Значення управління витратами в умовах ринку

Перелік супутної продукції  наведено у додатку № 9 до Положення № 473.

На рахунку № 94 "Інші витрати операційної діяльності" згідно з Положенням (стандартом) 16 відображаються:

- витрати на дослідження  та розробки відповідно до  Положення (стандарту) бухгалтерського  обліку 8 "Нематеріальні витрати";

- собівартість реалізованої  іноземної валюти, яка для потреб  бухгалтерського обліку іноземної  валюти визначається шляхом перерахунку  іноземної валюти в грошову  одиницю України за курсом  Національного банку України  на дату продажу іноземної  валюти, плюс витрати, пов'язані з продажем іноземної валюти;

- собівартість реалізованих  виробничих запасів, яка для  потреб бухгалтерського обліку  складається з їхньої вартості  і витрат, пов'язаних з їх реалізацією;

- сума безнадійної  дебіторської заборгованості та  відрахування до резерву сумнівних боргів;

- втрати від операційної  курсової різниці (тобто від  змін курсу валюти за операціями, активами і зобов'язаннями, що  пов'язані з операційною діяльністю підприємства);

- втрати від знецінення запасів;

- нестачі і витрати від псування цінностей;

- визнані штрафи, пеня, неустойки;

- витрати на виплату  матеріальної допомоги, на утримання  об'єктів соціально-культурного призначення;

- інші витрати операційної діяльності.

Наприкінці місяця або  кварталу ці витрати списуються з рахунка № 94 в дебет рахунка № 79 "Фінансові результати".

До "Витрат на збут" (дебет рах. № 93 замість рах. № 43) відносяться витрати підприємства, пов'язані з реалізацією продукції (товарів), а саме:

- витрати на утримання  підрозділів, що займаються збутом продукції (товарів), рекламу, доставку продукції споживачам та інші витрати підприємства, пов'язані із реалізацією продукції (товарів);

- витрати на пакувальні матеріали та ремонт тари;

- витрати на рекламу  та дослідження ринку (маркетинг);

- оплата праці та комісійні продавцям, торговим агентам, працівникам відділу збуту та складів, водіям тощо;

- витрати на відрядження працівникам по збуту;

- оренда, податки, страхування,  амортизація, ремонт та утримання  основних засобів відділу збуту,  складів, транспортних засобів, демонстраційних залів тощо;

- гарантійне обслуговування покупців;

- оплата послуг збутових, посередницьких, зовнішньоторгових  організацій тощо, пов'язаних з  транспортуванням продукції (товарів), відповідно до умов договору (базису) поставки.

Наприкінці місяця "Витрати  на збут" (рах. М» 93) списуються в дебет  рахунка № 79 "Фінансові результати".

 

5) Калькулювання продукції:

 

5.1 Значення калькулювання  продукції і види калькуляції.

 

У системі техніко-економічних  розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання - обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки  економічних завдань: обґрунтування  цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво  однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові  та фактичні калькуляції. Перші обчислюють за плановими нормами витрат, другі за їх фактичним рівнем.

Різновидом  планових калькуляцій є так звані  проектно-кошторисні калькуляції, які  розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їх проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від  конкретних особливостей виробництва  і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і  вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їх обчислення.

Об'єкт калькулювання-це та продукція чи послуги собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання  на підприємстві належать: основна, допоміжна  продукція, послуги та роботи. Головний об'єкт калькулювання - готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного  об'єкту калькулювання вибирається  калькуляційна одиниця - одиниця  його кількісного виміру.

З метою ефективного  управління собівартістю застосовують різні види калькуляцій.

Класифікація  калькуляцій з метою управління собівартістю:

1. За характером  виробництва:

1) масові (періодичні);

2) індивідуальні;

3) проміжні.

2. За часом  складання:

1) директивні:

* стандартні (нормативні);

* кошторисні;

* планові.

2) звітні.

3. За рівнем  охоплення:

1) галузеві;

2) повні;

3) виробничі;

4) внутрішньогосподарські;

5) змінних витрат;

6) технологічні.

4. За властивостями калькуляційного об’єкту:

1) загальні;

2) параметричні;

3) за центрами  витрат.

Масові калькуляції  складаються за певний період з метою розрахунку собівартості одиниці виробу.

Індивідуальні калькуляції складаються після  завершення виробництва окремого замовлення (при позамовному методі).

Проміжні калькуляції  складаються на окремі етапи робіт  довготермінових контрактів (будівництво, наука).

Директивні  калькуляції (попередні) складаються до початку робіт.

Стандартні  калькуляції застосовуються з метою  встановлення допустимих витрат на виробництво  продукції на основі науково - обґрунтованих норм.

Планова калькуляція  складається на основі виробничих норм і дозволяє визначити витрати виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління техніки, технології.

Кошторисна  калькуляція застосовується в організаціях, які виконують довготермінові контракти. Вона дає можливість встановити ціну контракту (будівництво, наука і т.д.).

Звітні калькуляції  складаються на основі даних бухгалтерського  обліку про фактичні витрати на виробництво.

Галузеві калькуляції  показують рівень собівартості однойменної  продукції в конкретній галузі. Складаються вище стоячою організацією.

