Насильство в семье как социальная проблема

РОЗДІЛ II Соціальна робота з родинами, котрі постраждали від сімейного насилля

2.1. Методи та технології соціальної роботи

Вплив психологічних, соціокультурних, правових та індивідуальних чинників, характер наслідків насильства в сім'ї, особливості психічного та фізичного стану людей, які зазнали насильства, специфічні потреби та індивідуальність кожного випадку зумовлюють різноманіття теоретичних підходів, стратегій та моделей роботи з такими клієнтами.

Спеціалісти наголошують на потребі профілактики жорстокого поводження. Міжнародні експерти визначають такі форми запобіжних заходів проти насильства над дітьми: первинні, вторинні й третинні.

Первинні засоби запобіганню насильству над дітьми – дії, спрямованні на інформування громадськості щодо наслідків жорстокого поводження з дітьми та зміну поведінки стосовно виховання дітей. Прикладами таких дій є інформаційні кампанії щодо підвищення громадської свідомості, які проводять як державні, так і не державні організації.

Зазвичай, первинні засоби запобігання насильства включають у себе відвідування працівниками соціальної служби та служби охорони здоров’я сім'ї; здійснення навчальних програм з усвідомленого батьківства та розвитку дитини; функціонування телефонних ліній допомоги; консультування у громадських центрах тощо.

Соціальні працівники виконують важливу роль в організації первинних профілактичних заходів щодо жорстокого поводження з дітьми, особливо у проведенні навчання для батьків.

Вторинними засобами запобігання насильству є спеціалізовані послуги сімям, які потребують додаткової допомоги, шляхом визначення «чинників ризику» у ставленні до дитини. Соціальному працівнику в цьому випадку необхідно пам’ятати, що не всі сім'ї, з якими пов’язанні «чинники ризику», матимуть випадки поганого ставлення до дитини.

При проведенні відбору сім'ї для втручання необхідно врахувати такі чинники: батьківське сприяння дитини, батьківську позицію щодо дитини, індикатори формування прив’язаності, якість батьківства.

Третинні засоби запобіганню насильству – це надання послуг дітям і сім'ям, які вже зазнали насильства чи відчули вияви нехтування їхніми правами. Відповідне (реакційне) стеження та виявлення випадків насильства чи нехтування дітьми приводить до втручання у сім'ю з метою припинення поганого ставлення та попередження його в майбутньому. Цей вид діяльності є необхідним навіть за наявності первинних і вторинних запобіжних заходів.

Спеціалісти в галузі роботи з дітьми, які зазнали фізичного чи сексуального насильства, вважають, що загальноприйнятої формули кризового втручання не існує. Інтервенції у вигляді кризового втручання і короткострокове психологічне консультування ефективні у випадку одиничного інциденту, при тривалому насильстві необхідна тривала робота не лише з дитиною, але й з усією сім'єю.

Жоден спеціаліст не повинен працювати поодинці, розслідуючи справу із захисту прав дитини; і ні в якому разі рішення щодо насильства, скоєно над дитиною, не можна приймати самостійно. Це мають робити спільно усі спеціалісти на зустрічах із залученням представників інших відомств. Відомства, відповідальні за охорону здоров’я, освіту та добробут дітей повинні співпрацювати, щоб захищати дітей свого регіону.

У повсякденній роботі  соціальні працівники можуть дізнатися про те, що над дитиною вчинено насильство, від: самої дитини, близького оточення  дитини, наприклад, її товариша, родича, сусіда, іншого спеціаліста, наприклад, вчителя. Незалежно від того, є дитина клієнтом соціального працівника чи ні, він повинен вжити заходів для захисту дитини.

При отриманні такої інформації від дитини, необхідно:

-         зважати на вік та рівень розуміння дитиною того, що сталося;

-         довіряти словам дитини; слід запевнити її в тому, що вона вчинила правильно, розповівши комусь про насилля над нею;

-         дати дитині знати, що ви якомога швидше почнете допомагати їй;

-         пам’ятати про безпеку дитини та вимоги конфіденційності: слід забезпечити , щоб під час діяльності із захисту дитини вона не постраждала ще більше.

