"Гарячі" точки Європи

Б.А. Рибаков виділяє два етапи  розвитку Київської Русі як держави. Перший з них відноситься до VI ст., Коли в середньому Придніпров'ї  склався союз слов'янських племен, а другий до VIII - IX ст., Коли кілька десятків окремих на них невеликих племен, об'єднаних у чотири великих союзу, згуртувалися під владою київського князя. У Х - XI ст. Русь займала вже  велику територій. До XII - XIII ст. ця територія  ще більше збільшилася, досягнувши розмірів Візантійської імперії чи імперії  Карла Великого. На сході її землі  простягалися до Ками та Печори, а на півночі до Білого моря. Довжина  її кордонів по периметру становила 7 тис. кілометрів.

Але одночасно почалося політичне  дроблення Русі, в результаті якого, за словами літописця, «раздрася вся Русская земля». Це дроблення особливо посилився в середині XI ст., Після смерті Ярослава Мудрого і початку боротьби за великокнязівський стіл між його нащадками, що тривала і після князювання в Києві його онука Володимира Мономаха.

В результаті на території колись єдиної держави склалося півтора  десятка окремих князівств, майже  не об'єднаних ніякої державної спільністю і до того ж постійно ворогували один з одним. Стояли на чолі їх князі проводили свою відособлену політику, зважаючи передусім на інтереси місцевої феодальної знаті. Вони прагнули збільшити свої володіння шляхом захоплення сусідніх земель і з цією метою вели нескінченні міжусобні війни. На початку XIII століття таких князівств було вже близько 50, так що політична структура Русі і зовсім стала нагадувати ковдру.

В цілому можна стверджувати, що в  історії середньовічної Європи періоди  феодальної роздробленості в переважній більшості випадків вкрай негативну  позначалися на розвитку її держав.

З деякою часткою умовності можна  стверджувати, що в своєму розвитку процес територіальної державної централізації в Європі пройшов через два етапи.

Перший з них охоплює період кінця раннього і початку розвиненого  середньовіччя. Дійсно, IX - Х ст. - Це час існування хоч і «лоскутній», але все ж достатньо централізованої імперії Карла Великого на Заході Європи. У середній частині Європи в цей же час існувала Велико-моравська держава західних слов'ян. Потім в значній мірі їй на зміну прийшло велике угорське королівство, що виникло після того, як один з князів роду Арпадів, Іштван, об'єднав всі мадярські племена і був в 1000 р. проголошений королем під християнським ім'ям Стефана I; незабаром після смерті церква оголосила його святим. Цей рубіж дуже важливий і для сусідній Польщі, де також виникло раннефеодальное королівство П'ястів зі сто-ліцей у місті Гнєзно. На Південно-Сході Європи тоді ж існувало Перше Болгарське царство царя Симеона, яке іноді називають Великою Болгарією: границі його проходили від Чорного моря до Адріатичного і від нижнього Дунаю до глибини Фракії і Македонії.

А на Сході Європи це був час  розквіту ранньофеодальної держави  східних слов'ян - Київської Русі. Незважаючи на дуже великі його розміри, ядром цієї держави безумовно  було середнє і верхнє Придніпров'ї. В.О. Ключевський стверджує навіть, що стара Київська Русь складалася з басейн однієї річки - Дніпра, який грав роль стовпової дороги держави, а його праві і ліві притоки служили під'їзними шляхами до неї.

Другий етап активної державної  централізації настав уже в XV - XVI ст., Тобто на рубежі розвиненого  середньовіччя і раннього нового часу. Він мав набагато більш міцну  економічну основу у вигляді складалися в цей час національних ринків і прискорився про-процесу початкової консолідації націй. Так, освіта централізованих держав в Ангща і Франції відбулося в основному в XV ст⁷.

У середній частині Європи самим великим державою в період розвиненого средневековья стала Австрія. При князівських династій Бабенбергів, а потім Габсбургів до її історичного ядра - Нижній Австрії - були присоедінени спочатку Верхня Австрія, слов'янські області Штирія і Каринтія, потім Тіроль, Форарльберг. Габсбурги вели також тривалу боротьбу за приєднання Швейцарії, опір якої знайшло відображення у відомій легенді про Вільгельме Телле.

Північна частина Європи у-загально не знала або майже не знала  феодальної роздробленості. У XII - XIII ст. в Данії, Норвегії та Швеції склалися феодальні королівства, з 1397 р. пов'язані  між собою Кальмарской унією. Самим сильним з них було Датське королівство.

