Оподаткування в контексті соціального захисту населення (зарубіжний досвід)

 

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА  СЛУЖБА УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

 

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ 

ТА ОПОДАТКУВАННЯ

 

 

 

РЕФЕРАТ

З курсу: «Оподаткування фізичних осіб»

На тему: «Оподаткування в контексті соціального захисту  населення (зарубіжний досвід)».

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

1. Визначення поняття соціальний захист населення………………………4
2. Податкова політика у реалізації соціальної стратегії держави………….6
3. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального оподаткування…………12

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...22

 

ВСТУП

Найхарактернішою  ознакою сучасного етапу цивілізаційного розвитку вважається соціалізація економічних систем і підпорядкування економічної функції держави соціальним цілям. Домінування соціальної спрямованості відтворилося у конституційному закріпленні у тій чи іншій формі моделі соціальної держави. Соціальні здобутки найрозвиненіших країн світу спонукають інші регіони світу до соціально результативних дій.

Чільне місце в реалізації цього завдання посідає податкова політика, оскільки оподаткування як соціальний інститут виступає одним із основних інструментів соціальної політики держави, призначення якої — забезпечити існування і відтворення цілісної сукупності соціальних суб’єктів у рамках суспільства як єдиної соціальної системи та сприяти формуванню умов для розвитку і самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил як основи подальшого розвитку соціуму в цілому.

 

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ

Соціальне забезпечення (соціальний захист) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).

З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків.[4]

Національні системи  соціального захисту сформувалися з урахуванням специфіки економічного, соціального й культурного розвитку країн. Однак, попри відмінності  в шляхах розвитку й особливостях організації, якості й обсязі послуг, а також у методах фінансування, всі системи соціального захисту функціонують на основі єдиних принципів.

Принцип соціального страхування. Згідно з цим принципом, фінансування механізмів соціального захисту здійснюється за рахунок страхових внесків членів страхового об’єднання, які при настанні страхового випадку отримують страхові виплати. Фінансування виплат з соціального страхування також може частково здійснюватися за рахунок державних дотацій або кредитів.

Принцип соціального  страхування відіграє значну роль, насамперед, в Німеччині, Австрії, Франції, Італії та Нідерландах, де фінансування систем соціального захисту здійснюється або на основі тристоронньої участі робітників, роботодавців і держави (Німеччина, Австрія), або переважно за рахунок роботодавців і держави (Італія, Франція).[4]

Принцип соціального  забезпечення. На відміну від принципу соціального страхування, принцип соціального забезпечення передбачає надання соціального захисту іншим категоріям населення (державні службовці, військові, діти-сироти тощо) і фінансування таких соціальних видатків за рахунок податкових надходжень у бюджет. На основі цього принципу відбувається фінансування державної соціальної політики, в тому числі програм в галузі охорони здоров’я, середньої та вищої освіти.

Принцип соціального забезпечення є визначальним у системах соціального захисту з уніфікованим базовим набором соціальних послуг, що надаються всім громадянам держави. Такі системи функціонують у скандинавських країнах (в Данії, Швеції,Фінляндії), а також у Великій Британії. Характерною рисою систем соціального захисту в цих країнах є переважно бюджетне фінансування соціальних програм (особливо в Данії, Великій Британії та Швеції), а також державна організація соціальних установ (наприклад, Національна служба охорони здоров’я Великої Британії). [4]

Принцип допомоги. Згідно з цим принципом, людина, яка потрапила в скрутне становище і не може самостійно з нього вийти, може звернутись по допомогу до відповідних інстанцій і розраховувати на соціальний захист (соціальні виплати, соціальні послуги) в обсязі, достатньому для подолання проблем, що зумовили звернення по допомогу. Так само, як і принцип соціального забезпечення, даний принцип передбачає фінансування соціальних видатків за рахунок податкових надходжень до бюджету.

Принцип соціальної солідарності. Цей принцип передбачає взаємну допомогу всіх учасників системи соціального захисту. Така взаємодопомога реалізується у вигляді перерозподілу коштів між різними соціально-економічними та соціально-демографічними групами населення.[4]

 

 

2. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА У РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ

Основними напрямами  соціальної політики у контексті  завдань, пов’язаних з розбудовою соціальної держави, є:

- формування і розвиток соціального ринкового господарства;

- досягнення у суспільстві соціальної злагоди та стабільності на основі утвердження соціальної справедливості;

- розвиток соціально-трудових, сімейно-шлюбних, соціально-демографічних, етнонаціональних, територіально-поселенських відносин;

- розвиток гуманітарної сфери.

Формування  і розвиток соціального ринкового  господарства сприяє посиленню соціальної безпеки людини й суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави. Розвиток соціально-трудових відносин і насамперед ринку праці та зайнятості населення забезпечує підвищення ефективності використання трудового потенціалу, продуктивної зайнятості, зниження рівня прихованого безробіття, створення нових і ефективне використання наявних робочих місць, передбачає здійснення політики ефективної підтримки самозайнятості населення, підвищення його територіальної мобільності з метою перерозподілу робочої сили між регіонами. Більш повній реалізації соціального потенціалу сприяє розвиток територіально-поселенських відносин через регулювання соціально-просторових форм організації суспільства (насамперед розселення), соціально-культурних процесів урбанізації, а також міграційних процесів, дотримання необхідних пропорцій для розширеного відтворення частки міського й сільського населення.[6] Основна мета етнонаціональної політики полягає в забезпеченні умов вільного розвитку народів країни, дотриманні конституційних прав, свобод і рівності громадян всіх національностей перед законом, участі їх в усіх сферах суспільства, оптимальному врахуванні інтересів, створенні сприятливих умов для розвитку кожної національності, у всебічному розвитку мови, задоволенні мовних потреб національних меншин, поєднанні етнонаціонального і загальнолюдського, етичного і соціального в національному.[6]

Крім зазначеного, добробут і можливості самореалізації індивіда як головне завдання соціальної політики держави залежать від якості і безпеки того навколишнього середовища, у якому живе і діє кожна людина. Наразі життєвою цінністю стає екологія буття людини, а однією з найважливіших соціальних проблем є взаємодія людини з навколишнім середовищем.

