Анализ Киевского региона

Коротка економічна оцінка природних умов та корисних копалин

Київська обласна державна адміністрація за кошти місцевого  бюджету, на виконання рішення ХХV сесії Київської обласної ради ІV скликання від 28.07.2005 №282-25-ІV "Про Програму розробки містобудівної документації та створення містобудівного кадастру на 2005-2006 роки для спільного використання територіальними громадами Київської області", спільно з Державним підприємством НДІ містобудування продовжує розробку Схеми планування території Київської області з урахуванням потреб територіального розвитку столиці України м.Києва.

Завдяки вигідному положенню  і сприятливих умов Київська область  і м.Київ планується розвиток всіх сфер, зв'язаних з використанням корисних копалин, завдяки цьому планується розвивати:

• напрямки щодо створення на базі столичного регіону науково-інноваційних центрів, інноваційних технопарків;
• будівництво рейкового сполучення від Дарницького вокзалу м.Києва до аеропорту "Бориспіль", передбачивши кошти у проекті розбудови Дарницького вокзалу;
• будівництво нової кільцевої дороги;
• виділення земельних ділянок під будівництво соціального житла для жителів м.Києва та області;
• розвиток туристичної та рекреаційно-оздоровчої інфраструктури з метою забезпечення відпочинку населення м.Києва та області;
• визначення шляхів поліпшення екології навколишнього середовища та будівництва нових потужностей для знешкодження та переробки твердих побутових відходів що вивозяться з м. Києва.

Отже, всі ці умови сприяють розвитку економіки в регіоні. Те, що Київ розташований у центрі України, дає йому додаткові економічні можливості.

 

 

 

 

1.6. Характеристика  рудних, нерудних, водних, лісових та  рекреаційних ресурсів.

Київська область має  пені запаси руд кольорових металів. Тут зосереджені невеликі запаси нікелю, ртуті, титану, бокситів, алунітів та нефелінів. Також виявлені і розробляються переважно мінеральні будівельні матеріали: граніти, гнейси, каолін, глини, кварцеві піски. Є невеликі поклади торфу. Є джерела мінеральних радонових вод (Миронівка, Біла Церква). Не можна не згадати про будівельний камінь, запаси якого у великій кількості є в Київській області.

Київщина має густу  річкову мережу (177 річок завдовжки понад 10 км). Найважливіша водна артерія — Дніпро, його головні притоки Прип’ять, Тетерів, Ірпінь, Рось (праві); Десна і Трубіж (ліві). На території області — Київське водосховище і частина Канівського водосховища (створені на Дніпрі). Усього в області — 13 водосховищ і понад 2000 озер. Територія Київської області   розташована в межах двох гідрогеологічних басейнів південно-західного крила Дніпровського артезіанського  басейну і Українського  басейну тріщинуватих вод. Річкова мережа області переважно належить до басейну Дніпра і тільки незначна частина річок на півдні області до басейну Південного Бугу.

Водний фонд Київської області представлений 1523 річками загальною довжиною 8,7 тис.км. За класифікацією по площі водозбору (ст.79 Водного кодексу України) річки розподіляються на:

• великі з водозбірною площею понад 50 тис.кв.км, яких налічується три - Дніпро, Прип¢ять, Десна;
• середні з водозбірною площею від 50 до 2 тис.кв.км, яких налічується дев’ять Уж, Ірша, Тетерів, Ірпінь, Рось, Гнилий Тікич Трубіж, Супій, Гнила Оржиця;
• малі - з водозбірною площею до 2 тис.кв.км.- 1511 річок.

Ліси. Загальна площа лісового фонду області — 675,6 тис.га. Для північної частини території області характерні масиви хвойних і змішаних лісів, значні площі різнотравно-злакових луків і заболочені ділянки. На півдні переважають широколистяні ліси (дуб, граб, ясен, вільха, липа), кущі й луки. Область розташована у межах двох природних зон: змішаних лісів (Київське Полісся) і лісостепової. На півночі області переважають недреновані перезволожені і заболочені, поліські алювіально-зандрові і терасні, на півдні — луково-степові височинні розчленовані і терасні, а також лісостепові височинні розчленовані природно-територіальні комплекси. В області — 77 територій і об'єктів природно-заповідного фонду (загальна площа — 80,3 тис. га), в тому числі Дніпровсько-Тетерівське і заліське заповідно-мисливські господарства, 7 заказників (Дніпровсько-Деснянський, Звонківський, Жорнівський, Іллінський, Усівський тощо), пам'ятник природи (урочище Бабка), дендропарк «Олександрія» (Біла Церква).