А в Східній Європі XIV - XV вв. - Це також час подолання феодальної роздробленості і об'єднання російських земель навколо Москви - одного з найстаріших міст Володимиро-Суздальської Русі. Процес утворення централізованої держави, по В.О. Ключевського «Русі Великої, Московської», в своїй основі мав ті ж закономірності, що й в інших частинах Європи. Але оскільки загальний розвиток Русі було затримано татаро-монгольським на-ходою, економічна і політична роздробленість долалася тут більш повільно, пройшовши кілька етапів⁸.

1.2 Зміни в політичній карті Європи в середині XVI століття

У західній і південно-західної її частини існували три великих  централізованих держави - Англія, Франція  та Іспанія. До цього переліку можна  додати також королівства Шотландії, Португалії (утворилася ще в XII ст.) Та Ірландію. Всю середню смугу Європи займали  територіально сильно роздроблені  Священна Римська імперія і Італія, між якими розташовувався Швейцарський Союз. Далі на схід знаходилися королівство  Польське, Велике князівство Литовське  і Угорщина. Весь Південний Схід був під владою Османської імперії. На Півночі Європи політичну карту  визначали Данія (з Норвегією та Ісландією) і Швеція (з Фінляндією). Ще далі на схід розташовувалося обширна Російська держава. Але вихід до Чорного і Азовського морів йому преграждало Кримське ханство, що знаходилося в залежності від Османської імперії, а на шляху до Балтики лежали землі Лівонського ордена.

Нестійкість політичної карти, настільки  характерна для епохи середньовіччя, збереглася і в ранній новий час, хоча і в меншій мірі. Так, відійшли в минуле навали азіатських кочівників. Однак «з'ясування стосунків» між  самими європейськими країнами зберегло той же запеклий характер. Серед  причин політичних і військових конфліктів слід назвати прикордонні суперечки, пов'язані з процесом становлення незалежних держав та визначенням їх меж, всілякі дінастічеські домагання - результат монархічних шлюбів і наслідувань, державних і особистих уній, а також торговельні війни. Як правило, головну роль в цих конфліктах відігравали великі держави, тоді як дрібні страни примикали до однієї з ворогуючих сторін. Так в Європі склалося не-скільки вузлів міжнародних протиріч, що відбилися на її політичної карті.

У північній частині Європи основна  боротьба йшла за панування на Балтійському морі, за володіння гирлами річок  і портами, за контроль над найважливішими ділянками узбережжя і протоками. Ця боротьба привела до численних військових зіткнень на суші і на морі, що викликало неодноразові переділи політичної карти субрегіону. Головними її учасниками були Данія та Швеція.

Ще більша нестійкість була характерна для політичної карти східній Європи, де основне суперництво відбувалося між польсько-литовською державою і Росією.

Вже до початку XVI ст. вся Білорусія  і більша частина Україні перебували під владою Великого князівства Литовського, а західна частина України - під  владою Польщі. У 1569 р. була укладена Люблінська унія, по якій Польща і Литва об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. При  цьому в складі Литви залишилася Білорусія, тоді як раніше підвладні  їй української землі були включені безпосередньо до складу корінних, тобто польських, земель. Річ Посполита намагалася використати кризу, пережитий Російською державою наприкінці XVI - початку XVII ст., Щоб просунути свої кордони ще далі на схід і перетворити Росію в залежну країну. Польські магнати підтримали самозванців Лжедмитрія I і Лжедмитрія II, а в 1609 р. король Сигізмунд III почав відкриту збройну інтервенцію против Російської держави. І хоча в 1612 р. поляки були вигнані з Москви, по-стічна кордон Речі Посполитої проходила не так вже далеко від неї⁹.

Головні зміни на політичній карті  південно-східній частині Європи були пов'язані з тим, що в першій половині XVI ст. Османської імперії  вдалося завоювати тут нові території. Але і в другій половині цього  століття продовжувалися спроби султанів розширити свої володіння. В результаті наполегливої ​​боротьби з Венецією під владу Порти перейшли майже всі острови і велика частина узбережжя Адріатичного моря. Траплялися також ноші спроби, хоча і безуспішні, повністю підпорядкувати Чорногорію.

Особливо слід сказати про те, як відбилася на політичній карті  Європи Тридцятирічна війна 1618 - 1648 рр.. Розпочавшись як внутрішньо німецьких, вона потім перетворилася в першу в історії загальноєвропейську війну. В результаті Німеччина зазнала територіальні втрати, а Франція і особливо Швеція отримали приріст своїх земель. Так званий шведський період цієї війни почався з того, що король Густав II Адольф висадився зі своєю армією в гирлі Одеру, розгорнувши військові дії. Йому вдалося перемогти під Лютценом імперського головнокомандувача Альбрехта Валленштейна. За Вестфальському світу 1648 р. Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з портами Штеттин, Вісмар і іншими, Курляндію, Ліфляндію, частину Литви і Східної Пруссії і навіть архієпископство Бремен. Під контролем Швеції виявилися устя всіх судноплавних річок імперії, та й взагалі майже все узбережжя Балтійського моря, яке перетворилося в «шведське озеро». Ставши таким чином однією з великих держав Європи, Швеція у середині XVII ст. займала територію в 900 тис. км2.

