Основні історичні етапи розширення ЄС: від 1973 до 2007 рр

 

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

 

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 

КАФЕДРА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Творча робота

з дисципліни: «Політика європейської інтеграції»

на тему «Основні історичні етапи розширення ЄС:

від 1973 до 2007 рр.»

 

 

 

 

 

Виконала:

слухач ІІ курсу заочного факультету групи З-20

Хитрова Юлія Геннадіївна

 

Перевірила:

старший викладач

Мирна Надія  Володимирівна

 

 

 

 

Харків-2012

 

ПЛАН

 

Вступ…………………………………...……….……………………...………3

1. 1973 рік - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії  та Ірландії)………………………………...……….……………………...……….....5

2. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)…………...………7

3. 1986 рік - третє «середземноморське»  розширення ЄС (приєднання Іспанії та Португалії) ………………………………...……….…………...………...9

4. 1995 рік - четверте розширення  ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії  та Швеції) ………………………………...……….……………………...………........13

5. 2004 рік –  п’яте розширення ЄС (приєднання  Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії) ………………..17

6. 2007 рік – шосте розширення  ЄС (приєднання Болгарії та Румунії).......................................................................................................................22

Висновки ………………………………………….…………………….…...25

Список використаної літератури ……………………………………….….27

 

 

 

ВСТУП

Процеси європейської інтеграції, що розпочалися у Західній Європі після  Другої світової війни, мають давню  й багату передісторію. Потреба єднання європейських народів та держав як головний засіб подолання розбрату та запобігання взаємного знищення, усвідомлювалась провідними мислителями та теоретиками уже з часу Середньовіччя. Але й століття після завершення цієї доби, вона не знаходила належної підтримки у більшості політиків та можновладців. Лише трагічний досвід двох світових воєн, радянська загроза та криза довіри до традиційної національної державності й її політики, нарешті утворили сприятливі умови для переходу від сміливого мрійництва про єдину та безпечну Європу до практичних кроків із її творення.

Починаючи з формування Європейського  Співтовариства вугілля та сталі, продовжуючи  утворенням Європейського Економічного Співтовариства та Євроатому, економічна інтеграція довела можливість тісної співпраці між країнами, мешканці яких сторіччями дивились одні на одних як на затятих ворогів. Більше того, подолання вузьких рамок національних ринків, формування простору чотирьох свобод: руху людей, капіталів, товарів та послуг, сприяли стрімкому зростанню добробуту та соціальної безпеки європейців, які жили на території цих трьох Співтовариств.

Розширення Європейського Союзу (далі ЕС) передусім розуміють як збільшення кількості членів цієї Спільноти.

Процес розширення, ЄС розглядає  як історичну можливість допомогти у перетворенні державам-учасникам, розширення миру, стабільності, процвітання, демократії, прав людини і верховенства закону у всій Європі. Відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз, будь-яка європейська країна може подати заявку на членство, якщо вона відповідає чисельним політичним і економічним критеріям. Крім того, ЄС повинен бути в змозі поглинути нових членів, тому питання готовності прийняти нових членів є дуже важливим. Критерії членства в ЄС вимагають, щоб кандидати досягли "стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, права людини, повагу і захист меншин; ефективної функціонуючої ринкової економіки, а також володіли здатністю справлятися з конкурентним тиском та ринковими силами в рамках Європейського Союзу; здатністю взяти на себе зобов'язання членства, включаючи прихильність цілям Політичного, Економічного і Валютного Союзу.

Приєднання до Європейського Союзу  нових членів відбувалось в  декілька етапів, які ми розглянемо у цій роботі.

 

 

1. 1973 рік - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії та Ірландії)

Рішення щодо першого розширення було прийнято під час самміту в Гаазі 1, 2 грудня 1969 р. Переговори щодо розширення Спільноти проходили в два етапи: перша половина 1970 р. – між шісткою країн ЄС; з 30 червня 1970 р. – із державами-кандидатами.