Щоб дитина розповіла про вчинене над нею насильство або недбале ставлення, її потрібно переконати, що дорослі їй вірять. Загалом для дітей не притаманно вигадувати казки про насильство, оскільки вони не бажають завдати прикрощів родини. Для них більш властивим є заперечувати, що насильство відбулося, ніж визнати, що це сталося. Причина полягає в тому, що дітям соромно говорити про це, і вони відчувають себе винними в тому, що з ними сталось.

Необхідно пам’ятати про таке:

-         зустріч із дитиною слід проводити на безпечній відстані від кривдника;

-         бесіди з дітьми не повинні тривати довго (не більше години);

-         треба дозволити дитині розповісти про те, що трапилось, не перебивати;

-         не просити дітей постійно повторювати розповідь про те, що сталося;

-         будь-який вияв недовіри або манера говорити з дитиною «як на допиті» не дозволить дитини говорити вільно;

-         краще ставити відкриті, а не прямі запитання;

-         діти активніше реагують на прохання погратися або намалювати щось, аніж відповідати на запитання;

-         думки про дитячі мрії та фантазії (особливо в маленьких дітей) не означають, що дітям не можна вірити. Діти можуть виявляти думки по-своєму. Потрібно прислуховуватись до дитячих розмов, ігор, придивлятися до малюнків; у них можуть виявитися наслідки травми.

Насильству над дитиною слід надати певний контекст: не варто судити про окремий випадок насильства, потрібно дослідити всі супровідні обставини, становище дитини та ситуацію в сім'ї. Треба зважити, чи випадок насильства був поодиноким, чи насильство відбувається в сім'ї регулярно; чи стан занедбання тимчасовий (наприклад, викликаний стресом, який переживають батьки), чи є постійні ознаки недбалого батьківства (наприклад, викликаного пияцтвом батьків).

Коли відомості про обставини насильства зібрано, потрібно розгорнути активний обмін інформацією, який передбачає обговорення випадку насильства між соціальним працівником і його керівником, подальший збір інформації та її перевірку серед інших спеціалістів та членів родини, прийняття рішення про те, чи варто в цьому конкретному випадку переходити до наступного етапу процедури дій, а саме до скликання міжвідомчих зустрічей представників ключових служб для обговорення подальших дій.

Розслідування випадків відрізняється за ступенем участі та втручання різних спеціалістів. Деякі справи передбачають залучення міліції (якщо відбувся злочин), в інших випадках – достатньо інформації, зібраної соціальним працівником, і необхідне залучення медиків та психологів для надання допомоги дитині тощо. Деякі справи вимагають тимчасового або постійного позбавлення батьківських прав рішенням суду, але таких випадків зазвичай  небагато. Як правило, ситуацію можна і треба розв’язувати, не розділяючи сім'ю.

У будь-яких справах, де йдеться про насильство, метою соціального працівника має бути співробітництво з тим із батьків, хто не чинив насильства над дитиною, щоб в майбутньому він/вона стали на бік дитини.

Якщо стався випадок жорстокого насильства або поганого ставлення, треба застосувати додаткові заходи для посилення безпеки і захисту дитини. Наприклад, соціальному працівникові слід відвідувати родину частіше та інколи здійснювати вибіркову перевірку сім'ї, не попереджаючи останню про це. В інших випадках батькам потрібно сказати, що продовження такої поведінки, наприклад, надмірного випивання, зловживання наркотиками, застосування фізичної сили та сексуального насильства до дітей є не припустимим і може призвести до втрати батьківських прав.

Діти, над якими було вчинено насильство, можуть унаслідок цього залишитись травмованими та потребуватимуть допомоги фахівців, щоб подолати стрес. Соціальний працівник зобов’язаний організовувати надання дитині необхідної медичної та психологічної допомоги.

Діти краще захищені, якщо робота спеціалістів проводиться у партнерстві з тим із батьків, який не чинив насильства над дитиною.

Розглядаючи форми та методи роботи з жінками, які зазнали насильства, зазначимо, що у зарубіжній практиці соціальної роботи найчастіше вдаються до: профілактичної роботи; роботи з правоохоронними  органами; організації притулків (шелтерів) для побитих жінок; надання консультацій.

Загалом консультативні стратегії ґрунтуються на проведенні: первинного інтерв’ю; надані підтримки; заохоченні вираження; акцентуванні на схильних якостях жінки; наданні інформації; аналізі альтернатив; визначенні плану; адвокатуванні (представництві інтересів).

