Комунікативної дії в якості категорії сучасної соціологічної теорії

     Апель наголошує на тому, що мова постає тим  метаінститутом, за допомогою якого  всі інші інститути можливо обґрунтувати або реформувати. У якості такого метаінститута мова не вміщує в собі конкретні інституціональні форми, але вона розпоряджається засобами виправдання, реформування або заперечення догматичних інститутів.

     Критична  рефлексія не тільки підтримує існування  інститутів, (стійкість яких гарантується тільки після того, коли вони опиняються поставленими під питання), але залишає  можливість щодо їхнього покращення та удосконалення. Головне, як вважає Апель, це те, що критична рефлексія надає  можливість через реформування інститутів відкрити шлях до самореалізації особистості. Тобто інституційна структура постає не як даність, що ціниться сама по собі, а отримує сенс у процесі  її критичного обговорення «аргументуючою необмеженою ідеальною комунікативною спільнотою» [2],  до якої входять усі люди як її можливі учасники.

     Ціннісними  орієнтирами, на яких має ґрунтуватись суспільно-інституційне життя, постають  етичні ідеали, які виходять у сучасну добу на передній план гуманітарного й соціального знання.

     А.М. Єрмоленко, аналізуючи концепцію Апеля, пише, що Апель наголошує на необхідності пошуку підвалин для раціонального обґрунтування моральних нормативів і цінностей. Мораль, яка спирається на архаїчні інституції та традиції, не здатна стримати людину "граючу". Вільне від цінностей технократичне поєднання теорії та практики не може бути відповіддю на питання про відповідальність за наслідки діяльності людей в сучасному світі. Проблему «забезпечення можливості виживання і спільного життя різних народів» [6]  необхідно вирішувати, засновуючись на комунікативній макроетиці.

     Підсумовуючи, можна сказати, що інститут комунікації відіграє роль організатору соціального світу, надає йому зрозумілості, усталеності,  протистоять випадковості, соціальному хаосу; надає сенс окремим видам особистісної діяльності та окремим суспільним фактам і явищам, створюючи цілісний образ соціального життя та структуруючи соціальний простір, згідно засобам взаємозв’язків та взаємовідношень соціальних суб’єктів. Маючи свою історію, яка дорівнює історії суспільства, соціальні інститути комунікації постають «стовпами» суспільного життя, вибудовуючи архітектоніку соціального простору, надаючи людині ті або інші можливості.

     Від трактування поняття особистості  залежить і розуміння суспільного  цілого, і зокрема інституційного устрою суспільства, і навпаки. Позиція  наголошування на соціальній складовій  особистісного буття фактично відмовляє  йому в існуванні, підпорядковуючи  людину соціальним процесам та чинникам, надбудованим над її свідомістю інституціям, зв'язок з якими має однобічний характер – від об’єктивного і реального соціуму, через механізм соціалізації, до сприймаючого суб’єкту. Піднесення незалежної та самостійної особистості може привести до атомізації та автономізації суспільства, культу людини, що не рахується ні з ким і не з чим окрім себе. Інституції постають для неї інструментом досягнення її власних цілей, цінності та норми релятивізуються згідно із способами досягнення цих цілей.

     Треба зазначити, що інтерсуб’єктивний підхід не відкидає важливу ідею класичного трактування суб’єкта. Ця ідея містить  поняття щодо раціонального, свідомо  діючого «актора» (якщо користуватись  сучасною термінологією), здатного виносити відповідальне судження про об’єкт, суб’єкта, який розуміє та визнає моральні імперативи, що мають універсальну загальнолюдську цінність. Але це поняття у сучасній філософії  визначається не тільки з діяльнісних, але і з комунікативних позицій.

     Мова  і діяльність (і мова, як діяльність) сходяться у принципі єдності  слова і справи, який можна назвати  одним з ґрунтовних принципів  як міжособистісних, так і інституціональних  відношень, і який торкається, з одного боку, питань організації особистістю  свого життя, а з другого –  відтворення інституційного простору. Цей принцип торкається і моральних  норм, на які спирається комунікативна  спільнота у досягненні консенсусу з тих або інших питань.

     Звичайно, необмежена комунікативна спільнота, в якій всі особистості рівні, є ідеальною, до створення якої особистості  можуть прагнути. В реальному соціальному  світі кожна людина має свою соціальну  позицію, статус. Інституційний устрій припускає відношення влади і  підпорядкування, коли один суб’єкт  комунікації має перевагу над  іншим. Постає проблема комунікативного  маніпулювання, проблема прозорості суб’єктів  один для одного, а також прозорості для самого себе, проблема конформізму. Крім того, процес комунікації також  має на увазі різні суб’єктні  позиції мовця, слухача, спостерігача, які, у свою чергу, можуть мати різні ступені наближення та віддалення до конкретного питання обговорення. 
 