Київщина має цінні  курортологічні ресурси, що зумовило розвиток двох кліматичних курортів загальнодержавного значення: Пуща-Водиця ( 13,3 тис. місць) та Конча-Заспа ( 14,7 тис. місць). Мережа санаторних закладів області представлена 46 об’єктами. Загальна місткість закладів курортного лікування складає близько10.2 тис. місць , площа – 382,8 га. Кількість дитячих оздоровчих закладів, що розташовані у місті, становить 237, де можуть відпочивати понад 40 тис. дітей. Мережа закладів відпочинку ( з урахуванням тих, що функціонують періодично) включає 40 будинків та пансіонатів, 30 оздоровчих таборів, водноспортивних і веслувальних баз, 13 спортивно-риболовецьких баз. Загальна місткість закладів відпочинку ( без спортивних баз) становить 16,0 тис. місць.

Отже, географічне положення Київської області, кліматичні умови, розвинута економіка – сприяє розвитку туристичної екскурсійної діяльності в досліджуваному регіоні.

Багаті природні ресурси  є придатними для різних видів  туризму: спортивного, оздоровчого, пізнавального. Важливе туристичне значення мають  річки Дніпро, Дністер, Прип’ять, це дозволяє використовувати Київський  річковий транспорт. Особливою рекреаційною цінністю є лісові масиви Київської  області. Важливе значення для зміцнення  і відновлення здоров’я є санаторії, в яких лікують різні види захворювань:серцево-судинні, нервові та ін.

 

 

 

1.7. Характеристика  економічного значення комплексного  розміщення підприємств та його  недоліки.

Комплексне розміщення підприємств  має велике економічне значення, тому що створює додатковий економічний  ефект. Навіть просте нагромадження  кількох підприємств на порівняно  обмеженій території уможливлює спільність використання загальної  транспортної мережі, сировини, паливно-енергетичної і будівельної баз, спільних обслуговуючих  виробництв тощо, тобто сприяє економії матеріальних, грошових і трудових ресурсів. За даними науково-дослідних інститутів, необхідні капітальні вкладення у групове розміщення підприємств зменшуються на 15% у будівельній індустрії, на 10-12% – у машинобудуванні, на 5-7% – в інших галузях.

Істотний додатковий економічний  ефект досягається в промислових  комплексах, де підприємства об'єднані тісними зв'язками виробничого й технологічного характеру. На відміну від окремо розташованих підприємств виробничо-територіальні угрупування дають економічний ефект, який перевищує суму часткових ефектів. Промислові комплекси дають змогу повніше й раціональніше організувати охорону навколишнього середовища (комплексна переробка сировини, зменшення відходів, спільні очисні споруди тощо).

Комплексна організація  виробництва має й негативні  риси: надмірна концентрація в одному місці підприємств збільшує викиди забруднюючих речовин у природне середовище, ускладнює постачання сировини й вивезення продукції у зв'язку з перевантаженням транспорту, створює  соціальне напруження населення. Отже, треба дуже обережно визначати кількість підприємств, обсяги виробництва, інші характеристики можливого нагромадження виробництва.

Об'єктивно сформовані виробничо-територіальні  поєднання зумовлюють потребу створення  відповідних форм управління або  їх регулювання. Відсутність таких  форм не сприяла виявленню всіх позитивних аспектів комплексної територіальної організації. У зв'язку з подальшою децентралізацією управління промисловістю в умовах переходу до ринкової економіки можливо погіршення такої ситуації, тому необхідна більша повнота влади на місцях, а також наукові обґрунтування прогнозного характеру щодо вдосконалення територіальної організації промисловості (на рівні регіональних схем, проектів районного планування, можливо особливих програм розвитку тощо). Наукове обґрунтування розміщення продуктивних сил дасть змогу виробити спеціальні економічні (податкові та ін.), адміністративно-правові механізми регулювання економікою, що діють у західних країнах.