Практично кожний із зазначених напрямів соціальної політики передбачає використання державою фіскальних прийомів регулювання, найважливішими серед яких є податки. Так, необхідним у створенні умов для забезпечення достатнього рівня життя кожної людини є формування системи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій та їх фінансове забезпечення за рахунок бюджетних коштів і державних цільових позабюджетних коштів, які формують податки, а також через систему податкових пільг. Зменшенню диференціації доходів населення можуть сприяти державне регулювання оплати праці працівників бюджетної сфери та застосування прогресивних ставок оподаткування тощо.[4]

В розвинених країнах  на сьогодні від 80 до 95% урядових доходів  забезпечують податки. Наприклад, в  країнах-членах ОЕСР паралельно зростанню ВВП спостерігається підвищення як абсолютної суми податків, так і їх питомої ваги у ВВП: кожні 10 років частка податків у ВВП збільшується приблизно на 5%. Якщо в 70-ті роки вона складала 30%, то до кінця 90-х років вже досягла 40%. Ця тенденція, відома як закон Вагнера, об’єктивно обумовлена дією трьох основних факторів:

- перший — збільшення частки осіб похилого віку в розвинених країнах, у зв’язку з чим повинні підвищитися витрати на їх утримання;

- другий — збільшення витрат, пов’язаних з обслуговуванням державного боргу;

- третій — проведення політики егалітаризму, спрямовану на забезпечення загальної рівності, згладжування майнових відмінностей, стримування розриву в доходах громадян.[4]

Податкові інструменти  використовуються в реалізації майже усіх складових соціальної політики. В ринкових умовах податкова система стає, по суті, єдиним гнучким засобом державного впливу на економічну активність громадян, рівень їх доходів, стан соціальної безпеки, соціальну мобільність, розвиток соціальної інфраструктури та ін., тобто на явища і процеси, які у значній мірі визначають умови і рівень людського розвитку.

Саме виходячи з прагнення рівномірного справедливого  розподілу податкового навантаження виникли різні ставки податків і системи оподаткування. На практиці це знаходить свій вираз у використанні пропорційної, прогресивної і регресивної систем оподаткування. Податки на особисті доходи частіше всього розраховуються за прогресивною шкалою, оскільки вважається, що такий підхід більше відповідає принципу соціальної справедливості. Податок на прибуток підприємств, соціальні внески і податок на власність як правило носять пропорційний характер. Соціально несправедливими вважають непрямі податки, тобто акцизи і мито, оскільки вони перекладаються через механізм ціноутворення на споживчі товари в однаковій мірі на осіб з високими і низькими доходами, поглинаючи відносно більшу частку доходів низькооплачуваних верств населення.[6]

Серед умов розвитку і реалізації соціального потенціалу людини, у формуванні яких податки відіграють надзвичайно важливу роль, однією з головних є зростання суспільного добробуту, що стає можливим лише тоді, коли він опирається на потужну фінансову основу. Характеристикою ефективного фінансового забезпечення суспільного добробуту виступає рівень життя — це економічна категорія, що виражає ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людей, забезпеченості споживчими благами і характеризується переважно кількісними показниками такими, як: розмір оплати праці, інші доходи, обсяг споживчих благ і послуг, рівень споживання продовольчих і непродовольчих товарів, тривалість робочого і вільного часу, житлові умови, рівень освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Вплив податків на рівень життя населення через реалізацію їх фіскальної функції знаходить свій вираз у фінансовому забезпеченні виконання державою її соціальної функції. Від того, які обсяги коштів має держава у своєму розпорядженні, залежать:

- можливості держави щодо регулювання економіки з метою підвищення ефективності її функціонування як головної і загальної умови зростання добробуту людей;

- рівень доходу працюючих у бюджетній сфері та тих, хто потребує соціального захисту;

- рівень фінансового забезпечення охорони здоров’я, освіти, культури та інших сфер життєдіяльності людей, рівень розвитку яких визначає рівень суспільного добробуту в країні. Якщо проаналізувати роль податкових надходжень у формуванні бюджетів та централізованих фондів як основного ресурсу для самовідтворення соціальної системи, можна зробити висновок, що держава не має інших рівноцінних джерел фінансового забезпечення виконання покладених на неї функцій, ніж податки.[4]

Соціальна функція податкової системи проявляється через застосування податкових знижок. згідно з міжнародним досвідом розрізняють такі основні види податкових знижок( відрахувань):

- основні (базисні  або стандартні) знижки у формі  звільнення від оподатковування  частини доходів, які надаються  всім платникам податків незалежно  від їхнього доходу, сімейного  статусу, наявності дітей, утриманців і т.д.;

- знижки, які надаються  платникам податків залежно від  їхнього сімейного статусу (так  звані “сімейні знижки”;

- знижки, передбачені  платникам податків, що мають  дітей, які перебувають на їх  утриманні, та інших утриманців;

- нестандартні знижки, які надаються платникам податків на суму понесених соціально важливих видатків ( лікування, отримання освіти і т. д.)