Цінова політика підприємства

Головне тут – комплексний аналіз того, як реагує попит на різні ціни даного товару. Якщо йдется про дослідження  потенційного ринку збуту нової  продукції, то замість реалізованої якості використовують дані вибіркового  статистичного дослідження попиту на новий товар, або експертні  оцінки.

Чим менш рухливий попит, тим вищу ціну може встановити продавець товару (підприємство). І навпаки, чим еластичніший попит, тим більше підстав у фірми  використовувати політику зниження цін на свою продукцію оскільки це призведе до загальної економії на витратах. Визначний на основі цінової  еластичності попит визначає верхню межу ціни. При цьому слід не забувати що на попиті можуть позначатися, крім ціни ще й інші чинники, наприклад, збільшення реклами, і стає неможливим визначити, яка частина збільшення попиту пояснюється  зниженням ціни, а яка збільшенням  реклами.

    Як визначити обсяг  попиту, повинна знати служба  маркетингу. Найпростіше перемножити  кількість можливих споживачів  на частоту споживання товару. Попит, як правило, визначає  максимальну ціну, яку фірма може  призначити на свій товар.

      Крім того, зауважимо,  що ринки бувають різних типів,  кожен з яких ставить своє  завдання в сфері ціноутворення  і від яких залежить цінова  політика продавця (ринок чистої  конкуренції;ринок олігополістичної  конкуренції; ринок монополістичної  конкуренції; монополія).

      Тип ринку, на  якому функціонує фірма, впливає  на її підходи до ціноутворення,  але в будь-якому випадку фірми  важливо знати попит на свій  товар, оскільки попит один  з найсуттєвіших ціноутворюючих  чинників.

                             

                          3.3.Аналіз витрат виробництва

        Мінімальна ціна визначається витратами фірми. Компанія прагне призначити на товар таку ціну,щоб вона повністю покривала всі витрати з його виробництва, розподілу збуту, включаючи прибуток. Тому в процесі формування цінової політики важливе значення набуває процес формування прогнозної величини витратної частини ціни. Спростити виконання цього процесу можна шляхом використання результатів стратегічного аналізу собівартості продукції. Під час проведення такого аналізу відбувається прогнозування, кожної витратної складової частини собівартості, аналізуються її прогнозні рівні та планують заходи щодо зниження витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції на прогнозованому періоді.

     Для забезпечення  раціональної цінової політики  необхідно  цінової політики  необхідно зіставити структуру  витрат із запланованими обсягами  виробництва і розрахувати короткострокові  середні витрати (на одиницю  продукції).

  Більшість витрат не носить  обов’язкового характеру, тому  керівництво самостійно визначає, наприклад, чи визначати кошти  на маркетингові дослідження,  рекламу, пошук і збір інформації. При оптовій торгівлі, витрати  на одиницю товару, значно нижчі,  ніж при торгівлі у роздріб.  Чим більша партія, тим менше  витрати, але економія приводить  до зворотних наслідків. Керівника  як правило , прагнуть справляти  за товар таку ціну, яка як  мінімум покривала усі валові  витрати виробництва.

                      

                      

 

3.4.Моніторинг  цін   витрат конкурентів

     На встановлення фірмою середнього діапазону цін впливають ціни конкурентів та їх ринкові реакції . Необхідно знати ціни і якість товарів своїх конкурентів. Для проведення такого аналізу фірма може скористатися  одним з наступних способів:

1. доручити своїм представникам зробити порівняльні закупки, щоб зіставити ціни та якість товарів між собою;
2. роздобути прейскуранти конкурентів, закупити їх обладнання і розібрати його;
3. попросити покупців висловитися з приводу того, як вони сприймають ціни і якість товарів конкурента.

    Знання про фірми і товари  конкурентів фірма може використати  як відправну точку для потреб  власного ціноутворення (типологізація  конкурентів – додаток А). Якщо  її товар аналогічний, товарам  основного конкурента, тоді його  ціна близька до ціни товару  цього конкурента. По суті фірма  користується ціною для позиціонування  своєї пропозиції стосовно пропозиції  конкурентів.

    Для прийняття своєчасних рішень  у сфері ціноутворення треба  володіти достовірною інформацією  про хід реалізації товарів  конкурентів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Державний  контроль процесів ціноутворення  та цінової  політики    підприємств.

  Ціна    є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах.

        Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.                                                       

        Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення.

          Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

      Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

          Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані).

Форми державного регулювання:

1.обмеження  рівня цін;

2.введення  податкових платежів;

3.державна  підтримка рівня цін через  дотації.

Методи державного регулювання:

1.Прямі:

а)застосування фіксованих цін;

б)установлення граничних рівнів цін;

в)декларування зміни цін;

г)введення граничних рівнів торговельно-збутових надбавок;

д)„заморожування” (блокування цін);

е)надання дотацій виробникам товарів;

э)укладання договору про ціни між державою та підприємством.

2.Непрямі:

а) ·       диференціація рівня ставок товарних податків;

б) ·       пільгове оподаткування та кредитування;

в) ·       введення граничних нормативів рентабельності.

Пряме регулювання, як правило, переважає  на початковому етапі створення  ринку, коли його регулюючі здатності  ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці.Непрямі  методи державного регулювання цін  переважають на етапі зрілого  ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня.                          Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити кілька найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.                                                                                                 Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться протягом переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.              Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.                                      Найбільшого поширення набули інші методи регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.                                                                      Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників, або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).                                          П'ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції. Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що займають монопольне становище на ринку.             Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають монопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарства тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства міськогоелектротранспорту тощо).                                                  

           Регулювання цін монополістів здійснюється або через встановлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними». Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктивних причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.          Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економі.                                                                                   

          Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

 

      

 

 

 

 

5. Характерні  риси та особливості  цінової  політики підприємств на ринках України.