 

 

1.8. Аналіз  сучасного стану  та перспективи  галузей легкої промисловості.

Легка промисловість знаходиться в кризовому стані. Місце продукції цієї галузі на вітчизняному ринку зайнято іноземними виробами. В області є підприємства швейної, трикотажної, шкіряно-взуттєвої промисловості. Значні фабрики вовняної промисловості знаходяться в Білій Церкві, Богуславі й Березані. Київщина відома виробництвом художньої кераміки (м.Вишневе, м.Васильків), народними художніми промислами – вишивкою, ткацтвом, гончарством, лозоплетінням (м.Переяслав-Хмельницький, м.Богуслав, с. Літки Броварського району).

Трикотажна промисловість  тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в'язані вироби з різних пряж: бавовняної, вовняної, хімічного волокна та змішаних волокон. Найбільші центри трикотажної промисловості: Київ, Харків, Житомир, Львів, Одеса, Донецьк, Миколаїв, Луганськ, Кременчук та інші. Разом в Україні діє понад 60 підприємств трикотажної промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.

На відміну від трикотажної  промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейної галузі виробництво  сконцентроване на великих підприємствах  таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з'явилося чимало приватних дрібних підприємств, але їхня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Україна є імпортером швейних виробів.

На третьому місці —  шкіряно-взуттєва промисловість, у  якій зайнята п'ята частина працівників  легкої промисловості. На її підприємствах переробляють шкіру тварин та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри промисловості: Київ, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.

Проблеми розвитку легкої промисловості України. На початок 1991 року  на Україні нараховувалося близько 160 фабрик які

були зайняті у виробництві  тканин та суконь. Але лише 30% доходу цієї

галузі надходило до українського бюджету. За радянських часів продукція

підприємств легкої промисловості  входила до “групи Б” – саме тому цей

сектор не отримував значних  інвестицій та вважався не таким важливим як

галузі, які входили до групи “А”. Проблеми, які існують  зараз в

промисловості України можна  умовно розподілити на три групи:

1. Проблеми, які були породжені промисловими структурами, які Україна

отримала в спадок  від СРСР:

• Проблема міжгалузевого обміну;
• Оптової дистриб”юції товарів;
• Сировинна проблема (зокрема, проблема давальницької сировини);
• Проблема відносно великих виробничих витрат.

2. Проблеми економіки перехідного періоду. Це проблеми, пов’язані з

недосконалістю українського законодавства:

• Проблема захисту українського виробника;

 

• Недосконале оподаткування підприємств;
• Економічно-соціальні проблеми, які  cформувалися протягом переходу   до
• ринкової економіки;
• Проблема великих масштабів тіньового сектору виробництва, імпорту
• Продукції;
• Великий сегмент споживачів з низькими доходами (70% від усього
• населення);
• Нестача  кваліфікованих управлінців.

Серед усіх інших проблем  галузі, є такі, які не залежать потужностей

підприємств виробляти якісну продукцію. Не залежать від бажання чи то

можливостей підприємства її реалізовувати. Мова йде про рівень доходів

населення.

Зважаючи на цю обставину, а також на те, що приблизно 70-75% українців вважають себе бідними – текстильній промисловості доводиться брати до уваги і перешкоди до свого успішного розвитку, які мають такий характер.

 

 

1.9. Аналіз  та оцінка структури транспортного комплексу.

Транспортний комплекс області  включає всі види транспорту:  залізничний, автомобільний, трубопровідний, річковий та авіаційний.

Залізниці з усіх напрямів сходяться до найбільшого залізничного вузла –  м. Києва і з'єднують територію Київської області майже з усіма областями України та країнами близького і далекого зарубіжжя.  Експлуатаційна довжина залізниць загального користування складає 824 км, переважна більшість яких електрифікована.