Визначення поняття конфлікту та його характеристики

досвід показує, що застосування насильства в великій  політиці можна прогнозувати з того моменту коли між конфліктуючими сторонами припиняється спілкування. ¹⁸  На його думку після всього пережитого масовою свідомістю, можна сказати, що саме суспільство таке, якими є засоби боротьби за владу, що вибириються політичними опонентами. Саме засоби політичної боротьби в значній мірі визначають характер суспільних відносин¹⁹.  Тепер спробуємо за допомогою наведених інструментів проаналізувати сучасну ситуацію в Україні, протестувавши її на наявність конфліків у сфері політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

У роботі було розглянуто такі питання  як: поняття конфлікту, поняття соціального  конфлікту та його виду політичного  конфлікту, а також принципи та проблеми у взаємодії таких понять як: політичний конфлікт та влада.

Ми зазначали, що існують два  протилежні і рівноправні погляди  на місце людини в суспільстві, а  значить і на розвиток конфліктів у цьому суспільстві. Творцем першого конфлікту є Арістотель, який вважав, людину соціальною істотою, тобто такою, для якої життя в спільної інших людей є природнім станом речей, а значить позитивним і дуже корисним для неї явищем. На відміну від Арістотеля, англійський філософ раннього лібералізму Томас Гоббс вважав, що співжиття людини із іншими індивідами в суспільстві є неприроднім для людини, проте необхідним для її існування, а тому людина змушена укладати угоду для того, щоб мирно співіснувати в спільноті. На його думку у суспільстві перманентно існує конфліктна ситуація, яка рано чи пізно вибухає, потім затухає до певного часу і потім знов активізується і так завжди. У першому підході конфлікт розглядається в суспільстві, як чуже явище, що потребує лікування, а в другому випадку конфлікт розглядається, як норма для суспільства, яка має свої позитивні і негативні аспекти. 

Було також зазначено, що конфлікт інформує суспільство про його хворобу, структурує суспільство, стимулює його до оновлення, і є рушійною силою  для прогресу суспільства.

Другим важливим, явищем на яке  ми звернули увагу у нашій роботі є поняття влади та її співвідношення із конфліктом. Ми зазначали, що влада  є основним джерелом політичного  конфлікту. Можна сказати, що влада  є одним із основних генераторів  конфліктних ситуацій та самих конфліктів не лише в політичній сфері існування суспільства, але і в усьому суспільстві в цілому. Така властивість влади пояснюється її суттю. Адже першоджерелом будь-якої влади, як у тоталітарному так і в демократичному суспільстві, є панування однієї частини суспільства над іншою. Крім того влада представляє у державі управлінський абсолют, який регулює діяльність суспільства, а тому вона по своїй природі виконує не лише інтегруючу функцію, але й функцію структуризації, що в сою чергу веде до майнового і ціннісного розшарування суспільства. Природно, що частина суспільства завжди буде незадоволена існуючою владою, і прагнутиме від імені своїх представників (контр еліти) її змінити або захопити. Ми також згадували, що джерелами конфлікту, які є дотичними і прямо залежними від політичної влади, є цінності, інтереси та потреби. Ми зазначали, що конфліктні ситуації в основному виникають в двох вимірах. Перший вимір це політична, економічна та духовні сфери буття суспільства. Другий це такі людські категорії, як: інтереси, потреби та цінності.

             Ці дві сфери перебувають у активній і постійній взаємодії як між собою так і між категоріями в середині виміру. На основі цієї взаємодії побудовані будь-які конфлікти, що входять із нерівномірного чи неякісного розподілення соціальних можливостей того чи іншого слою суспільства через згадані категорії. Влада у цьому розподілі виконує роль судді, причому зацікавленого в тому, щоб більша частка дісталася, тим хто її підтримує. Таким чином виникає потреба влади у формуванні соціальної дійсності, яка б забезпечила розвиток потрібних слоїв суспільства і політичну без активність інших. Влада усіма силами прагне не допустити виникненню соціального конфлікту, а тому прагне згладжувати (вирішувати) соціальні протиріччя, що виникають в наслідок її діяльності. Це вона досягає за допомогою формування тої соціальної реальності, яка забезпечить їй стабільність в суспільстві.

Таким чином можемо виділити чотири засоби влади впливати на соціальну  реальність. По-перше — це формування символічних понятть (цінностей, потреб, інтересів та ін.) та їх інтерпретація. По-друге — це номінація, тобто публічне застосування і тлумачення цих понять. По-третє — це створення штучного конфліктного поля для гри, і відповідно можливого виграшу, а оскільки влада сильніша, то вона завжди виграє. Четвертим засобом для формування соціальної реальності є засоби для боротьби. Ми зазначали, які є засоби боротьби в конфлікті, таким і стає суспільство.

Ми можемо зробити висновок, що конфлікт відіграє величезну роль для формування та регулювання суспільного життя. Політична сторона конфлікту показала, що вона не є замкнутою, а просотує свої впливи через інші сфери буття до звичайного індивіда, який немає зв’язків із політичним полем буття. В результаті чого було продемонстровано, як влада за допомогою конфліктів може формувати соціальну реальність, а значить впливати на буденне життя кожного свого громадянина. Що в свою чергу не може не відбитися на між індивідуальних конфліктах в суспільстві.

