Соціально-трудові відносини

Укладання колективних  договорів і угод — важливий елемент  соціального партнерства. Але соціальне  партнерство не зводиться лише до цього, воно є більш складним поняттям, це певна ідеологія, яка розкриває  характер взаємовідносин двох класів у суспільстві — класу власників  і класу робітників. І від того, яке соціально-економічне становище  ці класи посідають, як визначається їхня роль у суспільстві, який є рівень збігу інтересів цих класів, можуть формуватися і різні уявлення про те, що таке соціальне партнерство.

Тому недостатньо  визначати соціальне партнерство  як метод узгодження інтересів найманих працівників і роботодавців, яке  здійснюється за посередницької ролі держави і виявляється в укладанні  колективних договорів і угод. Скоріше, соціальне партнерство  — це механізм цивілізованого вирішення  соціально-трудових конфліктів та усунення суперечностей між інтересами робітників і власників, суспільний договір  між найманими працівниками і  роботодавцями на основі реалізації прав і інтересів сторін [6].

За цих умов держава  поступово втрачає свій класовий характер і перетворюється на соціальну  державу, ідея соціального миру стає головною ідеологією соціального партнерства. Соціальне партнерство орієнтує робітничий рух на поліпшення свого  становища без докорінної перебудови ринкового суспільства.

Щодо власників  капіталу, то їхні інтереси спочатку мали б пов'язуватися з соціальним партнерством, але воно їм не було потрібне. Маючи економічну владу та всі  необхідні засоби (кошти, політичну  та судову владу, засоби масової інформації тощо) власники капіталу були спроможні  диктувати робітникам свої умови, змушуючи останніх з ними погоджуватися.

Капітал, якщо і йшов на поступки, то лише у виняткових випадках, наприклад, коли до цього його спонукали  певні обставини. У XX ст. такими надзвичайними  обставинами стали, зокрема, Велика депресія 1929- 1933 pp., Друга світова  війна, нафтова криза 1973-1975 pp. тощо. Ці масштабні події послабили позиції  капіталу і змусили його йти на співробітництво з робітничим і  профспілковим рухом. Завдяки переговорам  з робітниками у рамках системи  соціального партнерства власникам  капіталу після Другої світової війни  вдалося значно мінімізувати свої економічні втрати та убезпечити себе в окремих  випадках від повного банкрутства.

Підбиваючи підсумки, можна дійти висновків, що:

соціальне партнерство  — це ідеологія співробітництва  найманих працівників з власниками капіталу, коли перші не посягають  на основи існуючого ладу, а намагаються  шляхом реформ і переговорів поліпшити  своє становище;

система соціального  партнерства може ефективно функціонувати  тільки за певних умов: коли економіка  розвивається, а держава проводить  активну соціальну політику в  інтересах

більшості населення; коли розвиненими є парламентські  форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп; коли організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і  користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів  найманих працівників і власників  капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів  і завершується укладанням колективних  договорів і угод, тобто колективно-договірне  регулювання соціально-трудових відносин є невід'ємною характеристикою  системи соціального партнерства.

Будь-який колективний  договір фіксує домовленість сторін з питань розміру заробітної плати  та інших грошових виплат; індексації заробітної плати і доходів; грошових компенсацій за роботу в нічний час  або святкові дні; зайнятість та перекваліфікацію; тривалість робочого дня, робочого тижня  та оплачуваної відпустки; умов та охорони  праці; основних обов'язків сторін (адміністрації  і робітників); контролю за виконанням колективного договору. Зміст колективних  договорів може і змінюватися.

У багатьох країнах  система соціального партнерства  реалізується через укладання не тільки колективних договорів на підприємствах, а й угод на рівні  суспільства загалом або на рівні  окремих регіонів (вертикальна система  договорів і угод). Такі угоди  укладаються між організаціями, що представляють найманих працівників, об'єднаннями роботодавців і державою. На рівні суспільства предметом  переговорів стають основні напрями  соціально-економічної політики держави, включаючи розробку показників соціального  добробуту нації, системи соціальних гарантій для всіх прошарків населення, а також заходів із захисту  інтересів суб'єктів трудових відносин.

