Соціальна проблема російської мови в Україні

Донецький національний технічний університет

Магістратура  державного управління 

№ з/к ___81-10___

Контрольна  робота

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Донецьк 2011 р.

 

ЗМІСТ 

 

 

ВСТУП

      Мова - духовне багатство  народу.

      Василь  Сухомлинський 

      Ключем  до успіху суспільства, його економіки в динамічному й висококонкурентному сучасному світі є створення в цьому суспільстві креативного середовища – таких умов для життя й роботи людей, що сприяють творчості у різних її формах.

      Розуміння цього висуває пошук шляхів регулювання мовного конфлікту в число актуальних завдань політичної та управлінської галузей соціального знання. Аналіз стану наукової розробки означеної проблеми свідчить про високий градус інтелектуальної дискусії навколо питання мовного протистояння як фактора політичного розвитку в Україні.

      Одне  з чільних місць серед проблем  культурного відторгнення в Україні  посідає проблема двомовності та багатомовності. Політичні події  сьогодення, навіть конфліктним чином, актуалізують питання мовної політики, статусу та умов вивчення і застосування різних мов.

      Також серед чинників, що визначають розвиток сучасного політичного процесу в Україні окреме місце посідає мовне питання. З моменту набуття незалежності проблема визначення статусу української та російської мов вийшла далеко за межі правового поля й набула відверто політичного звучання.

      Дострокові  президентські вибори 1994 p., продемонструвавши, що спекуляції на факторі білінгвізму  можуть принести непогані політичні  дивіденди, остаточно зарезервували  за мовним питанням місце у порядку денному української політики. І хоча світова практика доводить, що розповсюдження двох мов в однієї країні завжди було джерелом дискомфорту та соціальної напруги, в умовах вітчизняних реалій мовне протистояння слід розглядати як таке, що визначає траєкторію подальшого розвитку української державності в цілому. Без його вирішення на державному та соціальному рівнях формування в Україні політичної нації, яка виступає запорукою незворотності державотворчого процесу, виявляється досить проблематичним.

      Загальновідомо, що причетність до того чи іншого народу, відчуття єдності обов’язково пов’язані  з мовним питанням. Адже мова не тільки є однією з фундаментальних умов існування етносу, вона забезпечує єдність свого народу, розділеного  державними кордонами, розмежованого різноманітними чинниками (соціальними, релігійними, політичними).

      Фокусом суспільної дискусії з приводу змісту мовної політики в Україні є питання  про те, бути в країні одній державній  мові – українській, чи статусу державної  має набути ще й російська мова.

      Слід  зазначити, що процес відродження української  мови в Україні відбувається досить складно. З самого початку його було перенесено з мовної площини в  суто політичну.

      Історично обумовлений зв’язок між мовно-культурною ідентичністю та політичними префенціями був сповнений протиріч і складних невирішених проблемних питань. Все це обумовлює надзвичайну актуальність проблем української мови як політичного чинника сучасної мовної ситуації в Україні. У зв’язку з цим виникає питання про шляхи вирішення мовно-культурних проблем в Україні.

      Ця  проблема повинна стати основним завданням дослідження мовної ситуації в країні. Крім того, необхідно в  повній мірі окреслити цю ситуацію на момент здобуття Україною незалежності, звернувши увагу не лише на культурні, а й на соціальні та політичні наслідки тривалого перебування України у складі різних імперій та СРСР.

 

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ЧИННИКИ ВИНИКНЕННЯ ПРОБЛЕМИ МОВНОГО ПИТАННЯ В УКРАЇНІ

Є тільки один засіб  здивувати в Україні  людей — заговорити чистою українською. 

Володимир ШАМША 

      Загальновідомо, що причетність до того чи іншого народу, відчуття єдності обов’язково пов’язані  з мовним питанням. Адже мова не тільки є однією з фундаментальних умов існування етносу, вона забезпечує єдність свого народу, розділеного державними кордонами, розмежованого різноманітними чинниками (соціальними, релігійними, політичними).

      Ця  проблема повинна стати основним завданням дослідження мовної ситуації в країні. Крім того, необхідно в  повній мірі окреслити цю ситуацію на момент здобуття Україною незалежності, звернувши увагу не лише на культурні, а й на соціальні та політичні наслідки тривалого перебування України у складі різних імперій та СРСР. Важливо наголосити, що для розв’язання поставлених завдань необхідно мати тверду методологічну базу, яка грунтується на принципі історизму, що є підходом до історичних явищ і процесів з позицій діалектики, вивчення взаємозв’язків між ними. Історико - типологічний і синхронний методи дають змогу охарактеризувати різні течії сучасної суспільно-політичної думки і регіональної специфіки.