             На думку українського політолога  М. Томенка, головний, реальний  конфлікт, хоча і прихований,  у системі влади пов’язаний  із розподілом державної власності.  Боротьба за владу визначає  шлях подальших реформ та їх  логіку. З іншого боку влада зацікавлена у підтримці та формуванні вдаваних конфліктів, щоб відвернути увагу від реальних. Прикладом такого вдаваного конфлікту є протистояння Президента та його команди – з одного боку, і ерховної Ради – з іншого. Одним із ключових аспектів конфлікта між парламентом  і Президентом стало визначення Верховної Ради як комуністичної. За  цією схемою Верховна Рада зі своєю лівою більшістю гальмує демократичні, реформістські процеси на Україні. Проте, ліва частина українського парламентуніколи не перевищувала 35%  від його складу.

 У будь-якій демократичній  системі  політичних відносин  існує традиційне протистояння  між конкуруючими і взаємно  стримуючими гілками влади, також,  як і між політичними партіями. Завершення  конституційного процесу  не зняло проблеми між центрами влади. Оточення Президента   по сьогоднішній деньживе старими уявленнями  і  бажаннями мати вагомий статус, при тому, що конституційно повноваження Президента обмежені. Взагалі, приняття законів про наповнення конституційних норм реальним змістом,  зараз перемістилось у  площину боротьби за повноваження конкуруючих груп інтересів. Тому політичні дебати  про конституційність дій різних гілок влади і їх лідерів стає нормою політичного життя. При цьому конкуренція  між політичними групуваннями  зі схожими ціннісними орієнтаціями штучно перетворюється на  конфлікт “реформаторів” і “реставраторів”.

                Замовчування реальних конфліктів  і створювання, культивування  удаваних – найбільш поширений  засіб забезпечення виживання  і самовиправдання влади. Розкриття цієї  тактики стає  нелбхідною умовою розуміння і пояснення  логіки дій  влади і розвитку суспільно- політичної і економічної ситуаціїв Україні.В цьому контексті  звертає на себе  увагу  тенденція інтернаціоналізаії формування штучних конфліктів. Політико-владне забарвленняросійсько- українських відносих добре тому підтвердження. Саме лалентні  і вдавані конфлікти  характеризують відносини різних груп інтересів. Передвиборчий марафон, що  пройшов  у 1997 році , зокрема президентська виборча кампанія, дають можливість спостерігати  все більш яскраві прояви цієї боротьби.  Яяк це не парадоксально, але наближення виборів сприяє реальній політичній структуризації влади і осягненню її феномена. Особливість цієї структуризації полягає у визначенні джерел підтримки і реального потенціалу підприємсько-політичних угрупувань.

              Перманентним  реальним публічним  конфліктом  залишається конфлікт  між інтересами влади і настроями  , прагненнями суспільства. У той  же час,  у силу різноманітних обставин цей конфлікт не набув об’єктивного звучання в системі відносин “держава і суспільство”. Способи  вирішення цього найбільш істотного конфлікта і є визначними для майбутнього розвитку пострадянської України.

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Бурдье П.А. Социальное  пространство и генезис “классов” // Вопроси социологии 1992, Т.1. ст 23.
2. Ващенко И.В. Гиренко С.П. Общая конфликтология – Харків, - 2000. –512с.
3. Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-119с.
4. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –319с.
5. Кармин А.С.  Конфликтология – С-П., - 2000. –442с.
6. Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –629с.
7. Козырев Г.И. Введение в конфликтологию – М., -2000. –174с.
8. Конфліктологічна експертиза: теорія і методика  – К., -1999. –177с.
9. Пєшков  В. Политическая троица// Свободная місль 1999, 1.
10. Політологічний словник – К., -1997. –395с.
11. Раппопорт А.Конфликт-консенсус как поле для “рефлексивной” политики//  Полис 1999 , 4.
12. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства – Запоріжжя, 2000. –с. 314
13. Томенко М. Реальні та удавані конфлікти в українській владі.// Политическая мысль 1997, 9.

 

Додаток

¹ Політологічний словник – К., -1997. –173с

² Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-40 с.

³ Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-41с.

⁴ Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-42с.

⁵ Здравомислов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –252с

⁶ Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-54с.

⁷ Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-45с.

⁸ Запрудский С.А. Социальная конфликтология — Ростов-на-Дону, -1992.-54с.

⁹ Здравомислов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –83с

¹⁰ Здравомислов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –84с

¹¹ Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –501с.

¹² Козирев Г.И. Введение в конфликтологию – М., -2000. –123с

¹³ Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –503с.

¹⁴ Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –185с.

¹⁵ Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –188с.

¹⁶ Кирилюк Ф.М.  Політологія:історія та методологія –К., -2000. –189с.

¹⁷ Бурдье П.А. Социальное  пространство и генезис “классов” // Вопроси социологии 1992, Т.1. ст 23.

¹⁸ Здравомислов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –169с

¹⁹ Здравомислов А.Г. Социология конфликта – М., -1995. –170с.