування і спроби організації кредитного процесу методом проб і помилок усе більш відчутно позначаються на фінансових результатах діяльності українських банків.

Проблематика кредитних ризиків  не була актуальною для планової адміністративно-командної економіки радянського періоду, тому вітчизняні вчені зіштовхнулися з необхідністю її вирішення лише з розвитком і становленням ринкової економіки. У зв'язку з цим, очевидним є дефіцит наукових досліджень українських аналітиків і практиків банківської справи.

Зарубіжній практиці під кредитним ризиком розуміється можливе зниження прибутку банку або втрата частини акціонерного капіталу в результаті нездатності позичальника погашати й обслуговувати отриманий кредит. Зарубіжні банки для оцінки кредитного ризику застосовують спеціальні методики кредитного рейтингу, що становлять сукупність оцінних параметрів кредитоспроможності позичальника. Для них характерна комплексність і порівнянність усієї палітри факторів кредитного ризику.

Англійські клірингові банки здійснюють оцінку потенційного ризику неплатежу по кредиту із використанням методик «РARSEL» і «САМРARI».

Методика «РАRSEL» включає: Р (Реrson) — інформація про персону потенційного позичальника, його репутація; А (Аmount) — обґрунтування суми затребуваного  кредиту; R(Repayment) — можливість погашення; S (Security) - оцінка забезпечення; Е (Ехреdiensly) - доцільність кредиту; R (Remuneration) – винагорода банку (відсоткова ставка) за ризик надання кредиту. Методика «САМРАRI» більш розширена в системі оцінки: С (Сharacter) — репутація позичальника; А (Аbility) - оцінка бізнесу позичальника; М (Меаns) — аналіз необхідності звертання за позичкою; Р (Риrpose) — ціль кредиту; А (Аmount) - обґрунтування мети кредиту; R(Repaiment) - можливість погашення; I (Іnsurance) — спосіб страхування кредитного ризику [9].

Банки при оцінці кредитних ризиків  по виданих позичках застосовують кредитний  класифікатор, відповідно до якого  кредити групуються в ризикові класи: 1) кредити із мінімальним ризиком; 2) кредити із підвищеним ризиком; 3) кредити із граничним ризиком; 4) нетипові кредити (надані як виняток з правил).

Використання українськими банками  зарубіжного досвіду в удосконаленні управління кредитним ризиком повинне йти і шляхом створення механізму розподілу кредитних ризиків, дія якого полягає в страхуванні від імовірних, небажаних відхилень фактичних результатів від прогнозованих за допомогою таких фінансових інструментів, як кредитні деривативи, емісія цінних паперів, сек'юритизація активів, реструктуризація кредитних портфелів.

Вітчизняному банківському секторові необхідно на основі світового банківського досвіду удосконалювати такі методи управління кредитним ризиком як лімітування, резервування коштів під покриття очікуваних і непередбачених втрат, диверсифікованість, страхування, хеджування, сек'юритизація боргових зобов'язань, умови дострокового стягнення сум, нетінг тощо.

Використання досвіду іноземних  банків дозволить уникнути помилок  в оцінці й управлінні кредитним  ризиком, створить умови для формування нових організаційних структур (кредитних бюро, рейтингових агентств), які сприяють оптимізації управління системою кредитних ризиків, буде стимулювати інвесторів розділяти банківські ризики, але, разом з тим, дозволить одержувати їм значний прибуток [12].

 

3.2  Необхідність реформування ринку кредитних ресурсів в Україні

 

 В даний час фінансова система країни є основою національної економіки, адже вона забезпечує функціонування  всієї економічної системи держави. Враховуючи це, важливим є створення ефективного механізму державного регулювання фінансового ринку, який покликаний забезпечити стабільність та розвиток даної сфери. В Україні державне регулювання фінансового ринку здійснюють Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України та інші інститути державної влади. Причому часто повноваження даних суб'єктів  перетинаються і їх не можливо розподілити, крім того неналагоджена належна співпраця й використовуються різні не уніфіковані інструменти. Таким чином, механізм державного регулювання фінансового ринку є не досконалим і потребує реформування [23].

На необхідність реформування механізму  державного регулювання вказала  світова фінансова криза, яка  дуже гостро відбилась на фінансовій системі країни. Причому, якщо більшість держав зуміли стримати негативні наслідки кризи, то українська економіка постраждала майже найбільше. Причиною цього стала неготовність державних органів вчасно та ефективно застосувати необхідні засоби.