Прикладами країн, кордони яких в період раннього нового часу не змінювалися, можуть служити, мабуть, лише Швейцарія  та Португалія. Втім, і Португалія в 1581 - 1640 р. входила до складу Іспанії.

Як і в середні століття, роздробленість політичної карти продовжувала залишатися характерним її признаком. І як і раніше це стосувалося насамперед до Ітаща та Німеччини.

Найбільшим і найсильнішим з  держав імперії була Австрія, де правив княжий будинок Габсбургів; ще з  середини XV ст. йому незмінно належала й імператорська корона. Окрім  самої Австрії, володіння Габсбургів включали Тіроль, Штирії, Каринтії, Крайни, Бургундію, землі по Рейну, Нідерланди. Ними були захоплені також Чехія, частина Словаччини та Угорщини. Головними  суперниками Габсбургів були герцоги Баварії, курфюрсти Саксонії та Бранденбурга¹⁰.

В інших державах Європи процес державної консолідації зайшов значно далі. Проте були й такі країни, які вважалися централізованими, але фактично являли собою строкатий конгломерат довільно роз'єднаних територій. Як приклад подібного роду можна привести Іспанію, яка стала єдиною державою ще в кінці XV ст., А в XVI ст. досягла вершини своєї політичної могутності. Але при цьому Кастилія і Арагон були пов'язані насамперед династичної унією, а реально зберегли значну самостійність і керувалися різними радами. Довгий час Іспанія не мала навіть офіційної столиці.

Ще один приклад подібного роду являла собою Польща, де почався  в середні століття процес централізації  в ранній новий час різко сповільнилося, поступившись місцем феодальної анархії. Незважаючи на наявність королівської влади, великі магнати перетворювалися  на майже незалежних государів, маючих своїм військом, своєю скарбницею, своїм придворним штатом, тільки їм приналежними містами.

Те ж відноситься і до Росії, де відбувалося оформлення і зміцнення  централізованого держави. Найважливішою  умовою цього тривалого про-процесу  було подальше об'єднання російських земель: «збирання земель» і «збирання  влади» супроводжували один одному. При цьому розширення території Російської держави йшло як у західному, так і в східному і південному на-правліннях.

У першій половині XVII ст. розширення кордонів Росії по всіх напрямках ям тривало. Найбільш далеко вони просунулися на сході. Підкорення Сибіру відбувалося  небаченими в історії темпами. Величезне  про-простір по суті цілого континенту (яким, без сумніву, можна вважати  Сибір) було подолано російськими першопрохідцями менш ніж за 60 років. Уже в 1639 р. загін Івана Москвітіна вийшов до берега Тихого океану. На південно-східне кордону Росії стали проходити по Яіку (Уралу). А на південному заході до неї на правах автономії приєдналася Лівобережна України. У міру пере-чисельних територіальних збільшень Росія все більше стає багато-національною державою¹¹.

У результаті всіх перетворень до середини XVII ст. політична карта  Європи, зберігшись в загальних рисах, зазнала і окремі досить істотні зміни.

Всю середню частину Європи як і  раніше займала Священна Римська імперія німецької нації, що межувала на сході з Польським та Угорським королівствами, на півночі - зі Скандинавськими країнами, на заході - з Францією, на півдні її землі місцями доходили до Середземного моря і Адріатики. Імперія залишалася політично роздробленим державою. Те ж відноситься і до Італії, політична карта якої за цей час неодноразово змінювалася. На початку XVI ст. завершилося також територіальне формування Швейцарії, яка спочатку домоглася автономії від імперії, а по Вестфальському світу була визнана суверенною державою.

Вся північна частина Європи була фактично розділена між Данією (з  Норвегією) і Швецією (з Фінляндією і володіннями на південному узбережжі  Балтики). Весь Південний Схід Європи як і раніше знаходився в прямій або вас-сальної залежності від  Османської імперії. А на Сході розташовувалися Річ Посполита і ще більш широке Російська держава.

Особливо звертає на себе увагу  сильна черезсмужжя політичної карти  Європи, пов'язана насамперед з династичними шлюбами і наследованями. У першу чергу це відноситься до володінь іспанських Габсбургів, які крім самої Іспанії включали велику частину Південної Італії, Південні Нідерланди і ще кілька дрібніших володінь-анклавів. Вісьма химерної формою відрізнялися і володіння австрійських Габсбургів, охопили такі землі за межами імперії (Словаччина, Західна Угорщина). Відокремлених ленний анклавний характер мали деякі володіння Швеції¹².