Соціальна проблема російської мови в Україні

      У 1925 р. за сталінською рекомендацією  ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович, який з  притаманним йому адміністративним тиском взявся «українізувати» партійно-державні кадри.

      Радикальна  зміна партійної лінії відбулася між 1930–1934 рр. – у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтелігенції. Знову в Україні основною мовою стала російська.

      20.04.1938 р. було ухвалено спільну постанову  Раднаркому СРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Ця постанова виникла у розвиток рішення Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей». 08.05.1938 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «Про складання нового українського правопису», у жовтні 1938 р. розглядалося питання про роботу реорганізованих національних шкіл, а у квітні 1940 р. спеціальною постановою регулювалося викладання російської мови в національних школах УРСР. 

      1.3. Війна, мир і мовна війна без миру (1941–1989)

      Під час Другої світової війни сталінський  режим пішов на певні поступки, санкціонувавши апелювання пропагандистів до патріотичних почуттів різних народів  СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. В листопаді 1941 р. в Саратові було скликано перший мітинг представників українського народу, який прийняв звернення «До українського народу». У ньому йшлося про «священну землю українську».

      Після смерті Сталіна в березні 1953 р. в  Україні спостерігається посилення руху на захист української мови.

      У 1956 р. в журналі «Комуніст України» з’явилася стаття, автор якої наполягав  на розширенні прав української мови, її впровадження у всі сфери «державної, партійної та економічної структури  республіки». Понад те, саме під час «відлиги» було зафіксовано найвищу вимогу щодо статусу української мови.

      На  початку 1960-х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з  розвитком соціалістичних націй.

      У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову  «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної такої школи.

      У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про  справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних регіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.

      11 лютого 1989 р. у Києві відбулася  установча конференція Товариства  української мови імені Т.Шевченка. На конференції лунала критика політики денаціоналізації, внаслідок якої українська мова втратила державну, об’єднувальну та суспільну функції, висувалися вимоги конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної. 

      1.4. Мовна ситуація в незалежній Україні (1991 р. й до нині)

      Нинішня мовна ситуація в Україні є  результатом незавершеного в  радянський період асиміляційного процесу – перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок – незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює стан українського суспільства.

      Серед етнічних росіян двомовними є лише 13%, в той час як серед українців цей показник складає 34,4% при тому, що 19% українців взагалі спілкуються тільки російською. Надання українській мові статусу державної у 1989 р. закріплено у Конституції України.

      Впровадження  української мови як державної у  публічній сфері супроводжувалось системними заходами спрямованими на подолання мовної ситуації.

      Сформовано  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики. В.Ющенко підписав указ про затвердження Концепції державної мовної політики, в якому зазначено, що «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації й українського народу – громадян України всіх національностей». Указ не скасовано і він перебуває на офіційному сайті чинного Президента України в рубриці «офіційні документи», проте реальні кроки політичної сили, що перебуває при владі, скеровані в протилежному напрямку.

      Глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація змі й масової культури, – це новітні загрози для незахищених мов.

      Фактична  дискримінація російської мови, як мови, яку визнає рідної половина населення України створює напруженість у міжетнічних відносинах. Постійно лунають вимоги про надання російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови.

      Українська мова так і не стала обов’язковим атрибутом державності на більшій частині України.

2. МОВНА ПОЛІТИКА  І МОВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Мова - це великий дар  природи, розвинутий i вдосконалений за тисячолiття з  того часу, як людина стала людиною. 

Кiндрат  Крапива 

      Поняття "мовна політика" зазвичай зводять  до кількох питань, як-от офіційної  чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

      В цілому ж у найбільш загальному вигляді  можна дати таке визначення мовної політики:

      Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

      У багатонаціональних демократичних  державах мовна політика стала засобом  правового забезпечення безконфліктного  існування різномовних спільнот, а в державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних прав цих меншин.  У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність.

      Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/5 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою.

      В цілому ж негативна спадщина колоніального  періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного  спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція.

      Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: "Державною мовою в Україні є українська мова.

      Держава забезпечує всебічний розвиток і  функціонування української мови в  усіх сферах суспільного життя на всій території України.

      Застосування  мови в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

      Один  з найвідоміших документів "романтичної  доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства  України про культуру" (від 14 лютого 1992 року), декларує: "Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.

      Держава дбає про розвиток україномовних  форм культурного життя, гарантує рівні  права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України".

      Однозначніше  на користь української мови висловлюється  Закон України "Про телебачення  і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року):   "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.

      Мовлення  на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною  мовою".

      Нарешті, Закон України "Про видавничу  справу" (від 5 червні 1997 року) встановлює: "У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.

      Вся друкована продукція, призначена для  службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою.

      Дотримання  державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади".

      Визначення  мовної кризи в Україні як невід'ємної  складової трансформаційних процесів, які завжди супроводжуються конфліктами  інтересів, цінностей та ідентифікації, підтверджують дані соціологічних  досліджень. Центр Разумкова провів комплексне дослідження громадської думки стосовно результатів державотворення, зокрема, торкнувшись мовної географії. З'ясувалося, що українську мову вважають рідною половинА громадян (52%); майже третина (31%) визнала рідною російську мову, а кожний шостий (16%) назвав їх однаково рідними. При цьому на Заході та Центрі країни у якості рідної домінує українська (90 та 72% відповідно), а на Сході та Півдні більшість мешканців називають рідною російську мову (54 и 52%), або вважають себе білінгвами (24 та 17%).

      Відзначимо, що наведені дані приблизно віддзеркалюють етнічний склад населення. У перших двох переважно україномовних регіонах домінують етнічні українці: 93% українців  проти 3% руських на Заході та 92% проти 7% у Центрі. На Сході та Півдні українці також складають більшість (відповідно 67% та 58% ), при досить суттєвій присутності етнічних руських спільнот (30%  — на Сході та 32% — на Півдні).

      Однак у побутовому і навіть публічному спілкуванні мешканців багатьох регіонів України досі переважає  російська мова. Її позиції навіть посилюються, спричиняють подальше «стирання» національно–мовних відмінностей всередині регіонів країни.

      Радянська влада, принесена на Галичину на багнетах Червоної Армії, корінним чином змінила  весь життєвий устрій населення Західної України. І тому галиччане у всі часи сприймали акт возз'єднання Західної і Східної України не як відродження втраченої цілісності українського народу, а як чергову анексію власної території. Тепер же, після отримання Україною державної незалежності, вони щиро не розуміють, чому нині, коли, нарешті, з'явилася можливість для реалізації «відвічних сподівань» українського народу в області мовної політики, вона зустрічає люте відторгнення в Східній Україні. Вони бачать в цьому «руку Москви» і борються з нею тими ж методами, які застосовувалися Польщею і Австро-Венгрією кінці XIX - початку XX століть відносно їх самих.

      Інакше  сприймають мовну проблему жителі Східної  України.

      Річ у тому, що етнічний склад населення  цих територій формувався, головним чином, в кінці XIX століття, в період «промислового буму», пов'язаного з відкриттям покладів кам'яного вугілля в Донбасі і залізняку в Кривому Розі. У зв'язку з бурхливим зростанням промисловості в Східній Україні, виробнича культура цього краю з перших своїх кроків складалася, як міська, тоді як економічною основою життя населення Центральної і Західної України було сільське господарство. Не дивно тому, що, переїздить на роботу на металургійні підприємства Луганська або шахти Донбасу, «природний українець» з Полтави або, скажімо, Білої Церкви, досить швидко переймав загальноприйняту в нових місцях російську мову, більш структуровану міську культуру і ставав носієм іншої суспільної свідомості.

      Аналогічна  точка зору поширена на Півдні України  і Криму, де на рівні суспільної свідомості ще живі традиції військової слави Чорноморського Флоту і спогаду про процвітання торгових міст російського Причорномор’я.