Щодо особливостей методу первинного інтерв’ю, то тут особлива увага звертається на стан жінок. Побиті жінки під час перших зустрічей почуваються досить тривожно. Вони переживають з приводу того, що і як слід говорити. Соціальні працівники повинні створити довірливу й комфортну атмосферу та переконати жінку в тому, що вона не мусить говорити того, чого не хоче. Постраждала жінка має також відчувати, що консультант є без оцінювальним та некритичним, дотримується принципу конфіденційності.

Чимало жінок при консультуванні виявляють такі емоційні реакції, як страх, злість, провину і навіть сумніви щодо власного психічного здоров’я. Консультанту потрібно заохочувати постраждалому дозволити її емоціям вийти назовні. Лише потім вона буде в змозі долати їх. Консультант може надалі допомогти жінці подивитись об’єктивно на власну ситуації.

Важливим аспектом консультування є фокусування на сильних сторонах постраждалої. Побиті жінки страждають від низької самооцінки. Вони потребують допомоги у визначенні своїх позитивних характеристик.

Обов’язковим елементом допомогти мусить бути інформування про медичні, соціальні, юридичні послуги й служби, які можуть надати жінці кращі можливості. Водночас варто також звертати увагу на етап дослідження альтернатив розв’язання цієї проблеми, оскільки жінки можуть відчувати себе у пастці, не бачити шляхів вирішення ситуації.

Загалом соціальні працівники можуть допомогти жінці: повернути владу та контроль над своїм життям, виробити адекватну самооцінку, зменшити залежність жінки від насильства та відповідальність жертви за насилля над нею,  розвивати нетерпимість та прийняття будь-якої агресії.

При роботі з жінками-жертвами насильства в сім'ї в останні роки набула поширення модель груп взаємопідтримки. Організація такого виду допомоги бере свій початок з феміністичного руху. Велику роль у такій взаємодії з жінками відіграють освітньо-просвітницікі методи втручання: знайомство з правами жінок, зміна гендерних стереотипів та уявлень  про роль жінки в суспільстві, розвиток лідерських якостей та навичок сомопосредництва. У групах взаємопідримки надають значної уваги терапевтичним чинникам: універсалізація переживань, міжособистісне навчання, розвиток навичок спілкування.

Основні соціальні чинники, які впливають на успішність адаптації жінки: відсутність фізичних наслідків травми; стабільне фінансове становище; збереження соціального статусу; наявність соціальної підтримки з боку суспільства і особливо групи близьких людей.

Для розв’язання проблеми насильства над літніми людьми чи запобігання подібному ставленню у сім'ї необхідно, щоб її члени навчились розуміти процеси старіння й організувати правильний догляд за своїми старшими родичами. Особливо важлива тут координаційна роль соціальних працівників щодо діяльності органів охорони здоров’я, невідкладної допомоги, міліції, юридичних служб.

Працівники соціальних служб можуть допомогти клієнтам, які страждають від насильства а зловживають у сім'ї, у такий спосіб:

-         проводити опитування з метою встановлення наявності насильства в родині;

-         розробляти всебічний план допомоги, аналізувати ефективність розпочатих дій;

-         допомагати в розв’язанні важливих життєвих справ потерпілих;

-         надавати юридичну та психологічну поради або вказувати місця, де можна отримати таку допомогу і позички з метою досягнення економічної самостійності;

-         надавати фінансову допомогу у вигляді постійних, тимчасових чи цільових виплат;

-         надавати гуманітарну допомогу, наприклад, одягом, харчами;

-         вказувати адресу, де жертва домашнього насильства може отримати допомогу, притулок, надавати номер телефону Довіри;

-         у разу необхідності або за бажанням зацікавлених осіб звертатися до міліції з пропозицією про застосування попереджувальних заходів до винуватця насильства відповідно до повноважень міліції (у деяких випадках одного тільки візиту дільничного інспектора міліції та бесіди щодо можливих санкцій, які можуть бути застосовані до насильника, буває достатньо, щоб стримати фізичне насильство);

-         організовувати і забезпечити функціонування інформаційних пунктів, осередків допомоги, груп підтримки для жертв домашнього насильства;