Органістична теорія створення і влаштування суспільства

  В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

  Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три та­ких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів).

  Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

 Виникнення людини  із світу природи як процес  переходу від органічної до  надорганічної еволюції пов'язаний  з перетворенням людини як  біологічного виду в людину  як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно виступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу однорідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару».

 В процесі переходу  від однорідного простого суспільства  до різнорідного, складно організованого  величезну роль відігравали інститути  регулюючих органів, які здійснювали  організацію, контроль за допомогою  засобів заохочення, тиску чи  безпосереднього примушення (морального  або фізичного). Вони як певна  система органів розвивалися  водночас із прогресом суспільства,  в ході еволюції кожен з  цих інститутів спеціалізував  свої функції, чітко координував  свою діяльність з іншими. Це  особливо важливо для розуміння  методу соціології Спенсера, який  не аналізує причин, чому це  так відбувалось, а показує  генетичний процес, як це мало  місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні  явища. Розвиток соціальних інститутів  відбувається не з волі чи  бажання людей, а являє собою  такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої  системи чи поява листя на  деревах.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоніальні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираютьсяна силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами [9].

 Поряд з «церемоніальними»  інституціями важливе місце в  регулюванні, соціальному контролі  та примушенні належить політичним  інститутам, які уособлюють держава,  політичні організації, установи  та партії. З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства.

 Політичне управління  являє собою одну з форм  соціального контролю, який доповнюють  релігійні інститути,, покликані  закріплювати соціальні ідеї  та почуття і цим самим зміцнювати  суспільство. Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників.

 Завдяки такому різноманітному  механізмові і технології здійснення  соціального контролю людина  та суспільство поступово із  свого первісного біологізованого  стану перетворювалися в цивілізовані  об'єкти, що соціалізувались у  процесі надорганічної еволюції.

  В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважувати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл­кування та взаємодії.

В історії соціології взаємодія  між людьми завжди визнавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню  в його різноманітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили  концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного  існування людей. Проте конкретні  механізми, зумовлюючи колективність  людського буття, не завжди чітко  аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

 О. Конт вперше в  історії соціології привернув  увагу дослідників до проблеми  соціального консенсусу як умови  сумісного проживання людей. Спенсер  сприйняв цю ідею і на основі  органіцистичного принципу взаємодії  частини й цілого та спеціалізації  функцій біологічного та соціального  організмів доходить висновку  про наявність консенсусу між  ними. Сам механізм появи консенсусу  він розкриває через принцип  рівноваги.

 В даному випадку  принцип рівноваги логічно пов'язаний  з еволюційним «законом скерованого  руху», внаслідок якого все  намагається розвиватися без  протидії й опору. Суспільне  життя в цілому тяжіє до  рівноваги, до збереження консенсусу  та гармонії між частиною і  цілим, між спеціалізованими функціями  суспільних органів, де кожен  інститут, наприклад, виконуючи властиві  йому функції, не може брати  на себе виконання функцій  інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу  цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів  спрямована передусім на збереження  сталості соціального організму,  на врівноваження взаємодії між  його структурними елементами.

 Г. Спенсер розглядає  рівновагу і як принцип, котрий  допомагає зрозуміти причину  сталості будь-якої органічної  чи надорганічної системи й  умов її існування, і як онтологічну  даність, завдяки якій конкретний  біологічний чи соціальний організм  існує в нормальних умовах  без порушення співвідношення  між його складовими частинами,  зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо.

 Енциклопедична діяльність  Спенсера привертала до себе  увагу сучасників. Його наукові  праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися  в багатьох країнах; вони містили  багато цікавих фактів з різних  галузей науки, були зрозумілі  для непрофесійного читача; в  них відчувалася віра в торжество  й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових  досягнень, з революцією в природознавстві  на рубежі XIX—XX ст., з подальшим  розвитком соціологічного та  соціально-психоло­гічного знання, критикою позитивізму, прихильником  і теоретиком якого був Спенсер,  популярність і авторитет спенсеріанства  зменшуються.

  У великому й різноманітному творчому доробку Спенсера було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. До­сить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена терміно­логією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С.Руданського про народження сина раніше за свого батька.

 При всіх недоліках  соціологічного вчення Спенсера  його великою заслугою в галузі  соціології є те, що він поставив  і обгрунтував необхідність розробки  теорії і практики дослідження  соціальної системи і соціальної  структури, взаємодії системних  елементів, започаткував дослідження  соціальних інститутів та установ  як істотних знарядь соціального  контролю, розкрив механізми їх  діяльності, проаналізував багато  елементів, які ввійшли в соціологічну  класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- перебільшена марксизмом, не знищували старі виробничі відносини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в колишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська революція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі паралізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад.

 Соціальна революція  може змінювати суб'єкти влади,  форми державного устрою, правління,  політичні режими тощо, але вона  нездатна штучно ввести історично  не апробовані форми економічних  відносин шляхом повної руйнації  історично перевірених форм, що  передують експериментальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впровадження — теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом. 

  Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем.

  Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепільного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо соціальним організмом — суспільством.

 І тут еволюціоніст  Спенсер має більші переваги  в розумінні суспільства, ніж  К. Маркс і В. І. Ленін зі  своїми діалектичними революційними  стрибками у прірву невідо­мого,  один з яких закінчився крахом  системи «загальнонародної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціології спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення. [18].

Висновок

Г. Спенсер вважав, що соціальні  інститути (інституції) є каркасом суспільства  і виникають внаслідок процесу  диференціації суспільства. Це механізм самоорганізації суспільного життя людей.

Із точки зору Спенсера, соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю  природою людини у соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Згідно з його підходом, соціальні  інститути виникають еволюційно, поза свідомих намірів або суспільних договорів, як відповідь на зростання  чисельності популяції. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував  із розумінням соціальних інститутів.