Процес вступу Великої Британії, Ірландії і Данії тривав понад одинадцять років. Разом із цими державами переговори проводила і Норвегія. Британський уряд Г.Макміллана ще у 1961 р. прийняв рішення розпочати переговори щодо вступу до Європейської економічної спільноти. В 1963 р. президент Франції Шарль де Голль використав право вето проти вступу Великобританії, аргументуючи своє рішення тим, що прийняття Великобританії ослабить Спільноти економічно і змінить їх внутрішньо. Однак, насправді де Голль дбав не стільки про добробут Спільнот, як про утримання домінуючої позиції Франції в них. Таким чином, політичні інтриги загальмували розширення Спільноти. До політичних причин блокування вступу Великої Британії додалось ще небажання цієї країни адаптувати acquis communautaіre (правовий доробок Європейської Спільноти). Переговори були припинені з усіма країнами. У 1967 р. англійці знову подали заявку про вступ. Цього ж року керівництво Франції знову відкинуло прохання Англії. Лише в 1969 р., коли де Голля заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів, відкривши їм доступ до «Спільного ринку». Договір про приєднання був підписаний 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973 р., але лише для трьох країн. Норвегія, у зв'язку з негативними результатами внутрішнього референдуму, не ратифікувала Договору і, відповідно, двері до Спільноти перед нею зачинилися.

Приєднання, окрім привілеїв, зобов'язало нових членів до певних дій. Новим державам ЄС був призначений п'ятирічний перехідний період для пристосування національного законодавства до норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча вони й „виторгували“ для себе певну свободу в питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді Додатків.

Долучення Великобританії, Данії та Ірландії збільшило кількість членів ЄС до дев’яти і відкрило дорогу до приєднання іншим країнам, які мали бажання стати членами Спільноти.

 

 

2. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)

Шлях Греції в  єдину Європу не був простим і  швидким. Початкова позиція цієї держави в переговорах з ЄЕС спиралась на тезу, що в основу переговорів про вступ мають бути покладені принципи Угоди про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла шлях до приєднання і підготувала свою політичну й соціальну систему, був доволі значний. На цьому нелегкому шляху Греція рішуче подолала негативні наслідки диктаторського військового режиму. Після повернення демократичного уряду на проведеному референдумі 1974 р. однозначність інтеграції до ЄС не заперечувала жодна впливова політична сила Греції.

За підсумками чергового референдуму, що відбувся 12 червня 1975 р. країна формально подала заявку на вступ до Європейської Спільноти.

Переговори, що розпочались  в липні 1976 р., Переговорний процес, що тривав 4 роки і завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС. Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1січня 1981 р. Саме ця Угода увійшла в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників.

Договором встановлювався п’ятирічний перехідний період для сільського господарства, протягом якого мало бути забезпечено вирівнювання цін на сільськогосподарську продукцію Греції з відповідними цінами Спільноти. Стосовно промислової продукції, то за винятком 14 найменувань, передбачалось повне та негайне скасування всіх обмежувальних норм.

Ратифікація договору в державах – членах ЄЕС відбулась  без особливих перешкод, за винятком Франції, де більшість соціалістів та комуністів, які побоювались втратити вплив у південних районах Франції проголосували проти. В самій Греції також не було єдності. У парламенті Греції більше ста комуністів та соціалістів виступали проти вступу до Спільного ринку. Бажання керівництва Греції вступити до Спільноти зросло коли аналогічні заявки були подані Іспанією та Португалією, що могло вплинути на процес приєднання Греції. Незважаючи на всі заходи уряду, переговори щодо вступу Греції до Спільноти тривали 3 місяці і були значно довшими ніж аналогічні переговори під час попереднього розширення. І вже у 1981 р. Греція одержує усі права члена Спільноти. Греція стає десятою державою в складі ЄС.

Вступ Греції до Спільноти мав принципове значення, оскільки сприяв удосконаленню самого механізму розширення. Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували ефективність класичного методу розширення, який базувався на вимогах насамперед виконання державами-кандидатами комунітарних правил та принципів під час перехідного періоду.

 

 

3. 1986 рік - третє «середземноморське» розширення ЄС (приєднання Іспанії та Португалії)

Вступ Іспанії  та Португалії до ЄС тривав понад вісім  років. Іспанія розглядала членство в ЄС як неодмінну умову ефективних макроекономічних зрушень в національній економіці та внутрішньополітичній стабілізації. Геополітичні зміни, пов’язані з розпадом колоніальної системи та вступом Великобританії до ЄС, привели до переорієнтації експорту Іспанії на Спільний ринок.

Зіткнувшись в  першій половині 70 – х років з  економічними бар’єрами на шляху до ринків країн Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) у вигляді єдиних зовнішніх тарифів та спільної сільськогосподарської політики (ССП), новий уряд Іспанії бачив єдиний вихід із економічної ізоляції в повноправному членстві в Європейській Спільноті. До 1985 року ЄЕС перетворилося на основного торгівельного партнера Іспанії.

