Соціальна робота в громаді

1. Сутність  соціальної роботи в  громаді.

Соціальна робота в спільноті (общині, ком'юніті, на місцевому рівні, в мікрорайоні, громаді). Соціальна робота в громаді відображає американський і європейські підходи до соціальної роботи у мікросоціумі, що пояснює розходження у термінології, яка відображає специфічні національні традиції системи соціального захисту і допомоги. В Україні цей метод соціальної роботи розвивається і більш відомий як метод соціальної роботи в мікрорайоні.

Соціальна робота в громаді — метод, в основі якого лежить аналіз життєвого рівня громади з метою розв'язання соціальних проблем, підвищення рівня надання послуг та активізації членів громади через проведення різних акцій та заходів. Соціальна робота в громаді передбачає інтеграцію всіх інших методів, зокрема, використання моделі, орієнтованої на постановку такого завдання, яке дає змогу клієнтові зрозуміти взаємозалежність і взаємообумовленість особистих і суспільних проблем, а також брати активну участь у солідарних діях, спрямованих на розв'язання конфліктних ситуацій.

Соціальна робота в громаді сфокусована  на роз'яснювальній роботі й на створенні  структур, здатних розширити можливості громадян. Відносини будуються за принципом "знизу-вгору" на відміну  від бюрократичної — "згори-донизу".

На основі результатів вивчення соціальної роботи на місцевому рівні в країнах  ЄС були зроблені висновки щодо її основних напрямків і підходів (Гебріел  Чейнен). Основу її в європейських країнах  становить соціальна робота з  місцевими групами. Виділяють такі категорії місцевих груп:

• автономні місцеві громадські групи, які контролюються безпосередньо мешканцями певної місцевості;
• керовані ззовні ініціативи — проекти, запроваджені місцевою владою або керованими національними волонтерськими організаціями, церквами, профспілками, товариствами взаємодопомоги;
• напіватономні групи, де партнерами виступають мешканці та офіційні агенції або зовнішні структури.

Діяльність  місцевої громади — це будь-які  колективні, державні чи квазідержавні  зусилля, що включають активну безоплатну участь мешканців, спрямовану на задоволення  певних потреб громадян.

Основні характеристики діяльності місцевої громади:

1. Постійна участь місцевих жителів у заходах, що мають на меті поліпшення їх ситуації, розв'язання сімейних проблем через взаємодію з різними організаціями, установами, об'єднаннями.
2. Задоволення повсякденних потреб населення, таких, як догляд за дітьми, літніми людьми, інвалідами.
3. Постійний характер соціальної допомоги на основі системи взаємодопомоги мешканців і короткостроковий — шляхом втручання влади у вирішення проблем громадян.
4. Місцеві групи та об'єднання громадян влада розглядає як своїх помічників у наданні різноманітних соціальних послуг.
5. Стимулювання владою підтримки та проведення акцій на місцевому рівні.
6. Діяльність місцевої громади розглядається як основа волонтерської допомоги.
7. Робота місцевих громад розглядається як важливий аспект соціального та економічного розвитку.

Є три  головні джерела діяльності місцевої громади:

• самостійна діяльність місцевих жителі в;
• діяльність, очолювана органами державної влади;
• діяльність, організована іншими структурами, а саме: національними організаціями волонтерів, підприємствами, які розташовані на певній території, профспілками і церквою.

Соціальний  працівник, який працює в громаді, вивчає, досліджує соціальні умови життя  громадян, виявляє соціальні проблеми, потреби у послугах, складає статистичні  дані, банк даних щодо соціальної стратифікації  району чи певної місцевості, наявності  місцевих груп, об'єднань громадян за інтересами чи соціальними потребами. На основі отриманих даних виявляються  найбільш важливі, гострі, найболючіші проблеми різних соціальних груп і прошарків населення. Спираючись на ініціативу місцевої громади, формує програму діяльності.