Повні калькуляції  показують витрати на виробництво  та збут продукції (застосовуються для  встановлення ціни на продукцію, визначення беззбитковості виробництва тощо).

Виробничі калькуляції  показують виробничу собівартість продукції.

Внутрішньогосподарські  калькуляції складаються на продукцію  окремих цехів основного та допоміжного  виробництва. Застосовуються для визначення вартості наданих послуг одного цеху іншому.

Калькуляції змінних  витрат включають лише змінні витрати на виробництво. Такі калькуляції допомагають визначити маржинальний прибуток.

Технологічні  калькуляції складаються на окремі види продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають вартість послуг сторонніх  організацій, вартість купованих напівфабрикатів  і комплектуючих виробів тощо (визначається технологічна собівартість – власними силами).

Загальні калькуляції  показують собівартість певного виду продукції по підприємству.

Параметричні  калькуляції дають уяву про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра (наприклад, собівартість однієї кінської сили, собівартість однієї машино-години роботи обладнання). 
За центрами витрат показують собівартість продукції певного підрозділу підприємства (наприклад, собівартість хлібопекарного цеху).

На підприємствах застосовують напівфабрикатний та безнапівфабрикатний варіанти обліку витрат.

Напівфабрикат – це продукт, який пройшов технологічну обробку на певному переділі і  для нього він є готовою продукцією.

Напівфабрикат може бути реалізований на сторону або переданий в обробку на наступний переділ на підприємстві. В бухгалтерському обліку відкривають рахунок напівфабрикату.

Безнапівфабрикатний варіант обліку витрат не передбачає міжцехове переміщення напівфабрикатів  у бухгалтерському обліку.

 

5.2 Методика планування прямих і непрямих витрат в собівартості продукції.

 

Непрямі витрати - це витрати, що не можуть бути віднесені до певного об'єкту витрат економічно можливим шляхом.

Так, наприклад, якщо витрати  на віднесення вартості цвяхів до кожного  конкретного виготовленого стільця перевищують вартість цвяхів, то доцільніше і дешевше розподіляти ці матеріали між виробами непрямим шляхом, тобто пропорційно до прямих витрат.

Віднесення витрат до прямих або непрямих залежить від  того, що є об'єктом витрат.

Отже, одні й ті самі витрати  можуть бути одночасно прямими і  непрямими щодо різних об'єктів.

Основні витрати - це витрати, безпосередньо пов'язані з технологічним  процесом виготовлення продукції, та неминучі при будь-яких умовах та характері  виробництва, незалежно від рівня та форм організації управління. Вони поділяються на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати.

До складу прямих матеріальних витрат відносять сировину і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат.

В деяких випадках певні  види матеріалів, які є частиною виготовленої продукції, не включають  до складу прямих витрат. Прикладом  таких матеріалів є цвяхи у виробництві меблів, нитки у виробництві одягу тощо. Такі матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, виходячи з принципу економічної доцільності, включають до складу виробничих накладних витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати робітникам, зайнятим на виробництві продукції, виконанням робіт або наданням послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат.

Витрати на оплату праці  інших категорій виробничого персоналу (майстри, допоміжний персонал тощо) і на заробітну плату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата часу простою, додаткові виплати тощо), включають до складу виробничих накладних витрат.

До складу інших прямих витрат включають усі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

Накладні витрати - це витрати, не пов'язані безпосередньо з технологічним процесом виготовлення продукції, а утворюються під впливом певних умов роботи по організації, управлінню та обслуговуванню виробництва.

Прикладом цих витрат є допоміжні матеріали, заробітна  плата обслуговуючого персоналу (непряма), витрати на утримання і ремонт будівель, приміщень, устаткування, амортизація і страхування основних засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг тощо.

Накладні витрати не можна точно розподілити між  конкретною продукцією, так як вони поширюються на всю виробничу продукцію. Тому їх пов'язують з конкретною продукцією наближено, розподіляючи всю суму накладних витрат за період між продукцією на основі прийнятної бази (пропорційно до заробітної плати основних робітників, суми прямих витрат, трудомісткості, завантаження обладнання тощо).

Накладні витрати можна  поділити на виробничі та невиробничі. До виробничих накладних витрат відносяться  загальновиробничі витрати, які  розподіляються між продукцією пропорційно  до обраної бази.

По відношенню до обсягу виробництва виробничі накладні витрати поділяються на змінні, постійні та умовно-змінні. Прикладами змінних виробничих накладних витрат є витрати на допоміжні матеріали, на дрібне оснащення та інструменти, на опалення, освітлення та споживання електроенергії. Розмір цих витрат зростає або зменшується прямо пропорційно до кількості виготовленої продукції. Частина виробничих накладних витрат, що називаються постійними, запишається практично незмінною протягом звітного періоду незалежно від коливань обсягу випуску продукції. Це, наприклад, страхові внески, орендна плата, заробітна плата майстрів, амортизаційні відрахування на обладнання. До умовно-змінних накладних виробничих витрат варто віднести плату за користування телефоном (основна плата плюс плата за міжміські розмови), за комунальні послуги.

До невиробничих витрат включають: адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Відмітимо, що групування витрат на основні та накладні не співпадають  з групуванням витрат на прямі  та непрямі, а тотожність основних витрат з прямими, і накладних з непрямими, що існує в економічній літературі, не обгрунтована.