Соціально-трудові відносини

Київський національний університет  технологій та дизайну    
 
 
 

На  тему: <<Соціально-трудові відносини>> 
 

Виконав студент группи ВОА-06

Прохоренко  Олексій Олексійович 
 
 
 
 
 
 
 

П л а н

1.Зміст

2.Система регулювання соціально-трудових відносин у розвинутих країнах.

3.Формування системи соціального партнерства в Україні.

4.Визначальні угоди в разі їх укладання.

5.Список використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст

Соціальна сфера  є специфічною галуззю людської діяльності (сукупністю відповідних  її видів, функцій та організаційних форм), предметом котрої є громадяни  країни з їх потребами. Ця сфера охоплює  охорону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, соціальну  допомогу й соціальне страхування, пенсійне забезпечення, охорону праці  та забезпечення безпеки і суспільного  порядку (заходи оборонного та правоохоронного  характеру).

Регулювання соціальної сфери є одним із найважливіших  напрямів державного управління, особливо в умовах перехідної економіки, коли вплив держави на економічні процеси  зменшується, а потреба в державному втручанні зберігається через кризовий стан економіки і особливо соціальної сфери. Тому необхідна ефективна  соціальна політика, що спроможна  реалізувати та сконцентрувати зусилля  державних органів на розв'язанні найгостріших соціальних проблем. Головним є формування надійної системи соціального  захисту. Це, насамперед, захист від  безробіття, забезпечення допомоги для  непрацездатних та найбідніших прошарків  населення, поєднання страхової  та державної систем соціального  захисту, розвиток системи охорони  здоров'я, освіти та інших галузей  соціальної сфери.

Суб'єктами реалізації соціальної політики є державні органи влади, організації та установи, а  також діючі у соціальній сфері  недержавні організації, громадські об'єднання  тощо, а об'єктами — все населення  країни, окремі громадяни та соціальні  спільноти.

Однією із складових  соціальної політики є соціальне  партнерство — особлива система  відносин, що виникають між найманими  робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального  партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об'єднання роботодавців; держава. 

Система регулювання  соціально-трудових відносин у розвинутих країнах

Система соціального  партнерства почала розвиватися  в окремих країнах у 50-х роках  і остаточно сформувалася в 60-70 pp. XX століття. Нині найбільш розвинена  система соціального партнерства  існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія та інших. Менш розвиненою вона є, наприклад, у  США, Японії, Італії. В слаборозвинутих  країнах системи соціального  партнерства нема взагалі. Оскільки система трипартизму існує не в усіх країнах, отже її формування можливе лише за певних передумов.

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виникла  одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на засоби виробництва і наймані  працівники остаточно визначилися  як суб'єкти трудових відносин. Оскільки їхні інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало питання  про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий  механізм виник стихійно і обмежувався  боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні у робітників було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу, котрих активно підтримувала держава, передусім  у визначенні оплати робітникам і  закріпленні у законодавчо-примусовому  порядку певної тривалості робочого дня.

Для власного захисту  та з метою протистояння капіталу і «тиску» на державу робітники  почали об'єднуватися, змушуючи таким  чином владу приймати закони, які  враховували б і інтереси найманих працівників. Тобто розвиток капіталізму  підштовхнув робітників до об'єднання, проте у багатьох країнах тривалий час, за законом, заборонялася діяльність профспілкових організацій.

Лише наприкінці XIX ст. профспілки легалізували свою діяльність. У 1868 р. був заснований Британський  конгрес тред-юніонів, у 1898 р. Бельгійська  робітнича партія заснувала профспілкові комісії Бельгії, у 1906 pv розпочався організований профспілковий рух  у Росії. В США робітничі організації  були законодавче визнані лише у 30-ті роки XX століття. З розвитком  профспілкового руху почали виникати і об'єднання роботодавців.