Залежно від компетенції соціальної служби (агенції) визначається зміст соціальної роботи з громадою:

1. дітьми (вулична соціальна робота, гурткова соціальна робота, превентивні заходи щодо попередження дезадаптованості дітей та протиправної поведінки);
2. молоддю (попередження негативних явищ у молодіжному середовищі шляхом проведення просвітницької роботи, культурно-мистецьких заходів;
3. надання гуманітарної допомоги молодим інвалідам (соціальної допомоги із нагляду та догляду за ними, залучення їх до надомної праці тощо);
4. людям похилого віку (соціальна допомога з догляду і нагляду, залучення гуманітарної допомоги, організація дозвілля) та ін.

Д. Ротман виділяє три моделі соціальної роботи в мікросоціумі: модель локального розвитку, модель соціального планування, модель соціальних акцій.

Модель  локального розвитку: організація самодопомоги, інтеграція; розв'язання екзистенціальних проблем; збереження демократичних  взаємовідносин, традицій; вирішення  широкого спектра соціальних проблем; організація групових дискусій і  взаємодії груп із зацікавленими  особами; виконання ролі координатора, вчителя соціальних умінь; використання маніпулятивних технік соціальної роботи; створення груп, орієнтованих на вирішення  завдання; дотримання концепції раціоналізму; залучення клієнтів до вирішення  проблемних ситуацій.

Модель  соціального планування: розгляд  проблемно-орієнтованих завдань; вирішення  соціальних проблем і проблем, пов'язаних із психічним і фізичним здоров'ям; накопичення фактів і раціональне  розв'язання проблем; в основі тактики  і техніки діяльності — консенсус-конфлікт; виконання ролі фасілітатора, аналітика, виконавця програм; маніпуляції  формальною організацією і даними; як концепція роботи використовується ідеалізм; клієнти розглядаються  як споживачі соціальних послуг.

Модель  соціальних акцій: врегулювання взаємовідносин і ресурсів, інституційний обмін; вирішення питань соціальної несправедливості і депривації; організація об'єднань, спрямованих на подолання негативних явищ; в основі тактики і техніки  діяльності — конфлікт, соціальні  конфронтації, директивні акції; соціальний працівник виступає у ролі адвоката, агітатора, брокера; маніпуляції організацією мас і політичними процесами; в основі концепції роботи — теорії реалізму; клієнти розглядаються  як жертви соціальних обставин.

Мікросоціальне  середовище зумовлює специфічні вимоги до професійної компетенції. Серед  них — вміння проводити наукові  дослідження на основі соціальних, психологічних, демографічних, статистичних даних; вміння правильно аналізувати  й інтерпретувати отриману інформацію, щоб адекватно представляти ситуацію розвитку співдружності та її проблеми.

Оперативна  соціальна допомога чи втручання  потребують компетенції, яка виходить за межі соціальної роботи, тому що потребує залучення до спільної діяльності спеціалістів з різних сфер суспільного життя. Команда, яка включає юристів, лікарів, психологів, соціальних працівників, здійснює різні напрямки соціальної роботи, які мають на меті подолання і  вирішення різних проблем споживачів соціальних послуг. Допомога у цьому  випадку має синтезуючий характер, оскільки кожен спеціаліст привносить у загальний процес соціальної роботи свої знання та уміння, використовуючи свої повноваження і компетенцію.

Таким чином, соціальна робота в громаді  спирається на соціальну ініціативу громадян з метою розв'язання їхніх  соціальних проблем, задоволення потреб, захисту прав, розвитку системи само- та взаємодопомоги, формування просоціальної  поведінки, сприяння соціальній адаптації  та реабілітації, попередження несприятливих  умов соціалізації, а також використання підходів невідкладної соціально-психологічної  допомоги і підтримки у розв'язанні проблем індивідуальної соціальної роботи.

2. Основні напрямки і завдання соціального обслуговування як технології соціальної роботи.

