Соціальне партнерство

В умовах соціалістичної України регулювання  соціально-трудових відносин здійснювала  держава. Перехід до ринкової економіки  привів до кардинальних змін у соціально-трудових відносинах, вони базуються на системі  соціального партнерства.

Згідно із законодавством України  соціальне партнерство – це система  колективних відносин між найманими  працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами  соціального партнерства у ході реалізації їх соціально – економічних прав і інтересів.

Правовою основою системи  соціального партнерства є Конституція  України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці», закони України «Про колективні договори і угоди», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організацію роботодавців», «Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», інші закони і нормативні правові акти, що регулюють трудові відношення, положення конвенцій і рекомендацій МОП».

Сторонами соціального  партнерства виступають:

• від імені працюючих – професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства;
• від імені роботодавців – роботодавці, їх організації і об'єднання;
• від імені держави – держава в особі виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування.

Суб’єктами (сторонами) соціального партнерства є: держава, профспілки і спілки роботодавців.

Об’єктами соціального  партнерства є соціально-трудові  відносини між його суб’єктами.

Роботодавці і їх об’єднання в системі соціального партнерства бачать можливості проведення узгодженої технічної, економічної і соціальної політики, розвитку виробництва без потрясінь і конфліктів.

У 1919 році була створена Міжнародна організація праці (МОП). Вона створена з метою встановлення і збереження соціального миру і регулювання соціально-трудових відносин, захисту прав людини.

МОП – організація  з трьохстороннім представництвом. Кожна країна представлена урядом, працівниками і підприємцями. За роки свого існування МОП накопичила практичний досвід розвитку переговорного процесу і регулювання виникаючих соціально-трудових проблем і конфліктів на основі трьохсторонніх переговорів і угод.

МОП внесла великий теоретичний  вклад в розробку питання соціального  партнерства. Її розробки викладені  в основних документах: деклараціях, конвенціях і рекомендаціях.

МОП розробила принципи цивілізованих відносин між партнерами. Найважливішими з них є:

• свобода слова та свобода об’єднання – необхідна умова постійного прогресу;
• злиденність в будь-якому місці – загроза для загального добробуту;
• загальний і міцний мир може бути лише на основі соціальної справедливості;
• ненадання в який-небудь країні працівникам людських умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають поліпшити становище трудящих;
• всі люди, незалежно від раси, віросповідання й статі, мають право на матеріальне благополуччя і духовний розвиток в умовах свободи і демократії, сталості економіки і рівних можливостей.

МОП розробила 10 програмних задач, серед них:

1. повна зайнятість і підвищення життєвого рівня;
2. зайнятість працюючих на роботах, де вони можуть одержати задоволення і проявити свою майстерність;
3. гарантія навчання і переміщення працівників, включаючи міграцію;
4. можливість справедливого розподілу і оплати праці;
5. право на колективні переговори;
6. розширення систем спеціального забезпечення;
7. забезпечення охорони праці;
8. захист добробуту дітей і матерів;
9. забезпечення необхідного споживання та існування;
10. створення рівних можливостей в галузі загальної і професійної освіти.

МОП розробила біля двадцяти конвенцій і рекомендацій, які дали можливість багатьом країнам розробити свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Серед них: Конвенція №98 (1949 р.) про права на організацію і ведення колективних переговорів; Рекомендація №92 (1951 р.) про добровільне примирення і арбітраж; Рекомендація №113 (1960 р.) про консультації у галузевому і національному масштабі, Конвенція МОП №144 і Рекомендація №152 (1976 р.) про тристоронні консультації, Конвенція №154 (1981 р.) і Рекомендація №163 (1981 р.) про колективні переговори та інші.

Таким чином, МОП розробляє  теоретичні і практичні основи формування і регулювання соціально-трудових відносин на міжнародному рівні.

Як механізм договірної форми регулювання соціально-трудових відносин, система соціального партнерства виникає у розвинених країнах у 60–70-ті роки ХХ століття. Це було результатом тривалого економічного і соціально-політичного розвитку і стало можливим тому, що до цього часу склалися об’єктивні і суб’єктивні умови. Серед них: посилення концентрації і централізації капіталу і як слідство цього – змінювання форм організації праці і характеру взаємовідношень між найманими працівниками і роботодавцями в процесі виробництва; зріст згуртованості робітників і профспілкового руху; активна соціальна політика держав; розвиток демократичних процедур управління суспільством.

Склалися і конкретно-історичні  умови до затвердження колективно-договірної форми регулювання соціально-трудових відносин. Це – економічні наслідки Першої і Другої світових війн, світова економічна криза 1929–1933 рр., «холодна війна» та посилення соціально-політичного антагонізму класів і соціальних груп після Другої світової війни на фоні успіхів радянської системи в області вирішення соціальних проблем. Усі ці фактори у сукупності і склали основу виникнення соціального партнерства.