      Аналізуючи  сучасну мовну ситуацію в Україні, необхідно зупинитися на одному аспекті  проблеми, без якого важко репрезентувати політичну картину в цілому. Справа в тому, що мова через свою суспільну та індивідуальну функцію є продовженням ментально - емоційного світу її носіїв, відображенням їхнього глибинного світогляду, їх життєвого укладу, їх способу мислення і, до певної міри, дії. Синтезуючи вищенаведений перелік, можна стверджувати, що мова є продовженням, відображенням і способом вияву національної ідеології її носіїв. Таким чином, логічно буде припустити, що за фасадом мовного питання, за фасадом боротьби мов за домінування в певному суспільстві насправді стоїть більш глибока, масштабна і сутнісна проблема – боротьба за домінування й остаточну перемогу відповідних типів ментальності, відповідних світоглядів та ідеологій.

      Чи  не головним напрямом політики керівництва  в Україні є, так звана, мовна  проблема. Суть цієї проблеми полягає  в тому, український уряд обмежує на своїй території видання російськомовної літератури, поступово переводить весь освітній цикл – від дитячих садів до вищих учбових закладів - на українську мову, проводить дискримінаційну політику відносно російських і російськомовних засобів масової інформації.

      І прикладів сказаному можна привести в множині: від ухвали Львівської міськради про заборону виконання  в суспільних місцях пісень російською мовою (у зв'язку з вбивством в  п'яній бійці композитора Білозіра) до масового закриття російських шкіл в Києві, Наддніпрянщині і в Західній Україні.

      Проте, як представляється, просте перерахування  кроків українського уряду по обмеженню  природних прав російськомовного населення - цим сьогодні займаються більшість  російських україністів, – насправді, малопродуктивно: процес деруссификации в Україні дійсно має місце, і цю обставину не заперечують і самі його ініціатори. Набагато важливіше зрозуміти причини того, що відбувається.

      А ці причини, як думається, мають, з одного боку, політичний, а, з іншою, - історичний характер.  

      1.1 «Від XVII століття до 1917 року»

      Сучасна мовна ситуація в Україні є  насамперед результатом тривалої боротьби мов. У 1863 році виходить циркуляр Павла Валуєва що отримав назву Валуєвський циркуляр, яким обмежувалося видання книг українською мовою.

      Примітним етапом у розвитку мовної політики стала поява в 1876 р. Емського указу. Цим документом, підписаним царем Александром ІІ у німецькому місті Емсі, вимагалося: «1) Не допускати ввозу в межі Імперіїі і без особливого на те дозволу Гол. Упр. у Справ. Друк. будь-яких брошур, що видавалися за кордоном малоросійською говіркою; 2) друкування і видання в Імперії оригінальних творів тією самою говіркою заборонити. Заборонити також різні сценічні вистави і читання малоросійською говіркою, а також друкування нею ж текстів до музичних нот; припинити подальше видання газети «Кіевскій телеграф». У 1881 році царський уряд дещо модифікував Емський указ, зробив певне полегшення, дозволивши друкувати українські словники, тексти до нот, ставити українські театральні вистави. Останнє було особливо важливо, оскільки український театр, по суті, був єдиною публічною трибуною, з якої у той час можна було почути українське слово.

      Під час революційних 1905–1907 рр. подій  українці виступили з вимогами щодо розвитку шкільництва та викладання українською мовою. У деяких вузах було відкрито українознавчі кафедри. Вийшов царський маніфест 17.10.1905 р. і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того самого року, значно змінили ситуацію в мовній політиці.

      Таким чином, після 1907 року українці набули більшої можливості видавати твори, журнали і газети українською мовою.  

      1.2. Мова в період  «українізації» в УНР і УСРР (1917 – 1933)

      Створення Української Центральної Ради (УЦР), а згодом і Української Народної Республіки (УНР) відкрило нові можливості для зміни статусу української мови. Хоча вона не набула статусу державної, але нею писалися всі державні та урядові акти. 07.03.1918 р. був виданий циркуляр Ради Народних Міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови. Він вимагав перекласти українською мовою ті постанови Тимчасового уряду, що не були скасовані урядом УНР, і наголошував: «Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові».

      Українською мовою друкувався «Державний вісник», видавалися закони тощо. Відчутною  стала «українізація» книговидавничої  справи. Всього у 1917–1918 рр. з’явилася 1 831 назва україномовних книжок загальним  накладом 16,2 мільйона примірників, що становило 70% усієї книжкової продукції.

      Але українська спільнота все одне скаржилася на «підкопи» зі сторони більшовиків проти української мови, як «проти відомої національної ознаки української державної самостійности і окремішности од Росії». За таких умов, вважала спільнота, «безперечно треба видати закон про те, що в українській державі державна мова українська і тільки одна українська».

      У квітні 1923 р. стали проводити політику «коренізації», а відтак і «українізації», Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер вирішувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику двома напрямами, додержуючись лінії на «українізацію» і одночасно на максимальне сприяння розвиткові національних меншостей. Практично цю лінію реалізував, насамперед, наркомат освіти УСРР.

      З кінця 1921 р. почав працювати Інститут української наукової мови (ІУНМ). У 1920-х рр. інститутом було підготовлено 15 словників із різних галузей науки.