Важливою  складовою соціального забезпечення є соціальне обслуговування. Воно охоплює всі види діяльності державних  органів, що спрямовані на підтримку  осіб похилого віку, непрацездатних, сімей, які мають дітей, а також деяких інших категорій громадян. Соціальне  обслуговування має комплексний  характер і виражається у наданні  різного виду соціальних послуг, спрямованих  на задоволення тих потреб громадян, що зумовлені хворобою, інвалідністю, старістю, вихованням дітей та іншими соціальними ризиками.

Соціальне обслуговування в Україні визначається одним із напрямів діяльності держави  у сфері соціального захисту  населення. Реформування системи соціального  обслуговування спрямовується на вироблення нових механізмів реалізації чинних законодавчих актів, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнення  системи соціального захисту  населення, вдосконалення механізму  фінансування соціального обслуговування. Держава постійно дбає про забезпечення гарантій прав громадян у цій сфері.

У Законі України «Про соціальні послуги» соціальне обслуговування розглядається як система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом'якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності. Цей варіант визначення соціального обслуговування може вважатися цілком прийнятним.

Право на соціальне обслуговування мають  громадяни України, а також іноземні громадяни та особи без громадянства, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

Більш детально законодавство України  називає наступних суб'єктів, яким надається соціальне обслуговування. Це:

1) особи  похилого віку, які не можуть  себе самостійно обслуговувати;

2) діти;

3) інваліди або інші особи, які втратили працездатність;

4) малозабезпечені сім'ї;

5) безробітні;

6) особи, які постраждали від техногенних катастроф.

Основною  підставою для надання соціального  обслуговування є складна життєва  обставина. Причинами виникнення складних життєвих обставин можуть бути: інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку зі старістю або станом здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім'ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо.

Згадуваний  уже Закон України «Про соціальні  послуги» визначає складні життєві  обставини як «обставини, що об'єктивно  порушують нормальну життєдіяльність  особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно».

Потрапивши  у складні життєві обставини  особа втрачає засоби до існування, внаслідок чого стає малозабезпеченою, потребує лікування, не може самостійно себе обслуговувати, а тому виникає  потреба надання їй соціального  обслуговування.

За чинним законодавством органами, що надають  відповідні види соціального обслуговування, є державні та комунальні спеціалізовані підприємства, установи та заклади  соціального обслуговування, підпорядковані центральним, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, юридичні особи, які утворені відповідно до законодавства і не ставлять за мету одержання прибутку. Соціальне  обслуговування може також надаватися фізичними особами.

Соціальне обслуговування застрахованим громадянам надається органами відповідних  фондів загальнообов'язкового соціального  страхування. Що ж до незастрахованих  громадян, а також тих випадків, коли соціальне обслуговування надається  не у зв'язку із соціальним страхуванням, то його здійснюють відповідні державні та уповноважені державою органи. Це —  територіальні центри соціального  обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян; відділення соціальної допомоги вдома; спеціальні будинки-інтернати для престарілих  та інвалідів; дитячі будинки-інтернати; будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; геріатричні пансіонати; пансіонати для ветеранів війни і праці; психоневрологічні інтернати тощо.

Основними принципами, на яких базується соціальне  обслуговування в Україні, є:

— адресність, яка полягає у наданні соціального обслуговування конкретним особам, а не певним категоріям осіб. Обов'язок виявляти осіб, які потребують того чи іншого виду соціальних послуг, покладено на органи соціального захисту та органи освіти;

—   орієнтація соціального обслуговування на індивідуальні потреби осіб, які його потребують. У кожному конкретному випадку перелік соціальних послуг визначається залежно від потреб особи;

—  пріоритет заходів по соціальній адаптації осіб, які потребують соціального обслуговування. Завданням соціального обслуговування є створення умов для повноцінного життя непрацездатних осіб та осіб, які не можуть себе обслуговувати, а також освітня та професійна підготовка неповнолітніх;