Наприкінці XIX — початку XX століття в індустріальних країнах  поступово почало формуватися і  трудове законодавство. Однак у XX столітті потрібно було майже 50 років, щоб в теорію і практику регулювання  соціально-трудових відносин між найманими  робітниками і роботодавцями  увійшло поняття соціальне партнерство. За цей період посилилася концентрація капіталу, зросли масштаби виробництва, розвинулася міжнародна кооперація праці та інтернаціоналізація виробництва. За цих умов страйки робітників обернулися для власників підприємств вже  набагато більшими втратами, ніж раніше.

Крім того, розвинуті  капіталістичні країни охопили масштабні  політичні, економічні та соціальні  потрясіння, насамперед, світова економічна криза 1929-1933 років та Друга світова  війна, внаслідок чого позиції капіталу були серйозно підірвані, що змусило  його шукати шляхи співробітництва  з профспілками.

Тим часом профспілковий  рух у цих країнах поступово  набирав потужності та дедалі більше заявляв про себе як про реальну  силу, з якою вже не можна було не рахуватися, чому, зокрема, сприяло  посилення міжнародних позицій  СРСР та поширення радянської системи  на деякі європейські країни, а  також визвольні рухи в країнах  третього світу. Тобто складалося нове співвідношення сил між найманими  робітниками та роботодавцями.

Водночас змінювалася  і роль держави. У першій половині XX ст. за умов посилення концентрації виробництва, ускладнення економічних  зв'язків, загострення соціальних проблем, мілітаризації економіки тощо відбулося  розширення економічних функцій  держави. Держава активніше почала втручатися в регулювання економічних і соціальних відносин. У багатьох країнах Західної Європи і СІЛА під тиском лівих сил і профспілок набуло розвитку соціальне законодавство. Після Другої світової війни сформувалася ідеологія держави всезагального благоденства (Welfare State).

До державної політики соціального благоденства у 40-50 pp. XX століття входили програми досягнення високого рівня життя населення  шляхом створення державної системи  освіти, охорони здоров'я, житлового  будівництва, програм соціального  захисту, регулювання мінімального розміру заробітної плати тощо. Пізніше  вони були доповнені демографічними, екологічними та іншими програмами. У  програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях ФРН, Франції та Іспанії з'явився термін соціальна держава.

За ідеологією «держави всезагального благоденства» і  «соціальної держави», соціальна  політика дає змогу стабілізувати  суспільство, залагодити конфлікти  та досягти утвердження солідарності й партнерства. Саме у післявоєнний період у деяких країнах Західної Європи завдяки зусиллям держави  було розроблено та затверджено систему  мінімальних стандартів соціального  забезпечення громадян, гарантованих державою. Підсумком цієї діяльності держави стала досить чітка фіксація тієї частини соціально-трудових відносин (мінімальна заробітна плата, середня  тривалість робочого тижня, відпусток, розміри соціальної допомоги тощо), в яких держава виступала гарантом. Одночасно держава визначила  сферу, де соціально-трудові питання  могли стати предметом переговорів  найманих робітників і власників  капіталу (питання оплати праці, зайнятості, соціального забезпечення, що встановлюються понад гарантований державою мінімум). Завдяки зусиллям держави у більшості  європейських країн було створено національні  соціально-економічні ради, до складу яких входили представники об'єднань підприємців, профспілок та держави.

Створення у 1919р. Міжнародної  організації праці (МОП) та її цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадження в  практику регулювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного  каталізатора розвитку системи соціального  партнерства. МОП напрацювала близько  двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного  регулювання соціально-трудових відносин.

Становленню нової  системи регулювання соціально-трудових відносин у промислово розвинутих країнах  сприяв також розвиток у післявоєнний період інститутів громадянського суспільства, формування і розвиток демократичних  процедур прийняття рішень як на рівні  суспільства загалом, так і на рівні окремих підприємств. Як свідчить досвід цих країн, тільки тоді, коли діють розвинуті демократичні процедури  прийняття рішень на рівні суспільства, існує ефективний зв'язок між керівництвом країни та її населенням. У цьому  випадку уряд реагує на критичні виступи  трудящих, а трудящі можуть сподіватися, що їхні виступи не будуть марними. З другого боку, наявність демократичної  правової держави є гарантією, що роботодавці, у випадку порушення  зобов'язань, зафіксованих у колективних  договорах з робітниками, нестимуть  повну відповідальність за їх невиконання.