Якісно новий  етап у відносинах Іспанії з ЄС почався після 1975 року. Значною мірою він був пов’язаний з ліквідацією інститутів диктатури Франко. Але основним поштовхом став економічний бум, який охопив країну в 60- х – початок 70 –х рр. В пошуках виходу з економічної кризи уряд Франко зробив вирішальний крок від політики автаркії до широкої участі країни в міжнародних економічних відносинах.

Приєднання Іспанії  до ЄС відбувалось в складних умовах. Вся увага і сили ЄС були направлені на вирішення завдань, поставлених Єдиним європейським актом (створення єдиного внутрішнього ринку). В таких умовах перед Іспанією постала проблема адаптації національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного комплексу ЄС за вимогами ринкових відносин.

Після смерті Франко в листопаді 1975 р. в Іспанії відбулось  «мирне встановлення демократичного режиму, заснованого на повазі закону та суверенітету народу». Після раунду візитів по столицях країн ЄЕС 28 березня 1977 р. уряд Суареса подав заявку на вступ до ЄС. В Іспанії фактично встановився консенсус щодо вступу країни до ЄЕС. Формально обговорення цього питання в Кортесах відбулося лише в червні 1979 р. – майже два роки після подання заяви.

Серед найбільш складних питань, з якими зіткнулась Спільнота під час другого розширення було сільське господарство держави, яке ставило перед країнами ЄЕС цілий ряд складних економічних та політичних проблем. На момент подачі заявки на вступ структура сільського господарства Іспанії значно відрізнялось від сільського господарства ЄЕС.

В травні та листопаді 1978 р. рекомендації Європейської Комісії (ЄК) щодо вступу Іспанії та Португалії були представлені Раді Міністрів. У випадку з Іспанією рекомендації Європейської Комісії передбачали в промисловій сфері необхідність зняття всіх тарифів, скорочення державної допомоги та впровадження податку на додану вартість.

Занепокоєння  Європейської Комісії викликала  перспектива еміграції іспанської робочої сили на ринки країн ЄЕС після зняття обмежень на її вільне пересування. Політичні та економічні фактори, що визначали політику як держав-аплікантів так і деяких ведучих держав-членів ЄЕС, свідчили про те, що під час обговорення процесу вступу, механізм розширення мав зазнати серйозного тиску. Без принципових змін в політиці Європейської Спільноти щодо прийому нових членів найбільш вірогідною можливістю зберегти комунітарні досягнення могло стати збільшення тривалості перехідного періоду. Європейська Комісія відмітила, що внутрішні економічні проблеми є реальною загрозою в просуванні Європейської Спільноти до Спільного ринку, а також до Економічного та Валютного Союзу, оскільки участь в цих програмах нових проблемних регіонів та секторів економіки значно ускладнить їх розширення. Тому Європейська Комісія рекомендувала розпочинати координаційні заходи направлені на економічне зростання в промислових галузях країн-кандидатів ще до їх вступу до ЄС. Передбачалося виділення із бюджету ЄЕС на вирішення цих проблем коштів у розмірі 2,5% ВНП Португалії та 0,4 ВНП Іспанії. Поряд з економічними та секторальними аспектами розширення, ЄК приділила важливе значення вирішенню проблем адаптації до нових умов основних інституцій Спільноти та його механізму прийняття рішень. ЄК пропонувала встановлення «перехідної формул», яка передбачала встановлення перехідного періоду для оцінки необхідних економічних, секторальних та інституційних врегулювань в розширеній Спільноті. На думку ЄК «перехідний період» відкривав можливості досить гнучко підійти до вирішення специфічних проблем кожного кандидата. Перехідний період мав бути розрахований мінімум на п’ять років, максимум на десять років, що дозволило б вирішити проблеми, характерні як для кандидатів, так і для Спільноти.

Що стосується механізму прийняття рішення, його структури та самого процесу, то пропозиції Європейської Комісії були направлені на збереження принципів, що були закладені під час злиття інститутів Спільнот (ЄЕС, ЄОВС та Євроатому) в 1967 році, підтверджені під час першого розширення і які передбачали рівноправне представництво держав-членів в усіх комунітарних інститутах та структурах. В Раді Міністрів ЄК пропонувала надати Греції та Португалії по п’ять голосів, а Іспанії – вісім. Це давало можливість зберегти існуючий баланс між великими та малими країнами в Європейській Спільноті таким чином, що п’ять великих держав , включаючи Іспанію, не могли сформувати кваліфіковану більшість в Раді Міністрів без участі хоча б однієї малої держави.