***********

Формування  системи соціального партнерства  в Україні

У сучасному світі  дедалі більше країн перебувають  у стані економічної кризи. У  цих країнах розуміють, що для  виходу з кризового стану соціальні  питання економічної політики мають  вирішуватися через діалог, консультації та переговори підприємців, органів  виконавчої влади, профспілок.

Курс України на створення ринкової економіки об'єктивно  зумовлює необхідність побудови соціальної держави, що грунтується на соціальному  партнерстві між громадянами  та державою, робітниками та роботодавцями, виробниками та споживачами. Тому подальша розбудова українського суспільства  потребує розвитку процесів конституювання демократичних, політичних та правових механізмів управління соціальними  явищами. Соціально-політична сфера  влади має наповнюватися різними  формами взаємодії громадських  організацій і рухів з державою та її структурами. В соціально-економічному просторі країни за участю держави  повинна формуватися система  трипартизму, соціального партнерства. Тобто ідеї пріоритету права, солідарності та договірного регулювання набувають  актуальності у соціальній політиці України.

За радянських часів  в Україні досить активно використовувалася  майже вся атрибутика соціального  партнерства — укладання колективних  договорів і угод, участь робітників в управлінні виробництвом, провадилися  консультації та переговори з соціальних питань тощо. Існували навіть плани  соціального розвитку на підприємствах. Однак ці процеси ніхто не називав  соціальним партнерством. Підґрунтям радянського суспільства, за офіційною  ідеологією, була моральна, політична, економічна та соціальна єдність  усіх членів суспільства. І нібито тому не могло існувати протилежних за своїм змістом інтересів і  не виникало потреби у такому механізмі  узгодження інтересів, як соціальне  партнерство.

У процесі реформування української економіки ставлення  до соціального партнерства змінилося. Держава досить активно пропагує ідеологію соціального партнерства, оскільки вважається, що сучасне ринкове  господарство не може розвиватися без  такої системи. Соціальне партнерство  мало б забезпечити громадянський  мир в умовах

жорстких реформ. Тому реформування національної економіки  супроводжується цілеспрямованою  роботою з вироблення необхідних правових актів, щоб забезпечити  можливість формування системи соціального  партнерства.

1 червня 1993 року було  прийнято Закон України «Про  колективні договори і угоди», спрямований на сприяння врегулювання  трудових відносин і соціально-економічних  інтересів найманих працівників  з власниками підприємств, установ,  організацій. 16 червня 1992 року був  прийнятий Закон України «Про  об'єднання громадян», відповідно  до якого профспілки законодавче  визнані як громадська організація,  котра об'єднує громадян для  задоволення та захисту їх  законних, соціальних, економічних  та інших спільних інтересів  (ст. 3).

До практики регулювання  соціально-трудових відносин увійшло  укладання на тристоронній основі Генеральної  угоди між Кабінетом Міністрів  України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями. Відповідно до Закону України «Про колективні договори і  угоди» в державі почали реалізовуватися  на практиці елементи вертикальної системи  соціального партнерства на всіх рівнях суспільства. Укладаються генеральні, галузеві, територіальні та інші угоди, а також колективні договори.

*********** 

Визначальні угоди в разі їх укладання.

Генеральна угода  визначає загальні принципи регулювання  соціально-трудових відносин на найвищому  рівні і включає загальні напрями  соціально-економічної політики у  сфері зайнятості, оплати праці, доходів, рівня життя населення, соціального  захисту, соціального забезпечення, а також соціального страхування.

Галузеві угоди  встановлюють норми оплати праці  та інші умови, а також соціальні  гарантії і пільги для працівників  певної галузі (галузей).

Територіальна угода  регулює норми соціального захисту  найманих працівників та може включати, виходячи з умов та економічних можливостей  відповідних адміністративно-територіальних одиниць, більш високі порівняно  з установленими генеральною  або галузевою угодою соціальні  гарантії та компенсації.

Професійні тарифні  угоди визначають норми оплати праці, соціальні гарантії і пільги для  робітників певної професії.

Колективний договір, за Законом України «Про колективні договори і угоди», — це правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників  і роботодавців на підприємствах, в  установах та організаціях незалежно  від форми власності, за видом  діяльності, галузевої належності, а також в їхніх структурних  підрозділах.