 Світова практика довела необхідність ефективного функціонування державного механізму регулювання фінансової системи країни. За відсутності якого слід очікувати нестабільність та кризові явища в економіці. Загалом можна виділити три моделі регулювання фінансового ринку: секторна, на основі завдань та модель єдиного нагляду.

В Україні механізм державного регулювання  фінансового ринку побудований  на основі секторної моделі. . Це негативно відбивається на ефективності державного регулювання фінансової сфери. Адже світова практика довела, що державний регулятор повинний мати операційну, інституційну та фінансову самостійність, щоб не піддаватись під політичний вплив уряду [15].

Негативним моментом у функціонуванні державного механізму регулювання  також є те, що різні органи застосовують різні засоби та методи впливу. Наприклад, комерційні банки піддаються жорсткішому регулюванню ніж кредитні спілки, наслідком чого є відтік капіталу із банківського сектору. Отже, державний механізм регулювання фінансового ринку має дуже багато негативних сторін, що заважають його ефективному функціонуванню.

На недосконалість державного регулювання  фінансової системи вказала світова  фінансова криза. У банківській  системі її наслідками були нестабільність, накопичення значних обсягів  недіючих кредитів та падіння ліквідності банківських установ, на фондовому ринку відбувся обвал індексів, а у небанківському фінансовому секторі спостерігались несвоєчасність та неповнота виконання зобов'язань перед клієнтами з боку страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок, зростала збитковості фінансових установ. Все це можна було передбачити та зменшити при ефективній роботі органів державного регулювання. Проте вони виявились нездатними реагувати на такі події, а посадові особи не понесли відповідальності за провал фінансової політики [18]

Таким чином назріла необхідність реформування механізму державного регулювання.  Існує 4 варіанти розвитку даного механізму:

1)           подальша розбудова існуючих регуляторів;

2)           запровадження діяльності двох окремих органів регулювання;

3)           створення окремого мегарегулятора;

4)           створення мегарегулятора на основі НБУ.

Перші два варіанти потребують чіткого  розмежування повноважень між регуляторами через прийняття нормативно-правових актів. При цьому такі державні установи повинні бути самостійними в економічному та операційному аспектах, інакше є можливість перетворення їх в «корупційну» машину.  Крім того вони повинні нести відповідальність за свою діяльність у фінансовій сфері.

Найоптимальнішим варіантом розвитку механізму державного регулювання фінансової сфери є створення окремого мегарегулятора. Такий мегарегулятора доцільно побудувати на основі центрального банку. Перш за все слід зазначити, що НБУ вже відіграє ключову роль у стабільності фінансової системи, тому його значення в створенні такого органу є дуже важливим. Крім того Національний банк є самостійним органом державної влади, що не підпадає під контроль збоку уряду, тоді як діяльність решти регуляторів фінансової системи спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Важливим є і економічна самостійність центрального банку, що унеможливлює вплив на свою діяльність через зміну обсягів фінансування з бюджету.

 Механізм державного регулювання фінансового ринку потребує вдосконалення. Це підтвердила світова фінансова криза, яка дуже гостро відбилась по економіці України. На даний момент регулюванням фінансової сфери займаються НБУ, Держфінпослуг та інші органи державної влади. Проте, враховуючи тенденції на фінансовому ринку та досвід високорозвинутих країн, доцільніше створити єдиний орган регулювання та нагляду. Причому оптимальним варіантом буде його утворення на базі центрального банку. Таке реформування державного механізму регулювання слід здійснювати поетапно [22]

 

3.3 Напрями вдосконалення  ринку кредитних ресурсів в  Україні

 

Дослідження тенденцій розвитку та проблем кредитного ринку України  засвідчує потребу більш ефективного  розвитку та забезпечення стабільності банківської системи та вдосконалення  законодавчої бази кредитного ринку. Цього можна досягти, запровадивши досконалі механізми регулювання кредитного ринку, а саме:

1. Національному банку України  в найближчій перспективі доцільно  ініціювати прийняття Верховною  Радою Закону України «Про  кредит і кредитні відносини», який би законодавчо врегулював усі кредитні взаємовідносини між кредиторами та боржниками;