Таким чином, існуюча  система регулювання соціально-трудових відносин у промислово розвинутих країнах  стала результатом тривалого  економічного і соціально-політичного  розвитку. А об'єктивними передумовами цього процесу стали, насамперед:

посилення концентрації та централізації капіталу, зміна  форм організації праці і 
взаємовідносин найманих робітників і роботодавців у процесі виробництва;

посилення згуртованості  робітників та профспілкового руху;

активна соціальна  політика держави;

розвиток демократичних  процедур управління суспільством;

конкретно-історичні  умови (економічні наслідки Першої і  Другої світових воєн, 
світова економічна криза 1929-1933 pp., «холодна війна», досвід радянської 
системи у галузі розв'язання соціальних проблем тощо), котрі значно прискорили 
процес формування соціального партнерства.

Усі ці чинники і  сприяли виникненню нової форми  регулювання соціально-трудових відносин — соціального партнерства.

Незважаючи на зміни, що відбулися в економічній та соціальній сферах сучасного західного  суспільства, суперечності інтересів  найманих працівників і роботодавців зберігаються, як існують і класові  розбіжності.

На думку багатьох експертів, сучасний капіталізм уже  не є капіталізмом у класичному його розумінні [6]. Це нове суспільство, де є  рівноправні партнери, які можуть домовитися між собою у випадку  виникнення непорозумінь. Завдяки зусиллям соціал-демократичного руху відбулися  істотні зміни в соціальній і  політичній структурах сучасного суспільства. Класові відносини змінили відносини  між соціальними групами і  прошарками, інтереси яких хоча і відрізняються, але не докорінним чином. У стратегічному  плані ці інтереси збігаються і пов'язані  зі збереженням і розвитком ринкового  господарства. Що стосується поточних інтересів, то у випадку, коли вони не збігаються, ці інтереси можуть бути узгоджені  через систему соціального партнерства.

У такому розумінні  соціальне партнерство — це найпривабливіша  форма регулювання соціально-трудових відносин, що забезпечує мирну еволюцію суспільства у такий його стан, де класовий конфлікт перетворюється на конфлікт між організаціями-профспілками і об'єднаннями роботодавців. Головною умовою формування партнерських відносин при цьому є збіг цілей найманих працівників та власників підприємств. Якщо це відбувається на рівні перспективної  мети, можливе тривале і досить стійке партнерство; якщо на рівні приватних  цілей — таке партнерство буде тимчасовим. Але в будь-якому разі соціальне партнерство неможливе  без збігу цілей. Наймані працівники і роботодавці

— це сторони одного цілого і вони не можуть існувати один без одного. Якщо навіть між ними виникають конфлікти, то в інтересах  обох сторін знайти дієві засоби їх своєчасного та ефективного вирішення.

Але є й інша точку  зору, згідно з якою сучасний капіталізм за своєю сутністю ніяк не відрізняється  від капіталізму минулого століття. Наявна приватна власність на основні  засоби виробництва, а тому зберігається антагонізм інтересів найманих працівників  і власників підприємств. Перебороти конфлікт інтересів у рамках ринково-капіталістичного типу господарства неможливо еволюційним  шляхом через реформи та переговори. У такому розумінні соціальне  партнерство — це лише одна з  форм узгодження протилежних інтересів  найманих працівників і роботодавців. Тому переговорний процес не може не бути неконфліктним. І навіть коли сторонам вдається домовитися, така домовленість має компромісний характер. Досягти  ж компромісу можна лише за умови  відносної рівності сторін. Але ведення  переговорів і укладання колективного договору не знімає суперечностей між  інтересами власників капіталу і  найманих працівників. Разом з тим  соціальне партнерств є умовою політичної стабільності і соціального примирення в суспільстві.