Найбільш розвинута  ця система у таких європейських країнах як Германія, Австрія, Швеція та інших. Менш розвинена вона у південно-європейських країнах, США, Японії. Система соціального  партнерства не існує у слаборозвинених країнах. В Україні вона тільки формується.

Важливим питанням у  системі соціального партнерства є розподіл ролей між соціальними партнерами. Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному й галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, умовлювача, арбітра та ін.

По-перше, держава – гарант основних цивільних прав, які дуже важливі для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин. Як гарант держава організує, координує й регулює соціально-трудові відносини. У межах цієї функції держава розробляє правові основи й організаційні форми соціального партнерства, правила й механізми взаємодії сторін, установлює обґрунтовані розміри соціальних стандартів (мінімальної заробітної плати, соціальних пільг і гарантій тощо). Держава може виступати як незалежний регулятор соціально*трудових відносин, установлюючи юридичні рамки, які захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні й процедурні основи колективних переговорів і рішення трудових конфліктів.

По-друге, держава як сторона на переговорах і в консультаціях бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки й проведення соціальної, економічної та промислової політики.

По-третє, у періоди економічних труднощів з метою недопущення, наприклад, інфляції держава може виконувати функції умовлювача. У таких випадках держава вмовляє роботодавців і профспілки не приймати такі рішення щодо заробітної плати, які вона вважає інфляційними й такими, що підривають конкурентоздатність тих або інших галузей економіки. Якщо вмовляння з боку провідних посадових державних осіб діють недостатньо, уряд може звернутися по допомогу до суспільної думки, щоб підсилити тиск на суб’єктів соціального партнерства. Останнім часом у країнах Західної Європи почастішали випадки застосування з боку держави таких методів, як погроза вживання законодавчих заходів у випадку нездатності соціальних партнерів прийти до згоди. Крім умовляння, держава може застосовувати також і контроль. Найбільш тверді форми контролю полягають у заморожуванні заробітної плати, установленні граничних розмірів надбавок, доплат і т.п.

По-четверте, держава бере на себе функцію арбітра у випадку виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу вирішенню трудових конфліктів через примирливі й арбітражні процедури під егідою третьої сторони – держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в інших – незалежні від уряду органи примирення й посередництва. Оскільки внаслідок таких трудових конфліктів, як локаути й страйки, завмирає виробництво й всі три сторони несуть певні економічні втрати, законодавством деяких країн надане право урядовим структурам втручатися, використовуючи примусовий арбітраж. У таких випадках привселюдно обрана комісія, у яку входять представники обох сторін ринку праці, розробляє обов’язкові угоди між роботодавцями й працівниками, які діють у період між колективними переговорами.

По-п’яте, в умовах соціальної ринкової економіки держава залишається великим роботодавцем, і її політика в соціально*трудових відносинах у державному секторі істотно впливає на трудові відносини взагалі. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві функції держави –роботодавця й арбітра – не розмежовані. Тільки роз’єднавши ці дві функції, можна підвищити соціальну відповідальність адміністрації підприємств, галузевих органів управління виробництвом і підвищити роль держави як гаранта прав всіх учасників виробничого процесу. Досягти такого роз’єднання функцій, наприклад, в Україні можна, відокремивши державні органи управління економікою від державних органів, які персоніфікують владу як суспільно*політичну структуру, відповідальну за всі сторони життєдіяльності суспільства. Є пропозиція, наприклад, надати право Міністерству економіки (або іншому відомству) на вищому рівні представляти інтереси роботодавців державного сектора економіки, а Міністерству праці й соціальної політики – представляти в тристоронньому переговорному процесі державу як арбітра.

Профспілки є однією з громадських організацій, які  створюються трудящими для захисту  своїх соціальних, економічних і  професійних прав, для вираження  інтересів найманих працівників, для боротьби за соціальну справедливість, з метою сприяння створенню для людини відповідних умов праці та життя. Профспілки є головним інститутом соціального захисту найманих робітників.

В законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначені права і обов’язки профспілок, їх об’єднань, правила ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод.

Професійні спілки створюються  з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Профспілки, їх об'єднання  ведуть переговори, здійснюють укладання  колективних договорів, генеральних, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників, здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод і в разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади умов колективного договору або угоди профспілки або їх об'єднання мають право направляти їм подання на усунення цих порушень.

Профспілки, їх об'єднання мають наступні права і повноваження:

захист прав громадян на працю, участь у розробленні та здійсненні державної політики у  галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту;

ведення колективних  переговорів та укладання колективних договорів та угод;

участь у розробленні  державної політики зайнятості населення;

соціальний захист та забезпечення достатнього життєвого  рівня громадян;

участь в управлінні державним соціальним страхуванням;

участь у роботі комісій  з приватизації;

право представляти інтереси працівників при вирішенні трудових спорів (конфліктів);

право на організацію  та проведення страйків, зборів, мітингів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників;

право одержувати інформацію від роботодавців або їх об'єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально – економічних прав своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій;

громадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров'я, медико – соціальної допомоги;

захист духовних інтересів  трудящих;