Колективні договори доповнюють і розвивають норми, прийняті у генеральній, галузевій і територіальній угодах, але вони не можуть бути нижчі  за ті, що передбачені іншими угодами.

Все вищенаведене може свідчити про те, що для формування системи соціального партнерства  вже є ряд необхідних умов, а  саме: здійснюється перехід до ринкових відносин;

існує початкове  необхідне правове підґрунтя  для розвитку соціального партнерства; є профспілкові організації, що представляють  і захищають інтереси працівників; виділився прошарок підприємців;

держава заявила  про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями.

Але це лише зовнішня сторона соціального партнерства. За змістом процеси, що розвиваються сьогодні в Україні під гаслом соціального партнерства, істотно  відрізняються від тих, що декларуються.

Незважаючи на те, що сьогодні вже досить чітко виявляється  протилежність інтересів найманих працівників і роботодавців, вони часто мають схожі позиції  щодо вимог до влади на різних рівнях. Посилаючись на скрутне матеріальне становище трудових колективів, роботодавці таким чином намагаються вирішувати питання компенсацій, додаткового фінансування, встановлення пільг для досягнення власних цілей тощо. Проте така ситуація гальмує впровадження інтересів власне робітників, стримує процес формування системи соціального партнерства.

Якщо в розвинутих країнах колективний договір  — це документ, який дає змогу  робітникам досягти значного поліпшення свого соціально-економічного становища, то в Україні колективні договори — це суто формальний документ, котрий мало що дає робітникам. Це насамперед зумовлено тим, що нині в Україні  остаточно не сформувалися реальні  суб'єкти, що представляють і захищають  інтереси найманих працівників, з одного боку, та власників і роботодавців, з другого.

Об'єднання роботодавців у державі також начебто є (наприклад, Український союз промисловців і  підприємців (УСІ 111), Федерація роботодавців України), але всі вони створені передусім  для лобіювання інтересів роботодавців в органах виконавчої і законодавчої влади, а не для переговорів з  робітниками. Як свідчить світовий досвід, виникнення об'єднань підприємців у  Європі, що беруть участь у переговорах  з робітниками, відстало від створення  профспілок на 10-15 років. Саме могутні  профспілки, посилення їх впливу на роботодавців змусило останніх об'єднатися, а не навпаки. А коли немає сильних  профспілок, то немає і дієвого  соціального партнерства.

За умови відсутності  дієвих об'єднань роботодавців, слабкості  профспілок, єдиним реально ефективним суб'єктом залишається держава. В  Україні ще не сформувалися остаточно  організації, що представляють та послідовно відстоюють інтереси окремих соціальних груп. Ці групи, у тому числі і  робітничі, не навчилися ще чітко  формулювати свої вимоги, дуже низькою  є культура громадянського самоусвідомлення, мають місце пасивність населення  та недовіра до профспілок тощо. Тобто, громадянського суспільства в Україні  досі не існує, а без нього немає  і не може бути соціального партнерства. Досвід розвинутих країн показує, що формування інститутів громадянського суспільства і становлення системи  регулювання соціально-трудових відносин на основі соціального партнерства  — це процеси взаємопов'язані  і взаємодоповнюючі.

Але водночас проявляється й інша тенденція. Закликаючи робітників домовлятися з підприємцями про  рівень заробітної плати, розмір соціальних виплат тощо, держава намагається  тим самим зняти з себе частину  відповідальності щодо забезпечення гідного  рівня життя населення.

На перший погляд, така позиція держави досить закономірна, оскільки саме на підприємстві трудовому  колективу легше домовитися зі своїм  роботодавцем. Тут найбільш чітко  постають питання, що потребують узгодження. Однак досвід інших країн свідчить, що будь-яка домовленість сторін щодо соціально-трудових відносин може мати успіх лише у тому випадку, коли профспілка на підприємстві сильна і адміністрація  до неї прислухається. Якщо профспілкова організація слабка і не може домовитися з адміністрацією підприємства, то держава, а не власник має виступати  гарантом мінімально необхідного рівня  життя. З підприємцем можна домовлятися, але тільки про те, що не відповідає мінімально необхідному рівню, гарантованого  державою.