 
 
 
 
 

     2. Категорія "комунікативна дія" як об`єктивна реальність                      суспільства

     2.1. Теоретичні форми  категорії "комунікативна  дія" 

     Методологічний  поворот сучасної філософії до парадигми  комунікації постає однією із спроб  відкриття нових форм соціальної інтеграції, узгодження особистих та суспільних інтересів, окремих і  загальних цілей і цінностей. Соціальні теорії дії кінця ХІХ  – початку ХХ століть зосереджували увагу на інтеракційних зв’язках, що виникають із взаємного впливу одного на одного індивідів, зорієнтованих на результат, і які приймають рішення незалежно один від одного, ґрунтуючись на власних інтересах і цілях. Сучасна філософська думка та практична нагальність спрямовує напрямок дослідників на вихід з егоцентричної позиції цілераціонального спрямування на власний результат і співвіднесення себе з критерієм раціональності, спрямованої на взаєморозуміння [5]. 

     Комунікативна філософія репрезентує методологічний поворот від класичної філософії  свідомості до філософії комунікації, відкриваючи шлях від методичного  соліпсизму до досягнення взаєморозуміння між соціальними суб’єктами та надаючи нове інтерсуб’єктивне забарвлення таким  категоріям, як «суверенність особистості», «справедливість», «обов’язок», «відповідальність», і це стосується не тільки дослідження комунікативного підґрунтя названих категорій, а й виявлення тих соціально-інституціональних детермінант, які уможливлюють формування цих якостей в особистості [6].

     Людські стосунки, та й саме суспільне життя неможливі без комунікації. Тому теорія комунікації не може обмежитися вивченням лише конкретних сфер суспільного життя або окремих видів комунікації, навіть якщо вони привертають особливу увагу в сучасному суспільстві своїми новітніми досягненнями. Малосприйнятна тут і дискусія про поняття. Вона привела б нас до мети, якби ми заздалегідь знали, що дасть нам те чи інше поняття і як воно має працювати в теорії. Однак тут неможливо єдина думка, тому доречно розглянути дві різні теоретичні позиції, що дозволяють розвивати теорію надалі. Одна теоретична позиція виходить з можливості поліпшення суспільних відносин. В її основі лежить уявлення про досконалість, здоров'я або найкращому стані суспільства в самому широкому сенсі цього слова. Ф. Бекон і його послідовники дотримувались саме такої точки зору. Однак знання і судження, вільні від помилок, не завжди є достатніми умовами збереження соціального миру, хоча і служать вдосконаленню форм і прогресивному поліпшенню умов життя людей. Друга теоретична позиція виходить з так званої тези про «неймовірнісь». Будучи такою ж далекою від низки фактичних станів суспільства, як і перша теорія, вона спрямована на виявлення очікувань, що складаються в повсякденному житті і на основі її стабільності. Ця позиція дає пояснення взаємозв'язків, які самі по собі є неймовірними, але, тим не менш, виявляються можливими і навіть передбачуваними з високим ступенем достовірності. На відміну від Бекона, Гоббс поклав такого роду неймовірність в основу своєї політичної теорії. Кант, на відміну від Галілея, не визнавав здатність природного пізнання природи, поставив під сумнів можливість синтетичного судження як такого, сформулював питання про умови його можливості. У даному випадку питання про практичні поліпшення не є ключовим, тут мова йде про попереднє теоретичному вирішенні питання про можливість поліпшення взагалі, а саме: як могла б будуватися система, яка перетворює неможливе в можливе, неймовірне в ймовірне.

     Подальші  міркування базуються виключно на такому формулюванні питання і спрямовані на пошук адекватної теоретичної  форми для сфери комунікації. Тільки так можуть бути правильно зрозумілі всі обставини, що забезпечують єдність суспільства. Мають місце і практичні причини, більш помітні в розвинених суспільствах. Було б наївним вважати, що і далі поліпшення будуть можливі на основі «природи» - фізична або людська природа.  Якщо розуміти природу як подолання неймовірність, то ми отримаємо інший вимір для оцінки досягнутого. Тоді стане ясно, що будь-який поділ системи повертає нас до неймовірності її рекомбінації.

     Теорія  комунікації другого типу, перш за все, стверджує наступне: комунікація  неймовірна. Вона є неймовірною, хоча ми кожен день переживаємо і культивуємо її, більше того, ми не змогли б без неї вижити. Тому необхідно в першу чергу осягнути неймовірність, що стала невидимою. Для цього потрібно зробити, так би мовити, контрфеноменологічне зусилля. Цю задачу вирішити можна, якщо уявити комунікацію не як категорію, а як проблему, якщо не підбирати поняття, яке задовольняє по можливості всім явищам, а поставити питання про можливості комунікації. Тоді ми відразу стикаємося з безліччю проблем та перешкод, які потрібно подолати, щоб комунікація взагалі могла б здійснитися. По-перше, неймовірно те, що один індивід взагалі розуміє те, що має на увазі інший, тому що має місце автономія та індивідуалізація їх свідомості. Розуміння змісту можливо тільки у зв'язку з контекстом, але в якості такого спочатку виступає лише утримання власної пам'яті. По-друге, неймовірність комунікації відноситься до досягнення одержувачів. Неймовірно, що комунікація досягне більшої кількості людей, ніж відносяться до конкретної ситуації. Проблема лежить в просторовому і часовому вимірі. Система взаємодії учасників окремої ситуації завжди гарантує їх практично повну увагу до комунікації, але вона руйнується, якщо предметом комунікації стає небажання її продовжувати. За рамками системи комунікації діючі в ній правила можуть не виконуватися. Навіть якщо є постійні і мобільні у часі учасники комунікації, все ж неймовірно, що вона завжди зможе забезпечувати їхню увагу. У різних ситуаціях люди змушені здійснювати різні дії.

     Третя неймовірність комунікації є  неймовірність її успіху. Навіть якщо комунікація буде зрозуміла, то це ще не свідчить, що вона буде прийнята. Комунікативним «успіхом» ми називаємо сприйняття одержувачем селективного змісту комунікації (інформації) як передумови своєї поведінки і приєднання до цього селективного змісту наступних, що лише посилює його селективність. Прийняття комунікації як передумови своєї поведінки можна вважати дію відповідно до вказівок або переживань, думок та інших когнітивних явищ, заснованими на допущенні про те, що певна інформація відповідає дійсності.

     Перераховані  складові неймовірності процесу  комунікації перешкоджають успіху комунікації з адресатом; одночасно  вони є порогами розчарування і призводять до втрати комунікації, що представляється  безнадійної. Правило «неможливості відмови від участі в комунікації» діє лише в системі взаємодії серед осіб, які належать до неї, але навіть тут воно не керує здійсненням комунікації. Комунікації виявляються втраченими, коли досягнення адресатів, розуміння інформації та успіх є недостатньо гарантованими. Проте жодна соціальна система не може виникнути без категорії комунікації, тому виникненням соціальних систем управляють неймовірності процесу комунікації, способи їх подолання і трансформації в ймовірність. Процес соціокультурної еволюції можна розуміти як перетворення і збільшення можливостей перспективної комунікації, навколо якої суспільство створює свої соціальні системи. Очевидно, що це не простий, а селективний процес розвитку, який визначає, які види соціальних систем є можливими і що виключається як неймовірне. 

     Три види неймовірності комунікації  підсилюють один одного. Вони не можуть бути перероблені порізно, одна за одною, і трансформовані в імовірності. Рішення однієї проблеми ускладнює тим самим рішення іншої. Коли комунікація виходить за коло її учасників, розуміння ускладнюється, а відмова від неї спрощується. 

     Як  тільки писемність дала можливість вивести  комунікацію за межі кола учасників, обмеженого в просторі і в часі, вже стало неможливим покладатися на рапсодичні моменти, які здатні захопити лише присутніх; тепер потрібна ще й практична аргументація.

     Закон взаємного посилення неймовірностей по-різному обмежує рішення проблем  і створення можливостей комунікації  і означає, що немає прямого шляху  до постійного поліпшення взаєморозуміння  між людьми. Виходячи з цього, перед нами виникає проблема розвитку в умовах посиленої несумісності потреб. Правда, в системі сучасної масової комунікації люди живуть під враженням того, що ці проблеми давно вирішені.  Тим не менш, виникає питання про те, чи дійсно структури сучасного суспільства є маловизначені через те, що вирішення проблем ускладнюють їх, і постійно тягнуть за собою виникнення нових проблем. 
 
 
 

2.2 Посередники обміну комунікації

     Для розвитку теорії нам необхідно поняття, яким в узагальненому вигляді  позначалися б усі без винятку установи, які перетворюють неймовірною комунікацію в ймовірну, а саме: для всіх трьох основних проблем.  Позначимо такі установи поняттям посередники. Зазвичай в цьому сенсі говорять тільки про засоби масової інформації, під якими мають на увазі техніку, що служить розширенню комунікації до неприсутніх. Т.  Парсонс відніс сюди поняття символічно генералізованих посередників обміну (media of interchange) і створив відповідну теорію стосовно до грошових відносин.  З тих пір поняття посередників обміну категорії комунікаційної дії вживається в соціальних науках в двох значеннях, які визначаються тільки по контексту або за допомогою додаткових пояснень. Розгляд цього поняття в процесі комунікації і тим самим його функціональне визначення сприяють уточненню значення і ролі трьох різних видів посередників обміну.